Я був втомлений, коли вийшов з автобуса у Форт-Фарреллі. Незважаючи на те, що автобус був добре підвішений, а сидіння були дуже зручними, я почувався так, наче сидів на мішку з камінням кілька годин, тому я був втомлений і не вражений тим, що побачив Форт Фаррел — найбільше маленьке місто в Західній Канаді — принаймні там сказано на знаку на межі міста. Ви, мабуть, забули про Доусон-Крік.
Це була кінцева зупинка автобуса, і автобус протримався лише мить. Я зійшов, ніхто не сів, і він розвернувся та поїхав у бік Піс-Рівер і форту Сент. Джон, назад до цивілізації. Форт Фаррелл — але лише тимчасово — збільшився на одного мешканця.
Була середина дня, і я міг би негайно вирішити дрібне ділове питання, яке було вирішальним для того, щоб я залишився в цьому «великому місті» посеред пустелі. Тому замість того, щоб шукати готель, я залишив свою валізу в гардеробі автобусної станції та запитав, де знаходиться будівля Маттерсона. Маленький товстий хлопець, який, очевидно, був майстром на всі руки на автовокзалі, подивився на мене з веселим блиском в очах і трохи розсміявся. «Вони, мабуть, чужі в цих краях».
«Може виглядати так, оскільки я щойно вийшов з автобуса», — коротко відповів я. Я хотів отримати інформацію, а не давати її.
Він буркнув, веселий блиск зник з його очей. «Це на Кінг-стріт. Треба бути сліпим, щоб не помітити, — прямо сказав він. Він був одним із тих дотепників, які вважають, що мають монополію на дотепні зауваження — кожне містечко кишить ними. До біса з ним! Я від природи не був схильний заводити знайомства, хоча незабаром мені довелося постаратися справити гарне враження.
Головною вулицею була Хай-стріт, неначе накреслена по лінійці. Це була не тільки головна вулиця міста, але й зручна також враховано єдину вулицю у Форт-Фареллі – населення 1806 плюс один. Там були звичайні ряди вітрин, які намагалися зробити бізнес більшим, ніж він був, і за якими місцеві бізнесмени намагалися заробити на життя – заправні станції та автосалони, продуктовий магазин, який називають супермаркетом, перукарня, «Париж». Mode « магазин, який продавав dingel-dangle жінкам міста, і був магазин, де можна було купити мисливське та рибальське спорядження. Я помітив, що ім’я Маттерсон з’являється регулярно, і зробив висновок, що Маттерсон був головною зброєю у форті Фаррелл.
Попереду, безсумнівно, була єдина визначна будівля в усьому місті: восьмиповерховий колос, який, як я був упевнений, мав бути Маттерсон-білдінг. Я одразу відчув трохи бадьорості й прискорив темп, але знову сповільнився, коли Хай-стріт розширилася на маленьку площу зелених, підкошених газонів і тінистих дерев. Посеред площі стояла бронзова статуя чоловіка в уніформі; спочатку я подумав, що це військовий меморіал, але потім прочитав, що це був засновник міста – Вільям Дж. Фаррелл, лейтенант Королівського інженерного корпусу, піонери , о , піонери – хлопець давно помер, а він сліпий Його очі тупо дивилися на довгий ряд вітрин магазинів на Хай-стріт, а пташки на площі дуже нешанобливо клювали його форменний кашкет.
Потім я з недовірою дивився на вивіску на розі Хай-стріт і Фаррел-стріт, і мороз пробіг у мене по спині, коли я прочитав назву Trinavant Park. Ім’я, яке свідчило про забуте минуле, вдарило мене, як дубиною, і я все ще був тремтів, коли дійшов до будівлі Маттерсона.
Говард Маттерсон був непростим джентльменом у спілкуванні. Я викурив три цигарки в його кабінеті, розглядаючи м’які округлі форми його секретаря і думаючи про прізвище Трінавант. Це не було таке поширене ім’я, щоб ви зустрічали його щодня, і я познайомився з ним лише раз у житті та за обставин, про які я хотів би забути. Не було б неправильно сказати, що Тринавант змінив моє життя, але чи змінив він його на краще чи на гірше, я неможливо з'ясувати. Я ще раз подумав, чи варто мені негайно повертатися; але плоский гаманець і порожній шлунок — це два вагомі аргументи, тож я вирішив залишитися й подивитися, що може запропонувати Маттерсон.
Раптово і без попередження секретарка Маттерсона сказала: «Містере. Меттерсон готовий поговорити з вами. Ні телефон, ні дзвінок не дзвонили, і я криво всміхнувся. Отже, він був такого типу. Один із тих хлопців, які показали свою владу, сказавши: «Нехай він почекає півгодини, міс, перед тим, як ви пошлете його», і при цьому думали про себе: «Це скаже хлопцю, хто тут головний». можливо, я вчинив йому погано - можливо, він був справді зайнятий.
Це був великий, кремезний чоловік, з рум’яним обличчям, і, на свій подив, я побачив, що він не старший за мене — тобто років тридцяти трьох. Враховуючи широке використання імені Маттерсон у форті Фаррелл, я очікував зустріти старшого чоловіка; дуже мало бізнес-імперій керують молодші люди. Він був широким і м'язистим, хоча пухкість його обличчя і подвійне підборіддя свідчили про схильність до ожиріння. Але хоч він був великий, я був на кілька дюймів вищий за нього. Я не зовсім карлик.
Він підвівся з-за парти й простяг руку. «Радий вас бачити, містере Бойд. Дон Гальсбах розповів мені про вас багато хорошого».
У нього є всі підстави для цього, подумав я, оскільки я знайшов для нього ціле багатство. Потім я зайнявся тим, що Меттерсон потиснув рукостискання. Я сильно стиснула його пальці, щоб показати йому, що я така ж людина, як і він, і він широко мені посміхнувся. «Добре, сідай», — сказав він і відпустив мою руку. «Розкажу трохи про роботу. Це повинно бути для вас рутиною».
Я сів і взяв сигарету з коробки, яку він штовхнув через стіл. — Лише одне, — сказав я. — Ви не повинні думати, що я можу довго бути у вашому розпорядженні, містере. Маттерсон. Я повинен закінчити це завдання, коли настане весняна відлига».
Він кивнув. «Мені це відомо. Дон сказав мені, що Де повернеться в Північно-Західну Територію на літо. Як ти думаєш, ти зможеш там розбагатіти?»
«Є інші геологи, які мають», — відповів я. «Багато великих знахідок уже було зроблено, і я думаю, що там більше металу в землі, ніж ми собі уявляємо. Ми просто повинні це зрозуміти».
Він посміхнувся мені. — Ми маємо на увазі вас, — тоді він похитав головою. «Ти випередив свій час, Бойд. Північно-Західна територія все ще занадто слабо освоєна. Яка користь від пошуку багатих корисних копалин посеред дикої природи, коли їх розробка коштуватиме мільйони доларів?»
Я знизав плечима. «Якщо знахідка буде достатньо великою, гроші теж будуть».
