Бэгли Десмонд : другие произведения.

Глибинка

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  
  ГЛИБИНКА
  Трилер про сторіччя Дезмонда Беглі
  Майкл Девіс
  
  
  
  
  
  
  
  OceanofPDF.com
  
  Авторське право
  HarperCollins Publishers Ltd
  1 London Bridge Street,
  Лондон SE1 9GF
  www.harpercollins.co.uk
  Вперше опубліковано HarperCollins Publishers Ltd у 2023 році
  Авторське право No Майкл Девіс, 2023
  Авторські права на карту No Nicolette Caven, 2023
  Майкл Дейвіс відстоює моральне право називатися автором цього твору
  Дизайн куртки Клер Ворд/HarperCollins Publishers Ltd 2023
  Фотографії куртки: Філ Копп/Getty Images
  Каталог цієї книги доступний у Британській бібліотеці.
  Цей роман є повністю художнім твором. Імена, герої та події, зображені в ньому, є витвором уяви автора. Будь-яка схожість із реальними особами, живими чи мертвими, подіями чи місцевостями є абсолютно випадковою.
  Усі права захищено відповідно до Міжнародної та Панамериканської конвенцій про авторське право. Сплативши необхідні збори, ви отримуєте невиключне право, яке не підлягає передачі, на доступ і читання тексту цієї електронної книги на екрані. Жодна частина цього тексту не може бути відтворена, передана, завантажена, декомпільована, проведена зворотна інженерія, а також збережена чи введена в будь-яку систему зберігання та пошуку інформації в будь-якій формі чи будь-якими засобами, електронними чи механічними, відомими зараз або надалі винайдено без прямого письмового дозволу HarperCollins.
  Джерело ISBN: 9780008581350
  Видання електронної книги No травень 2023 р. ISBN: 9780008581374
  Версія: 2023-04-06
  
  OceanofPDF.com
  
  Посвята
   Для Тріші – цього разу по-справжньому
  А для моїх хлопців –
  Метью, Ітан, Алекс і Олівер
  
  Зміст
  Обкладинка
  Титульна сторінка
  Авторське право
  Посвята
  Примітка автора
  Карта
  Частина перша: Синій
  Розділ І
  Розділ II
  Розділ III
  Розділ IV
  Розділ V
  Частина друга: золото
  Розділ І
  Розділ II
  Розділ III
  Розділ IV
  Розділ V
  Частина третя: червоний
  Розділ І
  Розділ II
  Розділ III
  Розділ IV
  Частина четверта: чорний
  Розділ І
  Розділ II
  Розділ III
  Розділ IV
  Розділ V
  Розділ VI
  Також у цій серії
  Про видавництво
  OceanofPDF.com
  
  ПРИМІТКА АВТОРА
  У мене складні стосунки з Біллом Кемпом. Зараз я пережив із ним дві пригоди, які розкидалися по всьому світу за майже п’ять років, і він був цікавим компаньйоном. Описаний Джеффрі Дівером як « почасти Джеймс Бонд, почасти Філіп Марлоу і весь герой», він, безумовно, вплутується в кілька цікавих подряпин, і було приємно висвітлити ще кілька з них для вашої насолоди.
  І все ж він мені не зовсім належить.
  Білл Кемп – хоч і під іншим іменем – був творінням Десмонда Беглі, одного з найулюбленіших у світі авторів трилерів 1960-х, 70-х і 80-х років. Спочатку він з’явився в романі «Острів Доміно» , першу чернетку якого знайшли в архівах через 35 років після смерті Беглі, і який нарешті був представлений схвильованій публіці його давнім видавцем HarperCollins у 2019 році. Мені випала честь редагувати, переробляти та відшліфовувати цей роман. ранній рукопис – ми зрештою назвали це «кураторством» – і саме так я пізнав і полюбив Білла Кемпа.
  Я знав і любив Десмонда Беглі набагато довше. Мій старший брат Патрік нагадує мені, що це був шкільний учитель Пол Вікхем, який першим познайомив нас із гострими відчуттями та розливами романів Беглі; Особливими були Running Blind , The Tightrope Men і The Enemy вибране. Коли з’явилася нагода знайти способи відсвяткувати сторіччя з дня народження Беглі, я відразу зрозумів, що Білла Кемпа можна було б дослідити. Його природна винахідливість, військове походження та відвертий кривавий настрій зробили його ідеальним кандидатом для створення нової, оригінальної історії, яка мала б на меті не копіювати Беглі, а віддати скромну данину майстру та його спадщині: шістнадцять романів протягом усього часу. вісімнадцять років до його передчасної смерті, у віці лише 59 років, у 1983 році.
  Проект ніколи б не реалізувався без підтримки, заохочення та наполегливої праці кількох людей. Першим у цій групі є Девід Браун, видавець Estates у HarperCollins, який зберіг пам’ять про Десмонда Беглі – не в останню чергу, зберігаючи всі його книги друкованими – водночас жонглюючи іншими гігантами, такими як Дж. Р. Р. Толкін, Агата Крісті та Алістер Маклін. Старанна турбота Девіда про літературну спадщину Беглі є ознакою як його професійної досконалості, так і любові до роботи, і я підозрюю, що його померлі автори зобов’язані йому так само, як і цей живий. Девід був люб’язний подарувати мені чудового редактора Софію Шопфер, чия проникливість і увага до деталей зробили значний внесок у завершення роману. По дорозі незмінно щедрий Пол Кемпбелл давав чудові поради, тоді як інший хранитель вогню Беглі, Найджел Алефаундер, завжди був під рукою з підбадьорюючим словом. Я закликаю вас відвідати його дуже інформативний веб-сайт desmondbagley.blogspot.com , а також повну біографічну сторінку Філіпа Іствуда thebagleybrief.com .
  За межами видавничого світу мені пощастило насолоджуватися коротким, але радісним листуванням із вдовою Беглі Джоан перед її власною смертю в 1999 році. На моє щастя, сестра Джоан Лесія та її чоловік Пітер за останні роки змусили мене почуватися дуже Вітальна частина Bagley історія та їхня дружба, якою я продовжую плекати. Їхня любов і натхнення стали головними чинниками моєї постійної одержимості Беглі, і я сподіваюся, що вони відчують, що я віддав належне сім’ї своїм триб’ютом.
  Є, звичайно, ще одна людина, без якої цей роман ніколи б не відбувся. Для Десмонда Беглі, якого друзі та родина з незрозумілих причин знають як Саймона, його дружина Джоан забезпечила інтелектуальну дошку, безпечний простір, де можна було грати з його оповіданнями, і безцінного редактора для першого читання. Дійсно, вона сама підготувала до посмертної публікації два його рукописи. Я був благословенний власним еквівалентом у вигляді моєї дружини Тріші, яка підтримала та дозволила написати книгу. Спасибі за те, що ви.
  О, і якщо вам цікаво оригінальне ім’я Білла Кемпа, то є історія. Беглі охрестив його Робертом Арміном на честь члена трупи акторів, для яких Шекспір писав і грав. Коли я працював над «Островом Доміно» , мені здавалося, що ім’я Армін надто схоже на горезвісного угандійського диктатора Іді Аміна й могло викликати у читача якісь некорисні асоціації, тому натомість я запозичив ім’я іншого колеги Шекспіра для нашого герой. Беглі чітко дав дозвіл на зміну назви книги (він навіть запросив пропозиції), тому я не почувався надто незручним у зміні імені головного героя.
  Я сподіваюся, що шанувальники Десмонда Беглі в усьому світі дозволять мені таку ж щедрість із Outback , моєю столітньою даниною пам’яті великій людині, як вони зробили з Domino Island , моєю зухвалою співпрацею з ним.
  Майкл Девіс
  
  OceanofPDF.com
  
  Карта
  
  
  OceanofPDF.com
  
  ЧАСТИНА ПЕРША: СИНІЙ
  
  OceanofPDF.com
  
  я
  Перше, що мене вразило, це прохолода салону. Після пекучого жару піску, що обтяжував плечі, як мокрий каракуль, він стукав стіною холоду.
  Друга річ — суцільна чорнота. Забудьте про те, щоб на пару хвилин наводити очі в неосвітленій кімнаті: це була темрява, якої я ніколи не знав, навіть у глибині джунглів уночі. Принаймні там деякі істоти випромінюють мерехтливі натяки на свою нічну активність. Тут, на відміну від пекучої білизни сонця на вулиці, шахта була порожнечею. Я наосліп пошкандибав вперед стільки кроків, скільки дозволяло каміння під ногами без серйозних травм, і присів навпочіпки. Мені не хотілося озиратися позаду, боячись знищити мою сітківку ока ще одним вибухом запаморочливого світла, але я чув, як Софі й Адам стукотіли серед пухких каменів біля входу.
  — До біса, темно, — просто сказав Адам.
  «Стережись, — сказав я. «Нашим очам потрібен деякий час, щоб адаптуватися, тому я б залишився на вашому місці».
  Гуркіт припинився, і ми стали чекати. Навіть тут, лише за десять ярдів від гирла шахти, денне світло зовні ставало тонким і непрозорим, а темрява всередині позіхала, як сплячий велетень.
  'Що ти бачиш?' Голос Софі пролунав у глибині кімнати перед нами.
  — Нічого, — сказав я. «Ви можете посвітити своїм смолоскипом у шахту?»
  Вона вилаялася собі під ніс, шепіт послідував за її запитанням у темряві. — Я залишив його в Ленді.
  Моє серце впало. Без факела ми не мали шансу розгледіти міну, як планували. Не залишалося нічого іншого, як повернутися до Ленд Ровера внизу пагорба та забрати його. Я перекопав свій мозок, щоб побачити, чи є ще щось, що ми могли залишити позаду: якщо хтось збирався повертатися до машини, вони могли б також зробити це варте уваги.
  — Я піду, — сказала Софі, випередивши мою пропозицію зіграти білого лицаря. Як найкваліфікованіший член команди, я міг би її обійти, але разом із моїм стажем прийшли й недоліки, пов’язані з великим віком: я мав на ній добрих п’ятнадцять років. Була також моя природна відраза до екстремальних температур, і ртутний стовпчик уже комфортно – або, точніше, некомфортно – перевищував позначку 100 градусів на післяобідньому сонці.
  «Принеси ще води, добре? Невідомо, як довго ми тут пробудемо».
  Черевики Софі поплисти назад до входу, і я почув, як вона обмінялася кількома словами з Адамом, коли проходила повз нього на виході. Я не знаю, яке його виправдання полягало в тому, щоб не проявити трохи лицарства й не запропонувати замість цього повернутися до машини, але через декілька хвилин він уже спускався у крутий патрубок шахти. Він був ледь три ярди позаду мене, коли я відчув, що земля під моїми ногами зсунулася. Каскад розсипаного каміння пронісся з того місця, де маневрував Адам, і знищив ту точку опори, яку я створив. Інстинктивно я розкинув руки вбік і намагався схопити жменю землі, але натомість я впав навзнак і важко приземлився на криж, мініатюрний зсув нестримно ніс мене далі.
  «Тримайся спокійно!» Я крикнув у темряву й почув власний голос у відповідь.
  Я не міг ковзнути більше ніж на кілька футів, але цього було достатньо, щоб мене налякати. Я читав про колишніх шахтарів, які пробивали шахти кирками та опускалися в обшиті деревом отвори за допомогою брашпилів у пошуках дорогоцінних металів, і я знав, що кількість загиблих була велика. Я також знав, що однією зі спадщини тих старателів раннього століття був ландшафт, усипаний прихованими шахтами та тунелями, які могли захопити необережних і буквально поховати їх заживо. Хоча я був цілком упевнений, що предки Софі навряд чи викопали мережу підземних печер у цьому віддаленому куточку пустелі Південної Австралії, я б просто не з’ясував важким шляхом, що помилявся.
  Я лежав нерухомо цілих дві хвилини, перш ніж наважився повернути голову. Силует Адама вимальовувався навпроти гирла шахти, край його фігури був розмитий шокуючою блакиттю неба позаду.
  «Білл? Все гаразд?'
  «Я в порядку, але не рухайся. Земля нестабільна, і я справді не хочу йти далі без факела. Або мотузка, до цього».
  — Софі недовго. У неї на талії мотузка».
  «Здається, тоді нам просто доведеться пересидіти».
  Я дивився на стелю тунелю, мої очі нарешті почали розрізняти деякі щілини та вигини виточеної та вибуховою скелі. На висоті понад дванадцять футів це було більше схоже на галерею, ніж на вхід у шахту, але широкий отвір був розроблений, щоб запобігти обвалу. Далі шахта ставала все більш вузькою та викликала клаустрофобію. Мій розум блукав піонерам, чиї пошуки незліченних багатств привели їх у цю пустелю та до життя, повного спустошення та небезпеки. З попередніх зустрічей із неймовірно багатими я знав, що багатство може робити з людьми дивні речі. Здавалося, що бажання багатства може бути таким же їдким.
  «Тепер стало ясніше?»
  — Починаю, — сказав Адам. «Тут внизу все ще досить гнітюче».
  «А ми лише за кілька ярдів. Уявіть собі, що це має бути за півмилі під землею».
  «Я не впевнений, що хочу. Це пригода Софі, а не моя».
  Я пирхнув у темряві. «Скучили за комфортом рідних округів?»
  'Щось схоже. Я міг би зараз сидіти в гарному затишному офісі, закутавшись у теплий светр і читати кадрові справи».
  Мої думки на мить перекинулися до жахливого політиканства, перспектив відключення електроенергії та триденного тижня, який я залишив позаду в Англії, коли сів на 747 до Сіднея. «Ви не кажете мені, що віддаєте перевагу похмурій, сірій британській зимі, ніж цій австралійській спекі?»
  «Плюси і мінуси, Білле. Плюси і мінуси. Здається, ти сам не дуже радий бути тут. Я думав, що хтось із твоїм минулим буде у своїй стихії в такому середовищі?»
  Він мав рацію; більшість військових віддали б праву руку, щоб опинитися зараз на моєму місці. З огляду на драматичне розташування, натяк на безглуздість і загравання з небезпекою – хоча й у дуже дезінфекційному, суто англійському вигляді – ця публікація була б мрією багатьох, можливо, більшості моїх колишніх колег. Але після того, як залишив уніформу, я виявив, що я не був вашим звичайним колишнім солдатом у чомусь на кшталт втрати на Civvy Street. Деякий час я знайшов гарну маленьку нішу, розслідуючи хитромудрі претензії глобальна страхова компанія, яка не лише провела мене по всьому світу, але й познайомила мене з надзвичайно цікавими людьми. З деякими з них я навіть захочу зіткнутися знову.
  «Це спека, яку я терпіти не можу», — недолуго сказав я.
  «Тоді тобі краще тут».
  Я відчував, як моя ліва нога німіє. Коли я послизнувся й важко сів на пухку скелю, я зрештою переклав вагу тіла на лівий бік, і тепер це відчула моя сідниця. Я спробував стабілізувати свою праву ногу рівно на підлозі шахти та відрегулював центр ваги подалі від шпилек і голок. Коли я піднявся зі сланцю, він знову ворухнувся, і я відчув, як зсунулася вся скеляста плита, на якій я лежав.
  Наді мною почувся рух, і до моїх вух посипалася галька. Адам намагався схопити мене, але це був неправильний крок.
  "Залишайся на місці!"
  Рух припинився, як і гравійний водоспад.
  «Якщо ця вільна штука стане ще нестабільною, ми обидва підемо головою вперед у шахту», — сказав я. «І ми не знаємо, наскільки крутіше воно стає. Наскільки ми знаємо, це може бути вертикальним».
  «Вибачте. Я просто намагався допомогти».
  «Дякую за думку», — чуттєво сказав я й замовк. Де в біса була Софі? Мені дуже потрібна була вона з факелом і мотузкою, перш ніж усе стало гірше.