— Можливо, — із сумнівом сказав Маттерсон. «Ну, наскільки я зрозумів Доне, ти просто хочеш короткострокову роботу, щоб отримати капітал, щоб знову поїхати на північ. Неправда?"
«Справді».
»Гаразд, ви прийшли до правильного. Тепер я маю ознайомити вас із справою. Matterson Corporation дуже впевнена в можливостях розвитку в цій частині Британської Колумбії, і ми вже працюємо повним ходом. Ми керуємо широким спектром проектів, які в основному зосереджені на лісовому господарстві – целюлоза, фанера, будівельна деревина тощо. Ми збираємось розпочати будівництво заводу з виробництва газетного паперу, постійно розширюємо виробництво фанери. Але є одна річ, якої нам не вистачає, і це потужність – особливо електроенергія».
Він відкинувся на спинку крісла. «Звичайно, ми могли б прокласти трубопровід до родовищ природного газу в Доусон-Крік і таким чином запустити електростанцію з газом. Але це коштувало б шалених грошей, і при цьому ми були б у кишені постачальників газу, а ми цього не хочемо. Ми не хочемо бути ні від кого залежними, але нам потрібно більше енергії, тому ми повинні мати власну електростанцію».
Він вдарив рукою по карті на стіні. «Британська Колумбія багата гідроенергією, але більша її частина невикористана – ми отримуємо 1 500 000 кіловат з можливих 22 000 000. Тут, на північному сході, є 5 мільйонів кіловат, але не один лише генераторна установка для використання гідроенергії. Це дуже багато енергії, яка витрачається таким чином».
Я вставив: «Вони будують велику дамбу на річці Піс».
Маттерсон презирливо пирхає: «Це займе кілька років, щоб завершити, і ми не можемо дочекатися, поки уряд побудує дамбу вартістю кілька мільярдів доларів. Зараз нам потрібна сила. Тому ми будемо будувати власну загороджувальну дамбу. Він буде не дуже великим, але достатньо великим для нас і достатньо великим, щоб ми могли розширюватися стільки, скільки захочемо, протягом багатьох років. Ми знайшли правильне місце, і ми маємо благословення уряду». Він подивився прямо на мене. «Ось тут ви з’являєтеся, містере. Бойд. Вони повинні дати нам впевненість, що ми не робимо жодної з тих помилок, про які люди потім шкодують. Ми маємо намір затопити сорок п’ять квадратних кілометрів дна долини, але нам було б до біса шкода, якби пізніше виявилося, що ми поховали найбагатше родовище міді в Канаді під тридцятьма метрами води. Ця територія ніколи не була досліджена геологом, тому ми хотіли б, щоб ви уважно оглянули її, перш ніж ми побудуємо дамбу. Ви можете це зробити?»
«Звучить дуже просто», — відповів я. — Але я хотів би поглянути на карту.
Маттерсон задоволено кивнув і взяв трубку. — Заходь із картами долини Кіноксі, Фреде. — Він повернувся до мене. «Ми не займаємося видобутком корисних копалин, але це засмутить нас, якщо ми упустимо шанс», — він задумливо стиснув підборіддя. «Я деякий час думав про те, щоб провести геологічне дослідження наших земельних наділів – треба було б відповісти. Якщо ти зараз добре попрацюєш, можливо, ми можемо поговорити про контракт пізніше».
— Я подумаю, — незацікавлено відповів я. Я ніколи не розривав довгострокових контрактів.
Увійшов чоловік із кількома згорнутими картками. Він виглядав як молодша версія JP Morgan і був належно та елегантно одягнений у костюм консервативного крою. Його обличчя було виснаженим і безвиразним, а блідо-блакитні очі були холодними. Маттерсон сказав: «Дякую, Фред». Він взяв картки й продовжив: «Це містер. Бойд, геолог, якого ми думаємо залучити. Фред Доннер, один із моїх старших співробітників».
— Приємно познайомитися, — сказав я. Доннер скуто кивнув і повернувся до Маттерсона, який розгортав карти. «National Concrete просить контракт на поставку бетону».
«Нехай вони говорять», — сказав Маттерсон. «Ми нічого не підписуємо, доки Бойд не виконає свою роботу». "Ось. Кіноксі є притокою Квадачі, яка впадає у Фінлі, а потім у Піс-Рівер. Бачите, ось крутий схил, де річка Кіноксі утворює низку порогів, а над схилом лежить долина, — він торкнувся кулаком карти. «Ми будуємо тут дамбу, даємо долині затопити, і ми отримуємо хороший і стабільний тиск води. Електростанцію розташовуємо нижче схилу – це дає хороший перепад. Геодезисти виявили, що вода покриє приблизно п'ятнадцять кілометрів дна долини із середньою шириною три кілометри, це буде нове озеро - озеро Маттерсон».
«Це багато води», — зауважив я.
— Озеро не дуже глибоке, — відповів Маттерсон. — Отже, ми вважаємо, що можемо обійтися відносно низькою дамбою, — він постукав по карті. — Ваше завдання — з’ясувати, чи не бракує нам чогось на цих сорока п’яти квадратних кілометрах дна долини.
Я деякий час вивчав карту, а потім сказав: «Це не складе для мене жодних труднощів. Де саме ця долина?»
— Приблизно шістдесят кілометрів звідси. Коли ми почнемо будувати дамбу, ми побудуємо туди дорогу, але поки що долина досить ізольована».
— Не така ізольована, як Північно-Західна територія, — сказав я. — Мабуть, знайду.
«Гадаю, ви могли б», — сказав Маттерсон із широкою посмішкою. «Але це виглядає не так вже й погано. Ми возимо вас туди-сюди на вертольоті компанії».
Я був радий це почути; це заощадило б мені чимало шкіри підошви. Я сказав: «Можливо, мені доведеться зробити кілька пробних свердловин; але це залежить від того, що я знайду. У такому випадку мені знадобиться бурове обладнання та пара людей».
Доннер втрутився: «Чи не зайшло це занадто далеко?» Сумніваюся, що це буде потрібно. Мабуть, найрозумніше було б чітко записати в контракті, що ви виконуєте всю роботу самостійно».
Я спокійно сказав: Доннер, мені не платять за буріння дірок у землі. Мені платять за те, що я використовую свій мозок для аналізу зразків свердла, які беруться з цих отворів. Що ж, як на мене, все гаразд. Я хотів би зробити всю роботу сам, але це займе в шість разів більше часу, і в рахунку буде моя звичайна погодинна ставка, а я не дешева робоча сила. Я просто намагаюся заощадити вам гроші».
Маттерсон кинув рукою. «Забудь про це, Фреде, можливо, це ніколи не буде актуальним. Ти будеш свердлити, лише якщо натрапиш на щось особливе, чи не так, Бойд?
«Цілком вірно».