  Адам, очевидно, думав про те саме. «Чого вона так довго затримується?»
  У мене не було відповіді, але тисячі можливостей заполонили мої думки. Жоден із них не був привабливим, від ворожих павукоподібних до зловмисних ворогів, і я відкинув їх у глибину пам’яті. Це був не той момент, щоб лякати себе фантомами: мені загрожувала цілком реальна небезпека.
   Голос із жерла шахти пробив наростаючу бульбашку тривоги. «Там усі добре?»
  «Приблизно», — сказав я. «Але ви знаєте той прославлений час, про який люди завжди говорять…?»
  Спалах жовтуватого світла заграв на стелі шахти наді мною, і я зрозумів, що Софі намагалася направити факел у мій бік. «Це якась допомога?»
  'Не багато. Я думаю, що світло ззовні все ще занадто сильне, щоб смолоскип був корисним».
  «Тоді краще зайти далі». Вона, безсумнівно, брала до серця авантюрний дух.
  Голос Адама пролунав ближче до мене. «Поки що не починай стрибати сюди вниз. Я вже створив один каменепад, і ми справді не хочемо, щоб Білл зникав у тунелі, доки ми його належним чином не застрахуємо. Ви можете послати мотузку вниз?
  'Зачекай хвилинку; Я просто розгорну це».
  Жовте проміння раптово припинилося, і біля входу почулося шкрябання. Це було б не так просто, як кинути мені мотузку: не маючи до чого її прикріпити, це лише додало б додаткової ваги рухомому важкому предмету, яким моє тіло хиталося на нестійкій гальці.
  Я покликав за собою. «Чи можеш ти знайти місце, куди можна вклинитися, а потім зав’язати один кінець на талії?»
  Софі на мить замовкла, мабуть, шукаючи в своєму оточенні щось, за що можна було б вчепитися. «Тут є великий валун. Якщо я сиджу верхи на ньому, це повинно тримати мене стійким».
  Тоді я б віддав непогані гроші за жменю крючків і молоток для лазіння, але Софі довелося б це зробити. За мить кінець мотузки зі свистом пройшов повз мою голову й різко впав у темряву. Все ще лежачи на спині, я простягнув руку праворуч і пошкрябав по камінню, щоб знайти його. Я утворив подвійну петлю навколо свого зап’ястя і зробив пробний ривок униз.
  «Гей, що відбувається?»
   «Просто перевіряю, чи достатньо він міцний, щоб витримати мою вагу».
  «Трохи попередження не завадить».
  Я посміхнувся. «Вибач, Софі. Більше не повториться».
  Я перевернувся на живіт, намагаючись якомога менше звисати з канату, і почав повертатися тунелем. Йдучи, я стискав нові жмені мотузки, радше для комфорту, ніж для справжньої допомоги в лазінні. Кожного разу, коли я тягнув мотузку, я відчував, як напруга у верхній частині посилюється, коли Софі впирається в свій камінь. Світло біля входу знову засліпило мене, і я відвернув голову, щоб захистити очі; у будь-якому випадку, я повернувся на більш тверду землю і дозволив мотузці послабитися.
  'Що тепер?' Голос Адама луною долинув із щілини збоку шахти, де він заховався після каменепаду. Я не бачив його, коли підіймався, але, мабуть, пройшов за кілька футів від нього.
  «Ми пошлемо за тобою мотузку назад, а потім перегрупуємось і обдумаємо, як ми можемо потрапити в цю справу. Я підозрюю, що нам знадобиться більше спеціального обладнання».
  Я підтягнув мотузку, акуратно згортаючи її на ходу, а потім звільнив Софі від її обов’язків кріплення. Я надійно притиснувся до скелі, яку вона використовувала, готовий витримати вагу Адама, якщо потрібно, і жбурнув розв’язаний кінець котушки вниз у тунель. Воно впало на кілька футів від витягнутої руки Адама, і він зміг перескочити й схопити його без особливих зусиль. Земля там була не така крута, як там, де я лежав.
  «Оберни його навколо талії, і тоді ти зможеш знову піднятися», — сказав я.
  Софі крокувала на сонці біля входу. «Це так засмучує. Нам знадобився весь цей час, щоб дістатися сюди – не кажучи вже про використання запасів – і тепер ми навіть не можемо потрапити в шахту».
  — Вибачте, — просто сказав я. «Коли ти так далеко від цивілізації і зустрічаєш небезпечну місцевість, це стандарт процедура вжиття всіх доступних запобіжних заходів». Адам тягнув мотузку більше, ніж я очікував, і напруга в спеку вплинула на мою мову.
  — Я знаю, — сказала Софі. «Я просто хочу побачити це на власні очі».
  Я міг би це зрозуміти: якби я нещодавно виявив, що предок, про якого я зовсім не знав, шукав дорогоцінні камені посеред пустелі на іншому кінці світу, гадаю, моя цікавість також була б розпалена . «І ти це зробиш», — запевнив я її. «Нам просто потрібно повернутися до садиби і як слід спорядитися».
  «Таке відчуття, ніби ще два дні витрачені даремно».
  Відповідь, яку я вигадував, була придушена раптовим ривком мотузки. Повна вага людини, яка несподівано натискає на лінію, з подальшим ударом по вашому тулубу, коли лінія досягає своєї повної довжини, набагато більша, ніж більшість людей припускає. Він вирвав з мене подих і сильно вдарив моє ліве стегно об камінь, яким я мав би скріпитися. Моя права нога намагалася зчепити, але піщані уламки під нею піддалися, і я рушив. Я почув крик Софі, коли стрімголов занурився у темряву, знаючи, що Адам попереду мене проорює потенційно смертельну борозну, за якою я йду. Сліпуче світло миттєво було стерто темрявою всередині шахти, і я міг тільки сподіватися, що всі значні брили були відкинуті десятиліттями тому. Мені не подобалася думка про лобовий контакт з кимось під час подорожі на такій швидкості; принаймні Адам, здавалося, спускався ногами вперед.
  Схил різко став крутішим, і Адам видав крик переді мною, переходячи через край. Його крик не встиг почути, як я теж підійшов.
  Я не знав, скільки часу я був без свідомості. Сяючі стрілки мого наручного годинника більше не світилися: так було вочевидь розбитий під час падіння, його фосфоресцуюча фарба розсипалася по бруду. Коли я почав приходити до тями, перше, що я помітив, це Адам, який тихо стогнав у темряві неподалік.
  «Адам? З вами все гаразд?'
  Я так і не отримав відповіді на своє запитання: згори наді мною долинув стривожений крик Софі.
  «Білл, це ти?»
  'Це я.'
  «О, слава Богу. Ти з Адамом? Я не міг змусити жодного з вас відповісти мені».
  «Як довго ви намагалися?»
  «Добрих п'ять хвилин. З ним все гаразд?
  «Я ще не знаю».
  Я почав крутити головою в надії розгледіти якусь тьмяну фігуру, але темрява тут була ще непроникнішою. Піднявши погляд, я смутно помітив блідішу ділянку високо над собою, але неможливо було оцінити відстані, не маючи нічого, щоб їх виміряти. Я вирішив продовжити спроби знайти Адама, який все ще видавав тихі звуки ліворуч від мене.
  «Адаме, ти мене чуєш?»
  З темряви нічого помітного не виходило, тому я спробував сісти – і миттєво пошкодував про це. Моя ліва рука боліла, як пекло, коли я поклав на неї свою вагу, і я відчував теплу вологу під сорочкою з лівого боку тулуба. Я сподівався, що просто вивернув собі зап’ястя і не кровоточив, але неможливо було з’ясувати це. Якби рівень болю був якимсь іншим, я міг би уникнути поверхневої подряпини. Я наполегливо дослідив пальцями й знайшов єдину розрив у матеріалі. Під ватою моя шкіра була вологою на дотик, але моє штовхання не викликало більшої агонії, тож я вирішив, що виживу. Це якби я коли-небудь зміг витягнути нас із цієї ями.
  Я озвався назад до мерехтіння світла. — Софі, що ти принесла з Ленді?
   «Смолоскип, вода і всі мотузки, які я міг би нести».
  "Чудово". Я тихо помолився подякою за її далекоглядність. Мені не хотілося ще більше відкладати, поки вона здійснить ще одну зворотну поїздку на Land Rover. «Адам видає якісь цікаві звуки, і це хороший знак: варто остерігатися тихих звуків. Майте на увазі, що він не зовсім зрозумілий, тому я хотів би перевірити його як слід».
  «Як ти збираєшся це зробити?»
  «Я сам думав про те саме. Головне, щоб ви були в безпеці там, нагорі: ви наш єдиний зв’язок із зовнішнім світом, тож нічого б не вийшло, якби ви опинилися тут, із нами».
  «Зрозумів. Що я можу зробити?'
  Я на мить замислився. «Прив’яжіть факел до одного кінця найдовшої мотузки, яка у вас є, а себе до іншого. Потім накиньте його петлею на ту скелю біля входу і помістіть себе в таке місце, де ви не можете посковзнутися на сланцях – взагалі за межами шахти, якщо зможете. Якщо пощастить, мотузки вистачить, щоб опустити факел до мене».
  «Дайте мені хвилинку», — сказала вона.
  Щоб якнайшвидше згаяти час, я почав рахувати інтервали в одну секунду, як я вважав. Це була тренувальна техніка, яку я взяв від свого ідіосинкратичного сержанта-майора, коли ціла рота звучала разом із цоканням годинника протягом години чи більше, просто щоб вбити в наші голови ритм інтервалу. Ідея полягала в тому, що якщо ми колись опинимося без годинника, ми все одно зможемо синхронізувати маневр, підраховуючи внутрішні тики. Він мав бути надійнішим за пульс, хоча я ніколи не пробував його в польових умовах.
  У п’ятдесят вісім, — крикнула Софі. «В дорозі».
  'В ПОРЯДКУ.'
  Я почув, як рухається галька, але безглуздо залишив обличчя догори, сподіваючись побачити… що? Натомість я отримав повний рот гравію та трохи пухкої землі, коли смолоскип наблизився до краю. Я кашлянув і витер обличчя здоровою рукою, а потім побачив, що Софі спритно ввімкнула факел перед тим, як опустити його в яму. Окрім значного полегшення визначення місцезнаходження, це також дало мені змогу вперше побачити моє найближче оточення.
  Вид був непривабливий.
  Адам лежав спиною до стіни маленької кімнати, в якій ми були, грубо висіченої в червоному ґрунті. Я блиснув смолоскипом на рівні підлоги, а потім направив його вгору. Три високі сторони камери вели щонайменше на дванадцять футів угору до місця, звідки ми впали, тоді як четверта стіна мала низький отвір, який вів у те, що мало утворювати решту шахти. Розрив, ймовірно, становив лише два квадратних фути, тому його було важко стиснути будь-кому, не кажучи вже про старателя з гірничим обладнанням. Моїм першочерговим завданням було переконатися, що Адам не постраждав, тому я підійшов до нього й посвітив смолоскипом йому в обличчя. Відразу відбулася інстинктивна реакція, коли Адам заплющив очі й скривився: ще один хороший знак. Я потиснув плече.
  'Що?' Голос Адама був невиразним і нечітким.
  'Ви мене чуєте? Це Білл – Білл Кемп. Ти знаєш, де ти?»
  Я відвів світло від його очей, спрямувавши промінь на підлогу камери, і повіки здригнулися, намагаючись відкритися.
  «Адаме, ти можеш поворухнутися? Щось зламано?»
  Він почав повертати голову, але знову скривився й зупинився. «Що в біса сталося?» Його голос став чіткішим, і він зумів відкрити очі, вдало зосередившись на мені.
  «Я збираюся перевірити вас. Не рухайся».
  Я почав із найближчої до мене руки, але мені заважав власний зап’ясток, який часто давав мені знати, що це не для збору. Я зробив усе, що міг, заправляючи смолоскип у мою ліву пахву і, в основному правою рукою, ніжно поплескав Адама, шукаючи будь-які травми. Я не мав наміру заподіяти йому болю, але я хотів знати, наскільки сильно він постраждав. Коли я дістався до його правої щиколотки, я отримав відповідь.
  Крик болю викликав швидку реакцію згори. Софі звучала налякано. «Це Адам? Що з ним сталося?
  — Усе гаразд, Софі, я просто намагаюся з’ясувати. Схоже, він сильно розбив щиколотку».
  Я сам почав відчувати перші муки жаху. Якби я довго думав про реальність нашої ситуації, я майже впевнений, що відчув би справжню паніку, яка піднімається до мого горла. Про що я думав, запропонувавши всім разом увійти в шахту, а зовні ніхто не залишиться в безпеці? Тепер із нас трьох лише одна була в повній формі, і вона навряд чи могла грати роль рятівника. Адам був гравцем у регбі, який переважав навіть мене, і його недієздатність означала, що він буде буквальним і метафоричним тягарем для будь-кого, хто намагатиметься витягти його з цієї ями. Хоча я був у трохи кращій формі, моє викривлене зап’ястя означало, що я не міг утримати мотузку чи щось інше, призначене для витягування. Я ніяк не міг нести Адама і навіть менше шансів, що Софі витягне когось із нас у безпечне місце. І ще одна тривожна думка спала мені на думку: хоча цій занедбаній шахті, очевидно, не вистачало дорогоцінного каміння, яке приваблювало старателів усі ті роки тому, я не мав впевненості, що в ній не буде безліч інших, далеких менш привабливі речі. Я ніколи не був великим прихильником будь-якого виду моторошних тварин, але я знав, що Австралія є домом для великої кількості надзвичайно неприємних тварин, і я не мав бажання знайомитися з кимось із них поблизу.
  «Вибач, Білл, я думаю, він зламався». Вираз на Обличчя Адама у відбитому світлі смолоскипів підказувало мені, що він показує сміливе обличчя. Я припускав, що він, мабуть, отримав дивну травму під час своїх спортивних занять, тож якщо він вірив, що його щиколотка зламана, то я був готовий повірити йому на слово. Болісна гримаса, безперечно, підтверджувала його теорію.
  «Я повинен так сказати. Вибач за те.'
  «За що ти просиш вибачення? Це я перевів нас через край».
  — І це я наразив нас на небезпеку. Я мав бути набагато обережнішим у тому, як ми досліджували це місце. Не можу повірити, що я був таким дурним, щоб зібрати нас усіх разом, а потім залишити Софі єдиною в безпечному місці. Бог його знає, що ми тепер робитимемо».
  «Вона в порядку?»
  'Я думаю так. Ви можете запитати її самі.
  Коли Адам і Софі обмінювалися стурбованими обмінами коханої в небезпеці, я ще раз озирнувся навколо. Я став навколішки в землю біля вузького отвору й направив факел у порожнечу. Нахиливши голову до рівня землі, я побачив короткий прохід, який простягався приблизно на три фути, перш ніж шахта знову розширилась у щось, що здавалося набагато більшою печерою. Я не був впевнений, але мені здалося, що я можу розгледіти якусь опору в ямі за кілька ярдів попереду. Якби шахта зайшла на схил пагорба на якусь відстань, їй, безумовно, знадобилися б опори, щоб утримати дах – хоча я не розумів, як дядько Софі Джордж міг викопати пласт у таких обмежених умовах.
  Сам чоловік був такою ж загадкою, як і шахта, яку він викопав. Той факт, що Софі навіть не чула про Джорджа Дікінса менше місяця тому, зробив всю історію ще більш неймовірною; але це була правда. І не лише шахта: коли він помер кілька тижнів тому, дядько Джордж залишив Софі весь комплект і шахрайство – садибу, права на ферму та майнінг, кожна така ж нікчемна, як і інша. У центрі австралійської глибинки, на краю пустелі Сімпсон, акуратно оминаної трансконтинентальною залізничною артерією Ган, це був розбитий флеш. Я був готовий посперечатися, що жодна тварина не розводилася на цій землі з часів первісних афганських верблюдів у 1930-х роках, а будь-які дорогоцінні камені, які могли ховатися в цьому безперспективному куточку Великого Артезіанського басейну, давно були перевезені до ювелірної майстерні. емпорії Амстердама, Монте-Карло та Нью-Йорка. Невблаганна червоно-коричнева земля, похмура й сіра у світлі смолоскипів, точно не мала жодного проблиску ні дорогоцінного каміння, ні надії.
  