Доннер подивився на Маттерсона своїми холодними очима. — Є ще одна річ, — сказав він. — Найкраще, щоб Бойд тримався подалі від північного краю. Це не так …"
— Я знаю, що ні, Фреде, — роздратованим тоном обірвав його Маттерсон. — Я вирішу цю справу з Клер.
— Це теж найкраще, — сказав Доннер. «Інакше весь проект може бути саботований».
Обмін словами для мене нічого не значив, але він дав мені підказку, що ці двоє чоловіків ведуть приватну битву, і що мені краще бути нейтральним. Але в той же час у мене повинні були бути чіткі лінії, тому я втрутився: «Я хотів би знати, хто тут господар. Від кого мені приймати замовлення – від вас, Mr. Маттерсон? Або пан Доннер тут?
Маттерсон витріщився на мене. «Вони приймають від мене накази», — категорично сказав він. «Мене звуть Маттерсон, а це Корпорація Маттерсон», — він кинув швидкий погляд на Доннера, ніби закликаючи його обговорити це питання, але після хвилинного вагання Доннер відступив, коротко кивнувши.
— Просто я знаю про це, — сказав я легким тоном.
Потім ми перейшли до обговорення умов мого контракту. Доннер виявився дуже наполегливим джентльменом, і оскільки він добряче мене роздратував, намагаючись Що стосується можливих витрат на буріння, я вимагав більшої плати, ніж зазвичай. Незважаючи на те, що це здавалося рутинним завданням, і хоча мені були потрібні гроші, були певні речі, які мене не хвилювали. Також була назва Трінавант, хоча вона, здавалося, не мала жодного значення в цьому зв’язку. Однак умови контракту, до якого я врешті-решт заманив Доннера, були настільки хороші, що я знав, що мушу прийняти цю роботу — гонорар дозволить мені бути на Північно-Західних Територіях усе літо.
Маттерсон не дуже допоміг Доннеру. Він просто сидів і посміхався, поки я сперечався з Доннером. Це, мабуть, чудовий спосіб керувати великою компанією. Коли контракт було складено, Маттерсон сказав: «Я бронюю для вас номер у готелі Matterson House Hotel. Це не порівняти з Hilton, але я думаю, що ви знайдете його досить комфортним. Коли ви можете почати роботу?»
— Як тільки я отримаю своє обладнання з Едмонтону.
«Принесіть його сюди», — сказав Маттерсон. «Ми оплачуємо фрахт».
Доннер пирхнув і вийшов з кабінету. У нього був невдалий день.
II
Виявилося, що готель Matterson House є частиною будівлі Matterson Building, тому мені не довелося далеко йти, коли я вийшов з офісу Matterson. Я також помітив, що там було кілька офісів, усі з назвою Matterson, а в одному кутку будівлі був Matterson Bank. Здавалося, у Маттерсона було чимало бізнес-підприємств, і як тільки він побудує свою дамбу, він зможе додати до списку Matterson Power Company. Невдовзі він пануватиме над усім і всіма в цій сфері.
Я попросив вантажника організувати, щоб мою валізу забрали на автостанції, а потім запитав: «У вас є газета в місті?»
«Так, але він виходить лише по п’ятницях».
«Де редакція?»
«У Trinavant Park – на північній стороні».
Я вийшов у наростаючі сутінки й повернувся по Хай-стрит, поки не дійшов до Скверу. Лейтенант Фаррелл сліпо дивився на призахідне сонце, яке посилало останні промені на його чорне-зелене обличчя з білими цятками птахів. Мені було цікаво, що б він подумав про події, яких зазнала його колонія-поселенець. Судячи з виразу його обличчя, він знав – і не виглядав надто схвильованим.
, редактори Fort Farrell Recorder більше дбали про друковану продукцію, ніж про видання газети, але на моє перше запитання задовільно відповіла молода леді, яка, очевидно, складала весь штат.
«Звичайно, у нас є копії всіх попередніх видань. Як далеко назад ви хочете заглянути?»
— Близько десяти років.
Вона скривилася. «Тоді ми повинні роздобути переплетені урожаї. Їм доведеться приєднатися до мене в бек-офісі». Я пішов за нею в запорошену кімнату. — Ви пам’ятаєте точну дату?
Мені не важко було це запам’ятати – кожен знає свою дату народження. «Вівторок, 4 вересня 1956 року».
Вона вказала на книжкову шафу і безпорадно сказала: «Оце той, що там нагорі; але я не думаю, що зможу досягти цього».
— Давай я візьму, — сказав я. Це була величезна підкладка, і я думаю, що вона важила приблизно стільки ж, скільки вона.
Вона сказала: «Тобі доведеться прочитати це, і ти не повинен розрізати сторінки - це єдині примірники, які ми маємо».
— Звичайно, не буду, — пообіцяв я їй і поклав книжку на сосновий стіл. — Можна запалити?
— Звичайно, — вона увімкнула світло й вийшла.
Я висунув стілець і розгорнув громіздку книгу. Він містив два томи «Форт-Фаррелл Рекордер» — сто чотири звіти про життя в невеликій громаді, короткий опис народжень і смертей, радощів і смутку, деяких злочинів, але не так багато, як можна було очікувати, і трохи людського. доброзичливість – про останнє мало бути більше, але ця тема не підходить для найкращих заголовків. Типова сільська газета.
Я шукав випуск за 7 вересня – п’ятницю після аварії – наполовину боявся, що знайду, наполовину боявся, що взагалі нічого не знайду. Але він був там, і це був матеріал на першій сторінці. Заголовок кричав на мене жирним чорним шрифтом, який заповнив всю ширину сторінки: Джон Трінавант загинув у автокатастрофі .
Хоча я знав всю історію напам’ять, я уважно прочитав газетний звіт, і в ньому було сказано кілька речей, про які я раніше не знав. Це була болісно повсякденна історія, сумна, але надто поширена, і зазвичай вона не була б матеріалом на першій сторінці. Я пам’ятав, що в газеті Vancouver Sun йому було приділено лише чверть колонки внизу сторінки 2 , а в газетах Торонто було лише невелике повідомлення.
Непропорційна увага в Fort Farrell Recorder була спричинена тим фактом, що Джон Трінавант, як старший менеджер фірми Trinavant & Matterson, був великою людиною у Fort Farrell. Міський матадор раптово помер, і форт Фаррел оплакував. Оплакували публічно чорним відбитком на білому папері.
Джон Трінавант (56 років) подорожував із Доусон-Крік до Едмонтона зі своєю дружиною Енн (вік не вказано) та їхнім сином Френком (22 роки). Вони загнали пан. Новий фургон Трінаванта, Кадилак, але новий блискучий автомобіль так і не доїхав до Едмонтона. Його знайшли на дні двохсотфутової скелі. Сліди заносу чітко показали, як сталася аварія. «Можливо, — сказав чиновник, який спостерігав за судовим розслідуванням, — водій їхав занадто швидко і тому втратив контроль над каретою. Але це те, що ніколи не буде прояснено».
Cadillac був згорілим уламком і більше ніколи не став автомобілем.