  OceanofPDF.com
  
  II
  Я ніколи не збирався застрягти під землею посеред богом забутої пустелі. У всьому винен Кенні. «Ти втрачений кінець» , — сказав він одного дня після того, як надмірності австралійського Різдва додали кілька фунтів до моєї льотної ваги. Ви могли б мені допомогти .
  Я знав кілька неперевершених персонажів під час служби, але Кенні Хайнс був найбільшим. Зручно повний чоловік із вусами майже до боків рота, він ніколи не турбувався тягарем моди. Він насолоджувався своїм гардеробом із затишних кардиганів великого розміру та містких брюк, і мав вигляд чоловіка, якому байдуже, що хтось інший думає про нього чи про його почуття до одягу. При всьому тому він ніколи не був погано вдягнений і завжди виглядав ошатним, навіть якщо його одяг звисав з нього, як саван. Він був єдиним і пишався цим.
  Прибуття австралійця до нашого підрозділу викликало кілька здивувань, але виявилося, що Кенні придатний до нашого англійського полку походить від його батька. Хайнс-старший народився за десять миль від мого рідного міста і служив на Західному фронті під час Великої війни. Там він спілкувався з деякими з величезної кількості військ Анзак, які прийшли підтримати справу, і, коли ця нісенітниця закінчилася і він виявив, що дивом вижив, його спокусила думка втекти з просочених дощем пусток Європи та пішов за ними назад на батьківщину. Він одружився з місцевою дівчиною та заснував гроварську майстерню в Кубер-Педі, у глибині країни, застосувавши деякі з похмурих навичок, які він набув у траншеях. Кенні прибув начебто запізнілою думкою, за кілька років до наступної частини нісенітниці.
  Я ніколи не був цілком упевнений, чому, коли його призвали на національну службу – або «нашо», як ніжно називають це австралійці – він надумав записатися на службу в британську армію замість цього. Можливо, він хотів побачити щось зі світу: його сім’я переїхала ще далі в глибинку, коли він був маленькою дитиною, і його життєвий досвід обмежувався книгами, до яких він міг докластися. Однак їх було багато й різноманітних, і Кенні був краще начитаним і обізнаним майже з усіх питань, ніж більшість людей, з якими я виріс у передмісті Мідлендсу.
  І я точно не скаржився на те, що Кенні записався на службу на британській землі: він був фантастичною компанією, безмежним джерелом непристойних історій і рясним споживачем пива, який міг випити всіх інших у полку під столом і назад. Він мав вміння однаково добре ладнати з загонами та офіцерами, і йому якось вдалося вирватися з кількох серйозних подряпин, не гірше, ніж гукання командира. Це був справжній трюк, і я був не єдиним, хто виграв від цього просто тому, що стояв поруч із ним, коли іглу горіло.
  Ми досягли успіху з першого тижня базового навчання; до шостого тижня ми були найкращими друзями. Я не знаю, хто з нас вважав це більш гайковим рішенням, коли він прийняв рішення повернутися в Оз, але він націлився на кар’єру адвокат, і ви не отримали цього, граючи в ігри з випивкою в провітрюваному пабі на Солсберійській рівнині. За два десятиліття, відколи він оселився в Сіднеї, він здобув кваліфікацію, відслужив свій час молодшим, а потім вирвався самостійно, створюючи тихо успішну практику, вирішуючи все, від розлучень до заповітів. Ми регулярно писали одне одному, і час від часу він наполягав на тому, щоб я відвідав його, але чомусь я ніколи не знаходив часу. Мої власні мандрівні подвиги, пов’язані з розкриттям шахрайських позовів проти страхової фірми не надто благородного лорда Хосмера, поки що не привели мене до дальших куточків південної півкулі.
  По правді кажучи, мені потрібен був справді гарний привід, щоб здійснити подорож; коли після моїх пригод на Карибах я опинився без роботи, але далеко не без грошей, здавалося, що він у мене був. Запрошення Кенні залишитися приблизно на місяць на Різдво прийшло якраз у слушний момент.
  На двадцять років старші, але, мабуть, не мудріші, ми одразу прижились нашої старої рутини. Дружина Кенні Доллі була надзвичайно терплячою з нами обома, дозволяючи нам згадувати, пити та дивитися на океанські хвилі, жодним чином не порушуючи рівновагу дружби. Фактично, вона додала новий погляд на себе, а її таланти на кухні означали, що ми з Кенні могли блукати, не турбуючись про те, звідки прийде наступна їжа. Ми включалися, коли вона дозволяла, чистили картоплю чи мили посуд, але ніхто не сумнівався, хто головний, і вона ніколи не дозволяла нам повірити, що ми використовуємо її добродушність. Вона була австралійкою в третьому поколінні, тобто її сім’я мала справжню історію, і вона безжально дражнила Кенні через його національність «Джонні-прийшов останнім часом».
  Різдво було таким святковим періодом, яким я ніколи не насолоджувався, незважаючи на дивність літнього свята. Замість снігу та мінусових температур я навчився цінувати постійне сонце та рясні пляжі. Дивно, Холлі, омела та індичка все ще були в наявності, але я підкреслив, що сани Санта-Клауса тягнуть по нічному небу шість білих «бумерів» – місцевих австралійських кенгуру.
  «Вибач, Кенні, але у Діда Мороза вісім оленів. Усі це знають».
  «Ти не віриш», — сказав він, наливаючи останнє з і без того довгої черги віскі й простягаючи мені склянку. «Ви потрапили на американський шмальц, якщо погодитеся з цим».
  "Відчепися", сказав я. «Я навіть можу назвати їх: Dasher, Dancer, Prancer…»
  Кенні перервав мене. «Це змова янків. Я знаю, що ви, британці, вважаєте, що Діккенс придумав Різдво, але саме цей кривавий вірш поклав початок усім балам про святого Ніка та його мішок іграшок. З тих пір вони ліплять це на свій власний образ».
  На цей раз Доллі перервала нашу веселу сварку. «Чи справді має значення, звідки воно взялося? Справа в тому, що це чудове свято».
  Я мусив погодитися. Я справді мав чудові канікули.
  Найкраще в Сіднеї – або Порт-Джексоні, якщо дати йому оригінальну назву Капітана Кука – була гавань. Кенні та Доллі жили на північному березі знаменитої затоки, і з їхнього дому відкривався чудовий краєвид. З моменту прибуття я проводив більшість вечорів, сидячи на балконі, дивлячись на краєвид, у який я ледве вірив, що він справжній. Ліворуч Тихий океан тягнувся до далекого горизонту, зі скелястими затоками гирла гавані створювали природний бар’єр для його більш елементарних якостей: повінь від високих припливів була напрочуд рідкісною подією. На схилах навпроти стояв центральний діловий район міста з його ймовірними хмарочосами та постійними кранами. Праворуч виднілася сталева паща Сіднейського мосту Харбор, величного й монументального, а в його основі — надзвичайне інженерне досягнення Сіднейського оперного театру.
  «Ми спостерігали, як цеглина за цеглиною зростає», — сказав мені Кенні під час мого другого вечора в країні. Він чітко зафіксував моє здивування з відкритою щелепою блискучою білою спорудою, залитою сяйвом сіднейського заходу.
  «Мені це не дуже схоже на цеглу», — сказав я.
  «Це фігура мови. Бетон і плитка, в основному, якщо ви дійсно хочете знати. Розроблявся п’ятнадцять років і він вартий кожного пенні зі ста мільйонів доларів, які коштувало будівництво».
  Я видихнув. «Однак досить вражаюча данина австралійській творчості».
  «Розроблено датчанином, розроблено британцями та одягнено шведами – але так, це вражає».
  Я знову втупився в мушлі, що хвилювалися над блакитним килимом води. «Взагалі навряд чи австралієць».
  Кенні засміявся й дав мені ще одну чашку пива.
  Новий рік настав — невідповідно, у шортах і сорочці з рукавами, — і я вже почав думати про довгий зворотний рейс через кілька днів, коли Кенні приніс щось цікаве додому з роботи.
  Я провів день, прогулюючись стежками північних бухт гавані, коротаючи щасливі години, заздрячи вітрильникам; Велич фону та розміри деяких яхт зробили мою маленьку ванну на Dart схожою на іграшку. Коли я повернувся до дому, Кенні вже був удома.
  «Тут є щось, що може вас зацікавити», — сказав він ще до того, як я встиг привітатися. "Можливо, це страхова вимога".
  «Ти знаєш, що я більше цього не роблю».
  «Так, правильно, друже. Один подих пристойного шахрайства, і ви втечете».
  Я глянув на нього, щоб висловити незгоду, але ми обидва знали, що він правий. Я був надто цікавим – і, чесно кажучи, надто гарним у своїй роботі – щоб довго триматися подалі від цього. Все, що для цього знадобиться, — це правильний випадок, щоб знову втягнути мене в цю безладну справу. На даний момент мені навіть не потрібні були гонорари: гарна, соковита таємниця зробила б це за мене.
  «То ти вважаєш, що це шахрайство?» — спитав я без жодних зобов’язань.
  «Не шахрайство», — сказав Кенні. «Але в цьому є щось інтригуюче».
  Коли він закінчив викладати історію, мій інтерес уже справді пробудився. Будь-які інші заперечення були в кращому випадку половинчастими.
  «У мене немає часу бігати за мисливцями за долею».
  'Чому ні? У вас немає роботи, до якої можна повернутися; ти в безвиході. Чому б не допомогти мені трохи попоротися?»
  Доллі вийшла з кухні з тацею сирих креветок у руці. Її маленький зріст і худа фігура заперечували її особистість, яка була достатньо великою, щоб відповідати Кенні, а її яскраві блакитні очі, здавалося, постійно шукали щось цікаве для дослідження.
  «Хто носом довкола?» вона сказала.
  «Білл є, якщо я доб'юся свого».