Три тринаванти також більше ніколи не стали людьми; усі вони були вбиті на місці. Але в аварії був дивний аспект; у вагоні була четверта особа, молодий чоловік, якого впізнали як Роберта Гранта. Його знайшли живим, але його стан був дуже важким. Зараз він перебував у міській лікарні з опіками третього ступеня, важким переломом черепа та кількома переломами різного роду. Передбачалося, що п. Грант був один автостопом, як Mr. Трінавант підібрав десь на дорозі між Доусон-Крік і місцем аварії. Був сумнів, що п. Грант вижив би.
Весь Форт Фаррелл, ні, вся Канада (написав автор редакції) має оплакувати епоху, яка закінчилася зі смертю Джона Трінаванта. Сім'я Трінавант була пов'язана з містом ще з героїчних днів лейтенанта Фаррелла, і було сумно (особисто для автора редакції), що сім'я Трінавант тепер вимерла по чоловічій лінії. Проте була племінниця, міс С.Т.Трінаван, яка зараз навчалася в Лозанні, Швейцарія. Була надія, що ця трагедія не призведе до переривання освіти, яку її улюблений дядько так щиро бажав дати їй.
Я сидів і дивився на газету перед собою. Отже, Трінавант був компаньйоном Маттерсона, але це не міг бути той Маттерсон, якого я щойно зустрів. Він був занадто молодий для цього. У 1956 році, коли сталася аварія, йому було лише за двадцять, тобто приблизно такого ж віку, як молодий Френк Трінавант, якого вбили. Отже, мав бути ще один Маттерсон – імовірно батько Говарда Маттерсона – і він зробив Говарда наслідним принцом імперії Маттерсона. Якби Говард ще не був королем.
Я зітхнув і подумав, який сатанинський збіг привів мене до форту Фаррелл. Потім я перегорнув наступний номер газети і знайшов – нічого! Більше ні про аварію, ні про її жертв не згадується. Я гортав сторінки, але ім’я Trinavant не згадувалося жодного разу в номерах наступного року – ні некролога, ні листів від читачів про Trinavant, абсолютно нічого. Судячи з запису Форт-Фаррелл, Джона Трінаванта ніколи не було.
Я ще раз погортав книжку. Було дуже дивно, що місцева газета не заробила трохи додаткової монети після його смерті. Зрештою, це було рідне місто Трінаванта, місто, де він практично був королем. Проклятий спосіб вести газету!
Я трохи подумав. Це було вдруге за день, коли я зробив те саме спостереження. Перший раз це було пов'язано з Говардом Маттерсоном і його керівництвом Корпорація Matterson. Я подумав над цим, і це привело мене до іншого запитання: кому належав Форт Фаррелл Рекордер?
Маленька офісна дівчина висунула голову в двері. «Їм доведеться йти зараз. Ми повинні закритися».
Я посміхнувся їй. «Інакше я думав, що редакції газет ніколи не закриваються».
«Це не Vancouver Sun», — відповіла вона. «Або Монреальська зірка».
Я в цьому не сумніваюся, подумав я.
— Ти знайшов те, що шукав?
Я пішов за нею в офіс. «Так, я знайшла кілька відповідей і багато запитань». Я запитав: "Чи є тут десь поблизу, де можна випити чашку кави?"
«Ось навпроти площі є грецька їдальня».
«Як щодо того, щоб ви поїхали зі мною?» Я думав, що зможу отримати від неї якусь інформацію.
Вона посміхнулася: «Моя мама сказала, що я ніколи не маю ходити з незнайомими чоловіками. Крім того, я маю зустрітися зі своїм другом».
Я дивився на її вісімнадцятирічну постать і хотів знову бути молодим — як до аварії. — Можливо, іншим разом, — сказав я.
"Може бути."
Вона почала пудрити носа невмілими жестами, і я вийшов з офісу, думаючи, що мене можуть заарештувати за спробу викрадення дитини, якщо я не буду обережним.
Я пройшов через площу й знайшов грецьку їдальню. Це була звичайна балаканина, але я сприйняв це серйозно. Я не міг дозволити собі мати приємних почуттів, доки я був просто бідним геологом, який шукав щастя.
Я замовив каву та пару бутербродів і сів за порожній стіл. Я був сповнений рішучості зайнятися інтенсивною розумовою роботою, але не встиг це зробити, тому що одразу після цього до столу підійшов чоловік і запитав: «Ви не проти, якщо я сіду тут?»
Йому було років, мабуть, сімдесят, з горіховим кольором обличчя обличчя і тонка шия, звідки вік позбавився природного шару жиру. На голові в нього було багато волосся, щоправда, воно побіліло, а з-під густих брів визирали допитливі блакитні очі. Я довго дивився на нього задумливо, а потім він продовжив. «Мене звуть Макдугал, і я редактор місцевого розпилювача».
Я кинувся рукою. "Присядь."
Він поставив чашку з кавою на стіл і, сівши на своє місце, видав хрип. — Я теж сетер, — сказав він. «І коректор, і рекламіст. Я відповідаю за все».
— Ви теж видавець?
Він зневажливо пирхнув. «Я схожий на видавця газети?»
«Насправді небагато».
Він сьорбнув кави й довго дивився на мене. «Ви знайшли те, що шукали, пане? Бойд?
— Вони добре поінформовані, — зауважив я. «Мені не було в місті й двох годин, і я вже розумію, що незабаром мене згадають у Форт-Фаррелл Рекордер . Як ти поводишся?»
Він усміхнувся. «Це маленьке місто, і я знаю кожного чоловіка, жінку та дитину в ньому. Я щойно прийшов із будинку Маттерсон і знаю про вас усе, містере. Бойд.
Цей Мак-Дугалл здавався кмітливим старим радником. Я сказав: «Б'юся об заклад, ви також знайомі з умовами мого контракту».
— Це можна уявити, — він криво посміхнувся мені. — Доннер був не надто в захваті, — він поставив чашку. — Ви дізналися те, що хотіли знати про Джона Трінаванта?
Я загасив сигарету. «У вас дивна манера писати газету, містере. Макдугалл. Я ніколи раніше не відчував такої тиші в друкованих виданнях».
Усмішка зникла з його обличчя, і він виглядав саме таким, яким був, — втомленим старим. Він трохи помовчав, а потім несподівано запитав: «Ви любите хороший віскі, містере? Бойд?
«Я ніколи не відмовлявся від такої пропозиції».
Він кивнув головою в бік редакції. «У мене квартира над редакцією, там у мене є пляшка віскі. Поїдемо негайно? Мені раптом захотілося напитися».
У відповідь я встав з-за столу і розплатився за нас обох. Коли ми йшли через площу, Макдугалл сказав: «Я нічого не плачу за квартиру. Натомість я повинен бути готовий виїхати двадцять чотири години на добу. Я справді не знаю, хто найкраще виділяється в цій угоді».
«Можливо, вам варто домовитися про нову угоду з вашим видавцем».
«З Джимсоном? Хороший жарт – він просто підручний для господаря».