  «О, бонзер. Тоді ти залишишся трохи довше?
  Кенні попереджав мене про непрозорість значної частини австралійського сленгу, а Доллі – як «справжня блакитна» австралійка з належною історією – безсумнівно перевіряла мої лінгвістичні здібності.
  «Бонзер?»
  «Так, друже. розпушувач. Я в захваті».
  Доллі простягнула тацю. Я взяв одну креветку й занурив її в миску з соусом із тисячі островів у центрі. «Я так розумію, що це добре?»
  Вона засміялася й прийняла те, що, як вона з любов’ю уявляла, було непохитним англійським акцентом. — Саме так, молодий сер. Ми вважали б цілком прийнятним, якби ви змогли продовжити своє перебування за нашим бажанням.
   Я подивився на Кенні, який очікувально звів брови. «Не можу сперечатися з цим, друже».
  Я навіть не хотіла. Гостинності цієї заразливої пари було більш ніж достатньо, щоб схилити чашу терезів на користь обміну мого квитка на літак до Лондона на безстрокове повернення. Я подумав, що ще кілька тижнів так, і я буду готовий перейти на батьківщину. І для Кенні та його клієнта був додатковий стимул попрацювати аматорським детективом. Я ніколи не міг встояти перед складною головоломкою.
  Можливо, якби я знав, що приготувала ця головоломка, я б чинив трохи більше опору.
  Клієнтом виявилися двоє клієнтів, Софі та Адам Черч. Як і я, вони прилетіли до Австралії як гості зі старої країни, але з більш вагомими причинами, ніж просто приємна відпустка: вони були на місії.
  Кенні домовився про зустріч між нами чотирма у своєму офісі. Це був перший раз, коли він повів мене туди – для нього, як і для більшості австралійців, різдвяні канікули були священними – і я був зачарований тим, яку імперію він збудував для себе за роки, відтоді як він створити власну практику.
  Сама будівля була в скромній частині міста, відомої як Суррі-Гіллз, на південь від бурхливого Центрального ділового району, де старіші менші квартали все більше поглиналися високим горизонтом. У той час як бетон і скло елегантно височіли за кілька вулиць звідси, триповерхова купа пісковика Кенні виглядала міцною та присадкуватою порівняно з нею.
  «Не на що дивитися», — визнав він, коли ми підійшли до вхідних дверей. «Але ти насправді не хочеш нічого надто кричущого. Дає клієнтам ідеї щодо їх станції. Набагато краще впоратися з їхніми очікуваннями раніше, кажу я».
  Я підозрював, що навички Кенні означатимуть, що очікування більшості його клієнтів справді перевершать, але я прийняв його думку. У будь-якому випадку інтер’єр був набагато привітнішим. Тепле освітлення та товстий килим вразили нас вхідний коридор до відкритого офісу в задній частині будівлі, де двоє гарно одягнених портьє вже стукали по електричних друкарських машинках, навіть у цю ранню годину. Один був темноволосим, носив окуляри та мав вигляд Нани Мускурі з її короткою стрижкою. Інша була вражаючою рудоволосою в зеленій блузці, яка віддавала чіткий відтінок Дженіс Джоплін своїми намистинами та великими намистами.
  Коли прийшов бос, вони обидва зупинилися й підняли очі.
  «Доброго ранку, жінки».
  Адміністратори одночасно кивнули, вітаючись, як пара тих олімпійських синхронних плавців, чия врівноваженість і подача ретельно підібрані, з трохи неприємним ефектом вигляду майже механічного. Але їхні усмішки були достатньо людяними, і, побачивши мене, вони розбили ряди.
  «Білле, це Карлі та Рут, без яких цей офіс не функціонував би. Я взяв їх кілька років тому, і можна з упевненістю сказати, що тепер вони незамінні». Посмішки на парі розширилися. «Тільки не думайте про підвищення зарплати».
  Не спостерігаючи за реакцією жінок, Кенні пішов до сходів у кутку й поманив мене слідувати. Я поспішно помахав привіт Карлі та Рут – не знаючи, хто хто – і належним чином підкорився.
  Перший поверх офісу Кенні був справді його володінням. Одна кімната охоплювала весь поверх і, за винятком величезного вікна з обох кінців, була з голови до ніг у книжкових полицях. Крім обов’язкових юридичних фоліантів, розташованих у кольорових рядах, існував еклектичний набір інших томів, від художньої літератури в твердій палітурці до масивних довідників. Я помітив повний набір Британської енциклопедії, а також видання повного зібрання творів Діккенса в синій палітурці та незліченні атласи, словники та тезауруси, які сигналізували Кенні Хайнс був чимось на зразок людини Відродження. Звісно, у нього вдома були книжки, але саме тут зберігалася справжня бібліотечна скарбниця.
  «Ти темна конячка», — сказав я. «Я завжди знав, що ти начитаний, але це щось інше».
  Кенні посміхнувся. «Накопичений детрит блукаючої душі».
  Я підійшов товстим килимом до екстравагантно оправленого набору романів про Джеймса Бонда. «Я б не назвав це детритом».
  «Ви повинні дозволити людині його хобі».
  Я провів пальцями по корінцях досить пошарпаного тритомника Роба Роя . «Перше видання?»
  «Природно».
  «Мабуть, це коштувало ціле багатство».
  «Менше, ніж це варто, більше, ніж я сказав Доллі. Зазвичай я не прихильник таємниць між подружжям, але в такому випадку...
  Решта кабінету Кенні була так само гарно обладнана та комфортно розкішна. Це скоріше висміяло його протести назовні щодо очікувань клієнтів. Лише його письмовий стіл займав третину доступного простору — гігантська річ із подвійним п’єдесталом, зроблена, як я припустив, з червоного дерева та інкрустована золотою зеленою шкірою по всій величезній поверхні. Поза ним було те, що я можу описати лише як трон – ще один величезний, розкішний предмет меблів, який відповідав масштабу кімнати – з двома менш декадентськими стільцями, що стояли навпроти нього через стіл. У протилежному кінці кімнати великий стіл із димчастого скла був оточений шістьма стільцями зі сталевим каркасом, єдиними видимими поступками сучасного життя. На мій погляд, вони здавалися недоречними в цьому торговому центрі застарілих клубів.
  «Що там нагорі?» — спитав я, показуючи на стелю в бік верхнього поверху будівлі.
  — Здебільшого сховище, а там у мене є сховище для конфіденційних речей.
   Він створив собі справжню імперію, і я був радий за нього.
  Кенні сів на трон і показав на стільці, що стояли навпроти нього. Я вибрав один і сів. «У нас є кілька хвилин до їх прибуття», — сказав він. «Я представляю вас як свого партнера, тож не повідомляйте, що ви тут у відпустці».
  Я подивився на свій повсякденний одяг. «Я навряд чи одягнений для офісу».
  Не турбуйся про це. Ймовірно, вони подумають, що це нормально для австралійського бізнесмена».
  Я сумнівався в цьому, навіть враховуючи неофіційність цієї країни, яку я почав любити, але я не сперечався. Це були клієнти Кенні, і це була його зустріч: я був просто на поїздці.
  У дверях постукали, і увійшла портьє Дженіс Джоплін із підносом, на якому були чашки, блюдця та велика кавоварка. «Дякую, коханий», — сказав Кенні й негайно почав розкладати їх на столі. Він поставив дві порожні чашки перед стільцями для гостей, потім наповнив дві з каструлі й поклав їх перед собою. — Ти хочеш принести ще один стілець, Карлі?
  Вона зібрала одну зі сталевих потвор зі столу для зустрічей і поставила її біля трону Кенні.
  «Мабуть, найкраще, якщо ти сидиш тут».
  Я встав і перейшов на інший бік столу, поруч із Кенні, а Карлі взяла порожню тацю. «Я дам вам знати, коли вони приїдуть», — сказала вона й пішла.
  «Як це виглядає з цього боку?» — спитав Кенні.
  Я знову оглянув кімнату і вперше помітив краєвид за дальнім вікном. Навпроти офісної будівлі Кенні був гарний маленький парк, обсаджений евкаліптовими деревами. Крізь гілки, прикрашені рожевим і червоним, піднімалися крани і вежі ділового кварталу високо над Сіднеєм. Над ними сонце вже пофарбувало небо в яскраво-синій колір.
  «Не надто яскраво», — сказав я й усміхнувся.
  Ми вже випили другу чашку кави, коли на столі Кенні пронизливо задзвонив телефон. Він не поспішав підняти слухавку – якась гра у владу, я дивувався? – і мало не гавкнув у мундштук. "Так?" Голос, який міг бути або Карлі, або Рут, пробурмотів на іншому кінці, і він додав: «Відправте їх».
  Він підвівся і підійшов до дверей. Я спостерігав, як його вираз обличчя змінився на повний доброзичливий Кенні, коли він побачив, що його клієнти підіймаються сходами, і він привітно простягнув руку. «А, значить, це знаменита церква Софі в тілі».
  Я почув голос Софі ще до того, як побачив її. «Містер Хайнс, мені приємно познайомитися з вами».
  «Задоволення моє», — сказав Кенні, відступаючи в кімнату, щоб Софі та її чоловік Адам міг увійти. «І ти можеш називати мене Кенні».
  Я не впевнений, що саме я очікував, але це точно було не це. Софі та Адаму, ймовірно, було близько двадцяти, але вони здавалися набагато молодшими. Можливо, австралійський клімат перебільшував їх відносну молодість. У Софі було світле волосся — занадто мишаче, щоб бути справжньою блондинкою — і вона одягла темно-коричневу сукню з передником поверх чобіт до колін. Адам, високий і широкий у погано підігнаному легкому піджаку, був схожий на школяра-переростка, якого притягли до кабінету батька, щоб дізнатися, як працює бізнес. Копиця чорного волосся й окуляри Національної охорони здоров’я на переніссі лише додавали ефекту, як і старий потертий портфель, який він притискав до грудей. З того, що мені про них розповідав Кенні, я уявив собі перше враження більш професійне – витончене, навіть. Зрештою, Адам був бухгалтером, а Софі керувала власною кейтеринговою фірмою. Але тоді, нагадав я собі, вони теж були у відпустці, і моя власна зовнішність навряд чи була персоніфікацією професіоналізму.
  Софі посміхнулася мені з іншого кінця кімнати й підійшла, простягнувши руку на знак вітання. Я взяв його та представився, потиснувши руку Адаму.
  «Білл тут, щоб допомогти мені, — сказав Кенні. «Він має великий досвід у цій галузі, і мало хто знає, чи він може виявитися корисним».
  Я дозволив доброму гумору копати, і ми всі сіли на свої місця.
  Кенні прямо дивився на Софі через зелені шкіряні смуги. — А тепер ти приніс документи?
  Більшу частину ранку знадобилося, щоб прочісувати документи, які Софі привезла з Англії. Здебільшого вони були безладом; багато з них були не більш ніж уривками нашкрябаного почерку, тоді як навіть більш офіційні надруковані аркуші були під час війн. Плями та подряпини свідчили про те, що дядько Джордж не дуже любив охайність, не кажучи вже про порядок у своїй документації.
  «Я навіть не знала, що в мене є дядько, поки ви не зв’язалися зі мною», — сказала Софі, вибираючи з купи менш поношене простирадло. Я бачив, що це була щільно надрукована сторінка, увінчана стильним темно-синім бланком, який повідомляв про юридичну практику Кенні. «Я досі не знаю, як ти знайшов мене».
  — Довга історія, — сказав Кенні. — Ми з твоїм дядьком пройшли довгий шлях. Ми виросли в одному містечку в глибинці. Він завжди стикався з проблемами в тій чи іншій формі, тож я вважаю, що ми були хорошим партнером».
  «А як щодо моєї матері?»
  «Вікторія – сестра Джорджа. Не кажіть дівчині, але я був у неї закоханий, коли був дитиною. Вона була набагато старша за нас із Джорджем і виглядала досить гарно. Він мало говорив про неї після того, як вона втекла на інший кінець світу, тому я так і не дізнався, що з нею сталося».
  Я ледве витримав напругу. — І що з нею сталося?
  Кенні посміхнувся. «Стримай коней, друже. Все свого часу». Він обернувся до картотеки за своїм правим плечем і відчинив шухляду, з якої дістав щось схоже на прокручену вгору архітекторську схему, покоричневу від старості й із собачими вухами. Він розплющив його на столі й притиснув краї донизу передпліччям. Аркуш був укритий щільними технічними малюнками, які я не міг розібрати з першого погляду, і мені було цікаво, куди Кенні збирається з усім цим.
  'Що це?' — запитала Софі.
  «О, це? Якийсь старий проект складу чи щось подібне, — сказав Кенні. «Але це не те, що цікаво». З театральним розмахом він підняв таблицю в повітря, перевернув її й ляпнув обличчям донизу на стіл. «Ось що цікаво».
  Троє з нас дивилися на зворотний бік діаграми, спантеличені, але заінтриговані. Хиткі, бліді олівцеві лінії, що спалахували аркушем, розкривали просту, але безпомилкову форму родинного дерева.
  Софі сказала: «Я думала, ти надіслав мені всі папери Джорджа, коли писав мені в Англію?»
  Кенні почав знімати чашки з блюдець і притискати ними кути сувою. «Були деякі речі, які я не хотів довіряти поштовим службам наших країн. Це, наприклад, єдина існуюча копія генеалогічного дерева Джорджа, наскільки мені відомо. Я мав намір скопіювати його та надіслати тобі, але коли ти написав мені і сказав, що прийдеш сюди, я подумав, що можна почекати й дати тобі зараз».
  «Чому? Це дорогоцінно?»
  «Не сам по собі. Але інформація, яку він містить, для вас, принаймні. Це доводить, що ви успадкували все, чим володів Джордж Дікінс.
  — У вашому листі говорилося, що я можу щось успадкувати, але ви не вказали, що саме, — сказала Софі після паузи.
  «Чесно кажучи, я сам не знав, коли писав тобі. Я не міг бути впевнений, що не буде інших претендентів, які виповзатимуть із дерева, і я не знав розміру майна Джорджа. Ну, ви бачили заповіт – він трохи… скажімо, розпливчастий?»
  Софі порипала серед клаптиків паперу перед собою й витягла рукописний аркуш. 'Я думав що. Там сказано лише: «Я хочу, щоб усе залишалося по лінії сім’ї». Це дійсне як заповіт?
  «Він написав «Остання воля і заповіт» угорі та підписався внизу. За відсутності нічого, що могло б замінити це, така воля Джорджа».
  Я все ще не був розумнішим щодо матері Софі Вікторії, позначеної на сувої літерою «м». біля її імені. Кенні не відповів на моє запитання про неї, і коли я знову порушив це питання, мене розповіла Софі.
  «Вона померла три роки тому».
  — Вибачте, — сказав я.
  «Я теж», — відповіла вона. «Я дуже багато дізнаюся про своє австралійське походження, про що я хотів би її запитати».
  «Як вона опинилася в Англії?»
  — вставив Кенні. «Я можу вам це сказати. Довелося трохи покопатися, але я розкрив лису історію, наскільки вона йде. Коли вона покинула глибинку у віці вісімнадцяти років, вона поїхала до Мельбурна. Там вона познайомилася з англійцем, який працював медиком у боротьбі з епідемією поліомієліту – Едвардом Керрінгтоном.
  — Мій батько, — сказала Софі.
  'Твій батько. Вони одружилися протягом року, а потім його призвали воювати під час Другої світової війни Виламати. Вони повернулися на інший кінець світу, і, схоже, згодом Вікторія забула про будь-який зв’язок з Австралією».
  — Я ніколи не знала свого батька, — сумно сказала Софі. — Він загинув у битві біля Балджа за кілька місяців до мого народження. Я вважаю, що тепер я сирота».
  — І єдиний спадкоємець маєтку Дікінса, — сказав Кенні.
  Адам заговорив тихим і невпевненим голосом. «Який розмір маєтку?»
  «Я ще не перевірив, чи все герметично, тому не тримайте мене в цьому, але я зв’язався з деякими своїми старими контактами, і вони розповіли мені деякі подробиці. Здається, ваш дядько Джордж був гордим власником опалової копальні».
  Кенні знав, як побудувати драматичний момент, я мав це йому дати. Софі й Адам обернулися й дивилися одне на одного, роззявивши рота, усвідомлюючи те, що він їм щойно сказав.
  «І ви про це не знали?» — запитав я Кенні.
  Він похитав головою. «Я не був у регулярному контакті з Джорджем протягом багатьох років, не після того, як приїхав до Європи за моїм нашо. Наскільки я знав, він міг би створити п’ятизірковий готель для кочівників. Кілька років тому він надіслав мені заповіт разом із накресленим малюнком ферми – мабуть, він вважав, що великому міському адвокату можна довіряти більше, ніж комусь із пустелі, – але ми не бачилися цілий рік. більше десяти років. Коли я почув на виноградній лозі, що він помер, я запросив старого товариша піти до його садиби та забрати будь-які папери, які він міг знайти, і які здавалися важливими. Ось звідки взявся цей лот». Він показав на купу, що лежала на столі, а потім вказав на офіс. Під вікном стояв великий пакувальний ящик, завалений паперами, яких я раніше не помічав. «І є ще щось».
  Софі взяла сімейне дерево й пильно на нього втупилася. «Так ви мене знайшли?»
  'Можу я глянути?' — запитав я її. Вона знову поклала сувій і посунула його по столу до мене, обертаючи при цьому. Я нахилився над ним і вдивився в вицвілі позначки олівцем. Здавалося, генеалогічних досліджень старого дядька Джорджа було небагато, але, очевидно, було достатньо. Родовід походив на два чи три покоління з боку батька, тільки одне з боку матері. На рівні Джорджа та його сестри Вікторії він трохи розгалужується, показуючи її шлюб з Едвардом Керрінгтоном і лінію, що веде вниз до нижньої частини сувою. Там, у чудовій ізоляції, стояло ім’я Софі, під яким була вписана дата її народження.
  «Мабуть, треба було щось вистежити, якщо це все, що тобі потрібно було зробити», — зауважив я.
  Кенні пирхнув. «Ти поняття не маєш, друже. На це пішли тижні листів, оголошень у газетах – у мене навіть деякий час над цим працював приватний оглядач у Лондоні». Він звинувачувально глянув на Софі. «Ти міг би зробити мені послугу, принаймні не міняти ім’я, коли виходив заміж».
  Вона посміхнулася йому у відповідь. 'Вибач за те.'
  Я запитав: «Як ти врешті-решт її знайшов?»
  «Справді, стара добра удача. Хлопець, якого я найняв, випадково був на вечірці, де Софі займалася кейтерингом, хтось мимохідь згадав про неї — використовуючи її дівоче прізвище — і він не міг повірити, що натрапив на неї абсолютно випадково».
  «Для мене це теж був шок, — сказала Софі. «Гість вечірки, скоріше за все, підійшов до мене й запитав, чи я той, ким він мене вважає. Я ледь не зізнавався – з незнайомими людьми на вечірці не знаєш, чи не так?»
  «Гарно ви зробили», — сказав я. «Інакше ми могли б не бути тут, і ти міг би не стати новим власником опалової копальні».
  Вона знову звернула увагу на Кенні. «Цей опаловий рудник – чи можете ви розповісти мені про нього більше?»
   Кенні знизав плечима. 'Не багато. Як я вже сказав, я навіть не знав про це до кількох тижнів тому. Але в тій частині Південної Австралії була невелика золота лихоманка після Першої світової війни – ну, зрозуміло, не золото, а опаловий еквівалент. Багато людей, які там живуть, — діти й онуки тих старателів».
  «Так Джордж опинився там?»
  «Ах, тепер ця історія ще цікавіша. Але я тобі скажу ось що: чому б нам не продовжити цю розмову за вечерею в мене сьогодні ввечері? Доллі може розповісти щось про Барбі, а я можу розповісти вам сімейну історію – принаймні частину, про яку я знаю. Якщо я знаю твого дядька Джорджа, я підозрюю, що в нього ще є кілька таємниць, які потрібно відкрити».
  