— А власника звуть Маттерсон, — сказав я, простягаючи щуп.
Макдуґал похмуро глянув на мене. — Ну що ж, ви дійшли так далеко? Вони мене цікавлять, пане. Бойд; ти дійсно так».
— І ти починаєш мене цікавити, — сказав я.
Ми дійшли до його квартири, яка була небагато, але зручно мебльована. Мак-Дугал відкрив шафу й витяг пляшку. — Є два види скотчу, — сказав він. «Є сорт, який виробляється мільйонами літрів, нейтральний машинний алкоголь, змішаний із хорошим солодовим віскі, щоб надати йому смаку, палена карамель, додана, щоб надати йому кольору, і витриманий протягом семи років, щоб захистити святу назву шотландського віскі. Він підняв пляшку в повітря. «А ще є справжній — п’ятнадцятирічний некупажований солод, який виробляють і п’ють поціновувачі. Цей із Айла – найкращий із усіх».
Він щедро налив блідо-жовту рідину й простягнув мені одну склянку. Я сказав: "На здоров'я, пане Макдугалл. Крім того, як я можу відрізнити вас від усіх інших на прізвище Макдугал?
Я міг заприсягтися, що він червонів. «У мене гарне шотландське ім’я, і можна було б подумати, що його буде достатньо для будь-якого чоловіка; але батькові довелося з’єднати його з іншим. Він назвав мене Хемішем, але краще називай мене Мак, як усіх інших. Таким чином ми уникнемо бійки, — він глибоко розсміявся. «Блін, я багато бився, коли був хлопчиком».
Я сказав: «А мене звати Боб Бойд».
Він кивнув. «Я просто називатиму тебе Боб, якщо ти не заперечуй. І дайте мені знати, чому вас зацікавила назва Trinavant?
— Мене це цікавить?
Він зітхнув. «Бобе, я старий щур у професії журналіста, і я знаю, що роблю. Переглядаю кожного, хто просить показати старі номери газети. Ви будете здивовані, дізнавшись, як часто це призводить до гарної історії. Останні десять років я чекав, щоб хтось підібрав це число».
«Чому Форт-Фаррел Рекордер зацікавився назвою Трінавант?» — запитав я. «Трінаванти мертві, і Форт-Фарелл Рекордер вбив їх ще більше. Ви б не подумали, що можете вбити пам'ять, правда?
«Росіяни це добре вміють; вони можуть убити людину і все одно залишити її живою, залишити її ходити навколо, як живий мерець», – сказав Макдугал. «Тільки подумайте, що вони зробили з Хрущовим. Просто здається, що Маттерсон першим придумав ідею».
— Ви не відповіли на моє запитання, — нетерпляче сказав я. — Виплюнь, Мак.
«Записувач Форт-Фаррелл не цікавиться Трінавантами», — відповів він. «Якби я написав статтю про когось із них — якби я хоча б згадав ім’я — мене б звільнили на сірому аркуші. Це мій особистий інтерес, і якби Булл Маттерсон знав, що я піклуюся про Трінаванта, у мене швидко були б проблеми, — він тицьнув на мене пальцем. — Тоді тримай язика за зубами, — він знову налив склянку, і я побачив, що його рука тремтить. — Ну, дай мені послухати твою історію.
Я сказав: «Мак, я не збираюся тобі нічого розповідати, доки ти не розкажеш мені трохи більше про сім’ю Трінавант». І не питай мене чому, бо я не хочу тобі розповідати».
Він довго задумливо дивився на мене, а потім сказав: «Але пізніше ти розкажеш мені?»
"Може бути."
На його обличчі набув сумнівний вираз, але нарешті він сказав: «Гаразд, здається, у мене немає вибору. я Він підштовхнув пляшку до мене. — Доливай, синку.
Трінаван — це старовинне канадське прізвище, і перший Трінаван, Жак Трінаван, прибув до Квебеку з Бретані десь у 18 столітті. Але Трінаванти не були тим, що розуміли поселенці чи купці - ні тоді. Вони мали ртуть у своїх тілах і попрямували на захід. Прапрадід Джона Трінаванта був відомим мандрівником , інші тринаванти були мисливцями на хутро, і неперевірена історія говорить, що Трінавант перетнув континент і побачив Тихий океан раніше Олександра Маккензі.
Дід Джона Трінаванта був розвідником лейтенанта Фаррелла, і коли Фаррелл побудував форт, він вирішив пустити коріння в Британській Колумбії. Це була хороша територія, йому сподобався ландшафт і він бачив великі можливості. Але той факт, що трінаванти припинили блукати, не означав, що вони втратили свій імпульс. У форті Фаррелл три покоління родини Трінавант побудували невелику, але здорову імперію деревини.
«Це Джон Трінавант справді запустив це», — сказав Макдугал. «Він був людиною двадцятого століття – народився в 1900 році – і він прийняв керівництво в молодому віці. Йому було лише двадцять три, коли помер його батько. У той час Британська Колумбія була ще досить нерозвиненою, і саме такі люди, як Джон Трінавант, зробили провінцію такою, якою вона є сьогодні».
Він задумливо подивився на свою склянку. «Мені здається, що з суто ділової точки зору Трінавант зробив щось дуже розумне, коли об’єднався з Буллом Маттерсоном».
— Ти вже вдруге про нього згадуєш, — сказав я. — Це не може бути той самий чоловік, з яким я розмовляв у Маттерсон-білдінгу.
"Ніяк ні. Це був Говард — він просто великий нелюд, — зневажливо сказав Макдугал. — Я говорю про старого — батька Говарда. Він був на кілька років старший за Трінаванта, і вони почали партнерство в 1925 році. Джон Трінавант мав мізки та керував бізнес-політикою, а Маттерсон постачав енергію та стимул, і незабаром справи дійсно пішли. звичайно. Вони доклали руку до всього, що відбувалося; вони консолідували лісозаготівлю і першими зрозуміли, що необроблена деревина не варта рубки, якщо ви не можете з нею щось зробити – і бажано на місці. Будували паперові та фанерні фабрики, чимало заробили, особливо під час війни. Відразу після війни тут, у місті, постійно обговорювалося питання про те, скільки коштували Трінавант і Маттерсон у готових грошима».
Він нахилився вперед і взяв пляшку. «Звичайно, займалися не просто лісом – вони швидко поширювалися. Вони побудували автозаправні станції, започаткували автобусне сполучення, яке пізніше продали Грейхаунду, відкрили продуктові та господарські магазини — усі в цьому районі так чи інакше стали фінансово залежними від них», — він зробив паузу, а потім замислено продовжив: «Я не знаю чи добре це для міської громади. Мені не подобаються патріархальні форми правління, навіть якщо вони здійснюються з найкращих намірів. Але так воно склалося».
Я вставив: «Вони теж газету запустили».
Макдугал скривився. «Це єдиний бізнес Маттерсона, який не приносить йому реального прибутку. Місто тут не настільки велике, щоб підтримувати газету; але Джон Трінавант почав це заради людей. Була вже друкарня. Він сказав, що громадськість повинна знати, що відбувається, і він ніколи не втручався в роботу газети. Маттерсон керує нею з зовсім іншої причини».
"Який?"
«Контролювати громадську думку. Він не наважується її закрити, тому що форт Фаррелл стає все більшим і більшим, і хтось міг би заснувати поважну газету, яку він не міг контролювати. Але поки він продовжує видавати Fort Farrell Recorder , він у безпеці, тому що це так само певно, як амінь у церкві, що немає підстав для двох газет у місті».
Я кивнув. «Таким чином Трінавант і Маттерсон пожинали цілий статок. І що?"
«Тож нічого», — відповів Макдугал. «Трінавант був убитий, і Маттерсон взяв на себе всю домовленість — брухт і заглушку. Розумієте, тринавантів більше не залишилося».
Я трохи подумав над цим. «Хіба не було такого? Керівник реєстратора Форт-Фаррелл згадав міс Трінавант, племінницю Джона.
— Ви маєте на увазі Клер, — сказав Макдугал. «Насправді вона була зовсім не племінницею, а лише далекою родичкою зі сходу. Кілька сотень років тому в Канаді було багато трінавантів, але східна гілка родини зникла. Наскільки мені відомо, Клер — останній тринавант у Канаді. Про її існування Джон дізнався випадково, коли одного разу був у Монреалі. Вона була сиротою, і оскільки він вважав, що вони певним чином пов’язані між собою, то взяв її до себе і ставився до неї, як до своєї рідної доньки».
— Вона не була спадкоємицею?
Макдугал похитав головою. «Ні, він не усиновив її, і, очевидно, стосунки так і не були встановлені, тому вона не могла претендувати на спадщину».
«Тоді хто отримав гроші Трінаванта? І як Маттерсон отримав частку Трінаванта в компанії?»
Макдугалл криво посміхнувся мені. «Відповіді на два питання заважають одна одній. У заповіті Джона було зазначено, що для його дружини та сина має бути створено траст, і що весь пов’язаний капітал має бути передано Френку, коли йому виповниться тридцять років. У заповіті все було враховано, і це була добра воля. Звичайно, також думали про те, що Джон переживе всіх інших. У цьому випадку відсотки від облігаційного капіталу мали піти на створення факультету технології деревини в канадському університеті.
— Це сталося?
«Так, і фонд працює, але результати не такі великі, як могли б бути. Пояснення цьому слід шукати в угоді, яка була укладена ще в 1929 році. Вже тоді Трінавант і Маттерсон розуміли, що вони будують бізнес-імперію. Жоден не хотів, щоб смерть іншого поклала цьому край, тому вони уклали угоду, за якою той, хто вижив, мав право купити частку іншого за балансовою вартістю. І ось що зробив Маттерсон».
— Чесно кажучи, не бачу в цьому нічого поганого, — зауважив я.
Макдугал роздратовано клацнув язиком. «Тепер не будь наївним, Бобе. Маттерсон купив акцію за балансовою вартістю, але до того часу, як Доннер закінчив факсимілювати рахунки, балансова вартість помітно впала. По-друге, це якийсь Вільям Джастус Слоун, який є головою правління фонду, і він знаходиться в кишені Була Маттерсона. Правління фондів негайно реінвестувало частину, яку вони отримали від Маттерсона, у новостворену корпорацію Matterson, і якщо хтось сидить на цих грошах, то це старий Бик. По-третє, правлінню фонду знадобилося чимало часу, щоб зібратися разом і ратифікувати положення фонду. Перш ніж розпочався лісотехнологічний факультет, минуло не менше чотирьох років, і це було дуже повільно. Мені казали, що на факультеті все ще немає грошей. По-четверте, умови передачі акцій Trinavant компанії Bull ніколи не розголошувалися. Я маю на увазі, що він мав би викласти від семи до десяти мільйонів доларів, але правління фондів інвестувало лише два мільйони в Matterson Corporation та в акції без права голосу! Це була просто вода на млині Була Маттерсона. По-п’яте… о, блін, чому я витрачаю на це час?»
— Отже, ви маєте на увазі, що Бул Маттерсон практично вкрав гроші Трінаванта.
— Це факт, — коротко сказав Макдугал.
— Погана ставка для Клер Трінавант, — сказав я.
«О, вона була не така вже й погана. У заповіті було спеціальне положення про неї. Джон залишив їй півмільйона доларів і великий шмат землі. І Бул Маттерсон не зміг вирвати це в неї, хоча боги знають, що він намагався».
Я згадав редакційну статтю, в якій вони висловили надію, що міс Трінавант зможе завершити освіту. — Скільки їй було років, коли Трінаванта вбили?
«Їй було лише сімнадцять. Старий Джон відправив її до Швейцарії, щоб вона здобула добру освіту».
«А хто написав вождя 7 вересня 1956 року?»
Макдуґал кинув мені натягнуту посмішку. «Ну, ти це теж бачив? Ти все одно розумний хлопець. Редакційну статтю написав Джимсон, але я впевнений, що Маттерсон продиктував її йому. Було дуже сумнівно, що положення про опціон можна було оголосити недійсним, оскільки відносини Клер з Джоном не були юридично підтверджені, але він не ризикував. Він сам прилетів до Швейцарії і переконав її залишитися там, і, звісно, він сунув їй під ніс ту редакційну статтю, щоб показати, що люди у форті Фаррелл думають так само. Вона знала, що «Fort Farvel Recorder» завжди була почесною газетою. Однак вона не знала, що Маттерсон зіпсував його в момент смерті Трінаванта. Вона була лише дівчинкою сімнадцяти років і нічого не знала про діловий світ та його методи».
«Хто доглядав за нею півмільйона доларів до її повноліття?»
— Головна опіка, — відповів Макдугал. «У таких випадках це працює досить автоматично. Булл, звичайно, також намагався повозитися з цією спадщиною, але йому це не вдалося».
Я подумки перебрав всю огидну історію й похитав головою. «Я просто не розумію, чому Маттерсон пішов воювати з іменами Трінавант. Що йому було приховувати?»
— Не знаю, — зізнався Макдугал. «Але я сподівався отримати відповідь від вас. Було дивно, що через десять років після аварії ти з'явився і попросив прочитати розповідь про аварію. Що ж, назва Trinavant зникла досить швидко. Trinavant Bank було перейменовано в Matterson Bank, і всі підприємства, що носять його ім'я, спіткала та ж доля. Булл навіть намагався перейменувати Trinavant Park, але цьому завадила місіс. Давенант — стара гарпія, президент історичного товариства у форті Фаррелл.
Я сказав: «Так, це була єдина причина, чому я дізнався, що це місто Трінаванта».
«Це щось для вас означає?» Коли я не відповів, Макдугалл продовжив: «Він також не міг перейменувати Клер Трінавант». Безсумнівно, він молиться, щоб вона скоро вийшла заміж. Вона живе в цьому районі, бачиш, і ненавидить його з доброго серця».
— Отже, старий Маттерсон ще живий?
"Він робить. Мабуть, зараз йому сімдесят п’ять, але він добре носить свій вік — все ще такий же некерований. Він завжди був на хвилі, і Джон Трінавант був єдиним, хто міг його зупинити. Але коли Джон помер, ніщо не могло його втримати. Він організував Matterson Corporation як холдингову компанію і незабаром почав заробляти великі гроші, і його не дуже хвилювало те, як він це заробив, — і в цій мірі він не піклується зараз. А ще всі лісові землі, якими він володіє..."
Я вставив: «Я думав інакше, що всі лісові землі належать державі».
«У Британській Колумбії дев’яносто п’ять відсотків належить державі, але п’ять відсотків – тобто три мільйони гектарів – у приватних руках. Булль володіє не менше півмільйона гектарів, ще півмільйона гектарів державного лісу він має на вирубці. Він вирубує шістдесят мільйонів кубічних футів деревини на рік і постійно потрапляє в неприємності з лісозаготівлею — уряд пильно стежить за тим, щоб не вирубувати забагато дерев, — але він завжди знав, як впоратися з вільною рубкою. Тепер він хоче побудувати власну гідроелектростанцію, і коли він це зробить, уся ця частина провінції буде в його кишені».
Я сказав: «Молодий Маттерсон сказав мені, що електростанція мала забезпечувати енергією власний бізнес Matterson Corporation».
Макдугал скривив губи в іронічній усмішці. «Як ви думаєте, що таке Форт Фаррелл? Це не що інше, як чергова компанія Matterson. У нас є тільки маленька, незначна електростанція, яка досить важко постачає електроенергію в місто, і вона завжди і завжди ламається. Отже, для електроенергетичної компанії Matterson є вільний вигул. І всі компанії Маттерсона набувають все більшого впливу. Я переконаний, що старий Бик уявляє, що корпорація Matterson одного дня керуватиме Британською Колумбією з форту Сент. Від Джона до Кіспіоксу, від принца Джорджа й аж до Юкону — приватного королівства, яким він може правити, як йому заманеться».
«Яке місце в усьому цьому займає Доннер?» — запитав я з цікавістю.
«Він бухгалтер і стежить за касою. Він думає лише в доларах і центах, і він нещадний негідник. Він придумує лиходійські прийоми, а Бик Маттерсон їх виконує. Але Булл смикає за всі ниточки як голова правління; він передав повсякденне керівництво молодому Говарду, а Доннер має завдання стежити, щоб Говард не здичавів».
«Йому не надто щастить», — сказав я, переказуючи епізод у кабінеті Говарда.
Макдугал пирхнув. «Доннер може впоратися з молодим хлопцем, тримаючи одну руку на спині. Він змиряється, коли йдеться про менш важливі справи, але в усіх життєво важливих справах Говард повинен доповзти до хреста. У Говарда просто є вміння підтримувати вигляд, і він може виглядати як чоловік, але всередині він м’який. Він ні на десяту не такий чоловік, як його батько».
Я сидів мовчки кілька хвилин, щоб все це переварити, і нарешті сказав: «Гаразд, Мак, ти сказав, що маєш особистий інтерес до цієї справи. Про що це?'
Він подивився мені прямо в очі і відповів: «Ви можете бути здивовані, коли почуєте, що навіть старий журналіст може мати почуття справедливості. Джон Трінавант був моїм другом; він часто відвідував мене сюди, щоб випити віскі та приємно побалакати. Мені було боляче спостерігати, що Форт-Фаррелл Рекордер зробив з ним і його родиною після їх смерті, але я нічого не робив, просто стояв поряд. Джимсон — нехлюй, і я міг би викласти історію на першій сторінці, щоб Джона Трінаванта ніколи не забували у форті Фаррелл. Але я цього не зробив, і знаєте чому? Тому що я був боягузом, тому що я боявся Була Маттерсона, тому що я боявся втратити роботу.
Його голос злегка тремтів. «Коли помер Джон Трінавант, мені було майже шістдесят і я вже був старим. Я завжди витрачав зароблені гроші, і у мене завжди було враження, що я із заможної родини. Я подумав, що у мене попереду багато років, а що робити шістдесятирічному старому, якщо він втратить роботу?» — голос його став твердішим. «Тепер мені сімдесят один, і я все ще працюю на Matterson. Я добре роблю для нього роботу — тому він мене тут і тримає. Це не акт милосердя, тому що Маттерсон навіть не знає, що означає це слово. Але за останні десятки років я трохи накопичив, і тепер, коли в мене залишилося небагато років, я хотів би зробити щось для свого друга Джона Трінаванта. Я більше не боюся».
Я запитав: "Що ти збираєшся робити?"
Він глибоко вдихнув. " Ви можете сказати мені це. Людина не заходить з вулиці і не читає номер газети десятирічної давнини, не маючи для цього мотиву. Я хочу знати цей мотив».
— Ні, Мак, — сказав я. "Ще ні. Я не знаю, чи маю я право втручатися в цю справу. Цілком випадково я потрапив у форт Фаррелл».
Він надув щоки й вибухово видихнув. — Не розумію, — сказав він. «Я просто не розумію». Він виглядав дезорієнтованим. «Ти скажеш мені, що читаєш газету десятирічної давнини просто заради розваги, чи це твоє хобі — читати старі сільські газети? Можливо, ви просто хотіли побачити, яка господиня перемогла в конкурсі випічки того тижня. Або те, що?"
«Ти міг би кинути це, Маке», — сказав я. «Ви нічого не отримаєте від мене, поки я не буду готовий, а мені ще попереду довгий шлях».
— Гаразд, — спокійно сказав він. — Я тобі багато говорив — достатньо, щоб тобі відрубали голову, якщо Маттерсон про це почує. Так, я поклав голову прямо на блок».
— Тобі нічого мене не боятися, Мак.
Він буркнув. «Я дуже сподіваюся, що ні. Я був би не проти того, щоб мене звільнили, якщо з цього не вийде щось хороше». «Гадаю, я міг би розповісти вам трохи більше. Мені спало на думку, що причина, чому Меттерсон хотів повністю стерти ім’я Трінавант, могла бути пов’язана з тим, як загинули Трінаванти. — Ти знаєш, хто це?
Я подивився на свіже молоде обличчя й кивнув. я мав раніше бачив копію тієї ж фотографії, але я не сказав Макдугаллу. — Так, це Роберт Грант, — я поклав його на стіл.
«Четверта людина в машині», — сказав Макдугал, легенько постукуючи вказівним пальцем по фотографії. «Юнак жив. Ніхто не думав, що він виживе, але він вижив. Через півроку після аварії я мав невелику відпустку і скористався можливістю провести трохи розслідування без відома старого Бика. Я поїхав в Едмонтон і відвідав лікарню. Роберта Гранта перевели до Квебеку; він лежав у приватній клініці і до нього нікого не пускали. Звідти я втратив його слід, і важко щось приховати від старого щура в журналістиці. Я надіслав копії цієї фотографії деяким своїм друзям - журналістам по всій Канаді, - але я нічого не чув останні десять років. рік. Роберт Грант зник з лиця Землі».
"Так?"
— Бобе, ти бачив цього чоловіка?
Я знову подивився на фотографію. Грант виглядав зовсім як великий хлопець, молодий хлопець років за двадцять, у якого все життя попереду. Тоді я повільно сказав: «Наскільки я знаю, я ніколи не бачив цього обличчя».
«Ну, ця надія марна», — сказав Макдугал. — Я подумав, що ти міг би бути йому другом, який приїхав подивитися, як там у країні.
— Вибач, Мак, — сказав я. «Я ніколи не зустрічав цього чоловіка. Але чому він хоче сюди приїхати? Який інтерес у цьому мав би Грант?
— Що ж, у цьому може бути щось, — задумливо сказав Макдугал. «Я просто хотів поговорити з ним», — він знизав плечима. — Блін, давай ще вип’ємо!
Тієї ночі мені знову наснився сон. Минуло принаймні п’ять років з тих пір, як я востаннє мав це, і тепер, як і тоді, воно налякало мене до біса. Я був на горі, вкритій снігом, і нерівні чорні камені стирчали зі снігу, як гнилі зуби. Я не йшов ні на гору, ні на спуск, а просто стояв, як прибитий до місця. Коли я намагався рухати ногами, сніг скував їх, наче міцний клей, і я почувався, як муха, що застрягла на липучці.
Сніг падав весь час. Невдовзі скрізь з'явилися великі замети. Зрештою сніг сягав мені колін і все ще падав. Я знав, що мене поховають, якщо я не поворухнуся, тож відчайдушно боровся, щоб втекти, і нахилився, щоб голими руками згрібати сніг.
Але при цьому я виявив, що сніг не холодний, а гарячий, як розпечене залізо, хоча уві сні він був абсолютно білим. Я закричав від болю і стиснув до себе руки. Я безсило стояв і дивився, як сніг поволі досягає мого тіла. Потім він дійшов до мого обличчя, і я закричав, коли пекучий гарячий сніг повністю засипав мене…
Я прокинувся в анонімному готельному номері, мокрий від поту, і мені хотілося ковтнути вишуканого віскі Mac's Islay.
OceanofPDF.com
2-й розділ
Перше, що я пам'ятаю, що я відчув у своєму житті, це біль. Небагатьом людям пощастило пам’ятати власні болі при пологах, і я хотів би побути окремо від цього досвіду. Але це те, що ти сам не контролюєш – ти сам не вирішуєш, хочеш ти народжуватися чи ні, і як відбуватимуться пологи – це теж те, на що ти не маєш впливу.
Я пережила пологи з сильним болем у всьому тілі. Біль ставав усе сильнішим і сильнішим, аж поки не відчув, як розпечений вогонь, який загрожував повністю пожерти мене. Я намагався придушити це з усієї сили волі, і, здавалося, мені це вдалося, але потім мені сказали, що це медичні препарати гальмують біль. Але потроху біль зник, і я втратив свідомість.
Мені було двадцять три роки, коли я народився — принаймні мені так казали.
Мені також сказали, що перші кілька тижнів я був у коматозному стані, постійно ширяючи на маленькій межі між життям і смертю.
Коли я прийшов до тями, біль значно вщух. Воно все ще ховалося в моєму тілі, але тепер його можна було витримати. З іншого боку, я був у майже нестерпному становищі. Я лежав на спині, мої щиколотки та зап’ястки були окремо зв’язані, і, очевидно, моє тіло було в якійсь рідині. Але це було неможливо вирішити, тому що коли я спробував відкрити очі, я виявив, що не можу. Моє обличчя ніби було затягнуте тугою пов’язкою. Я запанікував і намагався звільнитися.
Голос сказав: «Ви повинні спокійно. Вони не можуть рухайся сам. Чуєш, ти повинен бути абсолютно спокійним».
Це був приємний голос, ніжний і добрий, тому я розслабився і знову впав у благословенну кому.
У наступні тижні я все частіше був у свідомості. Я мало що пам’ятаю з того часу, крім того, що біль став менш вираженим і що я почувався сильнішим. Вони почали годувати мене через трубку, яку просунули між моїми губами, і суп і фруктовий сік відіграли свою роль у відновленні моїх сил. Тричі я розумів, що мене везуть в операційну; але тільки тому, що я чув, як медсестри говорили про це між собою. Більшу частину часу я перебував у блаженному стані невігластва. Мені ніколи не спало на думку дивуватися, чому я там опинився чи як я туди потрапив, так само, як новонароджена дитина в колисці розмірковує про такі речі. Я сам був новонародженою дитиною і був задоволений, поки нічого не сумував.
Нарешті настав день, коли з мого обличчя зняли пов’язку. Голос, чоловічий голос, якого я чув раніше, сказав: «А тепер спокійно. Тримай очі закритими, доки я не скажу тобі їх відкрити».
Я слухняно заплющив очі, почувши, як ножиці розрізають марлю. Пальці торкнулися моїх повік і прошепотіли: «Здається, все в порядку» . Голос сказав: «Скільки пальців я тримаю?»
Я зареєстрував дві білі лінії. — Два, — відповів я.
— А скільки їх зараз?
«Чотири».
Він глибоко зітхнув. «Здається, ти все-таки повністю повернеш зір. Вам дуже пощастило, пане. Грант.
"Грант?"
Була невелика пауза. Тоді чоловік запитав. — Їх звуть Гранти, чи не так?
Я довго думав про це, і чоловік, мабуть, думав, що я не відповім на його запитання. Він сказав: «Слухай, якщо ти не Грант, то хто ти?»
Тут варто було кричати вголос і мені довелося зробити ще один укол заспокійливого. Я не пам’ятаю, щоб я кричав; але я пам’ятаю моторошну порожнечу, яку відчув, коли до мене дійшло, що я не знаю, ким я є.
Я досить детально розповів про своє переродження. Справді дивовижно, що протягом цих багатьох тижнів, коли я значну частину часу був у свідомості, я взагалі не думав про свою особисту ідентичність. Але все це пізніше пояснив мені Саскінд.
Спеціаліст зі шкіри dr. Метьюз, який мене підлатав, першим зрозумів, що я отримав більше, ніж фізичне поранення, і він домовився, щоб Сасскінд викликав мене, щоб уважніше роздивитися мене. Я ніколи не називав його інакше, як Саскінд — так він мені представився, — і ніколи не вважав його чимось іншим, як хорошим другом. Думаю, тому він був таким хорошим психіатром. Коли я одужав і зміг покинути територію лікарні, ми часто ходили кудись і пили разом пиво. Я не знаю, чи це звичайна форма психіатричного лікування — я не думаю, що психіатри особливо раді звільнитися від маленького м’якого сидіння в узголів’ї дивана, — але Саскінд мав власні ідеї, і він став хороший друг для мене.