  OceanofPDF.com
  
  III
  Майстерність Доллі у приготуванні барбекю була настільки ж вражаючою, як і її навички господарювання. Давній стереотип про те, що австралійці кидають шматки сирого м’яса на «Барбі», щоб гості могли насолоджуватися ними за келихом пива, виявився, як це чудово, вкорінений: вони кажуть, що стереотип має звідкись узятися, і в цьому випадку я не не збираюся оскаржувати це.
  За пивом розмова текла легко. Софі та Адам виявилися надзвичайно хорошою компанією, і Кенні та Доллі, мабуть, теж так подумали, бо ще до вечора вони наполягали, щоб пара залишилася з ними до кінця відпустки.
  «Білл уже заліг тут», — сказав Кенні. «І якщо він буде вірний своєму слову і допоможе мені, тоді буде легше, якщо ми всі будемо в одному місці».
  — Ми не могли нав’язати вашій гостинності, — сказала Софі.
  Доллі швидко втрутилася. «Дурниця. Ви можете накладати все, що завгодно. Буде добре, якщо поруч є молодь».
  «Дуже дякую», — сказав я, і вона засміялася.
  Вечір також показав, що ще Кенні знав про передісторію дядька Джорджа. За словами Кенні, сімейний наратив сягає далеко за межі перших шукачів опалів. Ірландський предок був одним із величезного напливу Європейські іммігранти приєдналися до золотої лихоманки в штаті Вікторія в 1850-х роках. Коли місто Мельбурн стало другим за величиною в Британській імперії, його кількість швидко зростала, спонукало авантюристів випробовувати щастя все далі й далі, а іммігрант Дікінс був одним із перших, хто почав шукати дорогоцінне каміння у внутрішніх районах Південної Австралії. . Він оселився з жінкою з аборигенного племені, народив сина і разом заробляв на життя на краю пустелі Сімпсон. До 1920 року, коли містечко було охрещено Кубер-Педі, батько Джорджа був просто останнім із роду Дікінса, який присвятив своє життя полюванню за незліченними багатствами.
  «Я пам’ятаю старого Дікінса, — сказав нам Кенні. «Нещасний виродок. Я думаю, що він занадто довго був на сонці. Майте на увазі, що Джордж міг бути досить вередливим, коли вирішив це зробити». Він подивився на Софі, яка довго попивала холодний напій у шезлонзі навпроти нього. «Вибач, Соф, але ти походиш із роду сварливих старих».
  Адам вступив по-рицарськи. «Я вважаю, що сімейна риса вимерла в цьому поколінні».
  Софі кинула йому милу усмішку, на яку він відповів.
  — У будь-якому разі, — продовжив Кенні, — схоже, Джордж нарешті досяг успіху в тому, що зазнали невдачі його предки, і зумів знайти собі кілька опалів. Браво йому».
  «Чи багато грошей в опалах?» Я запитав.
  'Залежить. Кожен камінь різний, вони бувають різних кольорів, і деякі з них майже нічого не варті. Але є причина, чому Кубер Педі є серцем австралійського опалового бізнесу. Усі ваші Різдва настануть одразу, якщо ви натрапите на шви дорогоцінного каміння – а там багато маленьких дурнів просто сидять у землі й чекають, коли їх викопають».
  «То чому не всі прямують до Кубер-Педі?»
  — Ви б цього не питали, якби щось знали видобуток дорогоцінних каменів у пустелі. Я виріс там, поки не втік у велике місто, коли мені було сімнадцять, і можу вам сказати, що це нелегке життя. Видобуток опалів досить небезпечний. У вас тісні тунелі без кисню, імовірність провалу в будь-який момент, і якщо раптово вибухне шторм, ви можете потонути швидше, ніж качкодзьоб у білабоні. І це без згадки про спеку. Цієї пори року ти виглядаєш на сорок градусів, легко».
  Софі виглядала збентеженою, і я знав чому.
  «Що це за старі гроші, Кенні?»
  «О, вибачте, друже – я забув, що ви, хлопці, використовуєте шкалу Фаренгейта. Сорок градусів за Цельсієм означає понад сотню ваших. Відомо, що досягає ста двадцяти».
  Навіть враховуючи схильність Кенні до гіпербол, це звучало мені до біса гаряче. Я подумки виключив пошук потенційних клієнтів зі свого списку потенційних варіантів роботи. Я був радий, що дядько Джордж був благодійником Софі, а не моїм.
  Наступного дня Софі та Адам виїхали з готелю й переїхали до Кенні й Доллі. Вони насолоджувалися краєвидами з балконів так само, як і я, і наступні кілька вечорів ми провели в товариському милуванні великою блакитною бухтою та чудовими краєвидами, які могло запропонувати це надзвичайне місто.
  У Кенні було кілька нев’язаних справ, які він мав зв’язати з іншими справами, перш ніж він зміг повністю зосередитися на заповіті дядька Джорджа, але ніхто з нас особливо не поспішав. У той час як Кенні був зайнятий удень, Доллі служила чудовим екскурсоводом для нас трьох, а вночі ми створили гучний квінтет, гуляючи до ранку. Софі й Адам перечитували мої історії про юнацькі витівки Кенні, тоді як Доллі докинула кілька власних. Що стосується самого Кенні, то він марно намагався протестувати проти своєї невинності, але блиск у його очах видавав гру.
   На третій вечір після переїзду молодих людей Кенні попросив мене повернутися з ним до офісу.
  «Нам уже час взятися за спадщину Софі, ти не думаєш?» він сказав.
  'Я теж так думаю. Але що ще ми можемо дізнатися?»
  «О, я не знаю, який будинок був у Джорджа, яка велика шахта, чи є ще якась земля. Такі речі.
  «І ти хочеш, щоб я трохи покопав?»
  «Це ваша робота, чи не так?»
  «Був», — виправив я його.
  «Добре, був. Але ти все одно знаєш, як це зробити, чи не так?»
  Мені довелося визнати, що так і було, тож наступного ранку я одягнув найкрасивіший одяг, який прихопив із собою, і приєднався до Кенні в його машині.
  «Це, мабуть, одна з найкрасивіших поїздок на роботу в будь-яку точку світу», — сказав я, коли ми вдруге за тиждень прямували на південь по Сіднейському мосту Харбор. З кобальтовою гаванню з обох боків під нами та гігантським сталевим каркасом, що оточував нас, коли ми проходили крізь бетонні стовпи воріт, це була поїздка, якої я не відчував. Цілу хвилину, яку знадобилося нам, щоб перейти до далеких пілонів, я сидів у мовчанні, а потім усвідомив, що затамував подих. Я видув його й недовірливо похитав головою.
  «Непогано, правда?» він сказав.
  «Я розумію, чому ви відкрили свій офіс на іншому березі гавані. Це бісна дорога».
  Ми заїхали на невелику автостоянку позаду офісної будівлі Кенні, і я подивився на небо, поки ми йшли до дверей. «У Сіднеї завжди сонячно?»
  «Мені здається, ви були зіпсовані цією поїздкою. Тут насправді більше дощу, ніж у Лондоні; ти просто не помічаєш цього таким же чином».
   У своєму кабінеті Кенні готувався. Стіл для зустрічей із димчастого скла поставили в одному кутку, найближче до вікна, що виходило на парк, і там уже стояло багато довідників, складених високо. На мене чекав блокнот і контейнер ручок і олівців, і він навіть організував окремий телефон.
  «Ми не можемо дозволити вам скаржитися на робоче середовище, чи не так?» він сказав.
  "Тут жодних скарг".
  Я теж не збирався скаржитися на обсяг досліджуваного матеріалу. Здавалося, що дядько Джордж був неорганізованим і відлюдником і, судячи з розміру пакувального ящика біля мого столу, з самого початку вирішив зберігати практично кожен аркуш паперу, який йому траплявся. Багато з них, неминуче, було тим, що більшість людей вважали б сміттям, але я достатньо навчився на своїй старій роботі, щоб знати, що сміття може давати викривальну інформацію з дивовижною частотою. Одного разу я знайшов клаптик паперу з нашкрябаною запискою серед речей мертвого чоловіка, який, як виявилося, змінив умови його заповіту таким чином, що повністю позбавив його дружини: це не змусило мене популярний серед вдови, але він, звичайно, витримав у суді. Те, що залишає після себе людина, часто може сказати про неї більше, ніж будь-коли могла б сказати годинна розмова в житті.
  Ми з Кенні домовилися, що він продовжить виконувати юридичні тонкощі, щоб зробити Софі офіційним власником опалової копальні її сім’ї, а я проведу ретельний пошук усього іншого, що Кенні надіслав із садиби. Він запевнив мене, що на місці буде ще багато, але наразі в цьому ящику було все з дому дядька Джорджа, що місцевий контакт Кенні вважав потенційно цікавим.
  "Як ви потрапили сюди?" — запитав я, пересуваючи стілець навколо столу, щоб легко дістатися до ящика.
  «Є ще кілька людей, які залишилися після мого часу. я — подзвонив одному знайомому хлопцеві з Уднадатти, найближчого міста до ферми Джорджа».
  — Значить, це не так уже й далеко? Судячи з того, як ви про це говорите, я думав, що це милі від цивілізації.
  'Це є. Уднадатта знаходиться приблизно в трьох годинах їзди на північ від Кубер-Педі, а ферма Джорджа — ще близько сорока миль у пустелю. Важко уявити щось більш віддалене».
  «Я виправляюся. Хто той хлопець, якому ти дзвонив?
  «Сміт Пенні? О, це просто той, кого ми з Джорджем знали давно. Коли ми були молодими, він був трохи байдужим, але він знає, що там, як там. Він поїхав на ферму, запакував цей ящик і відправив його літаком».
  Я зазирнув у глибину ящика, подумки підраховуючи години, які мені знадобляться, щоб пробратися крізь його вміст. — І на що ти сподіваєшся, що ми тут знайдемо?
  «Сподіваюся? Я не думаю, що я сподіваюся на щось особливе. Це просто випадок, щоб переконатися, що ми знаємо, чого Софі може очікувати від своєї спадщини. Майте на увазі, що стосується Джорджа Дікінса, я не думаю, що є щось, що могло б мене надто здивувати. Моя порада? Будьте відкритими, щоб ваші слідчі антени смикалися. Я б не хотів, щоб ми пропустили щось захоплююче».
  Як виявилося, саме Софі ненавмисно підняла рівень хвилювання. Ми знову опинилися на балконі, попиваючи напої й дивлячись на білі вітрила флотилії яхт, що летять навколо гавані; Оперний театр написаний невеликий.
  «Кенні, ти досі не розповів мені, що саме сталося з дядьком Джорджем».
  Кенні зробив так, ніби хотів підвестися, щоб долити, але Адам простягнув руку й поклав її йому на плече. «Чому така секретність, Кенні?»
  Я поглянув на обличчя Кенні, шукаючи реакції. Він лише посміхнувся своєю найширшою посмішкою й спритним рухом витягнув руку з рук Адама. «Ніякої таємниці, друже. Я просто намагався позбавити вашу дружину всіх подробиць».
  «Які подробиці?» — запитала Софі. «Ви можете сказати мені: я вже доросла дівчинка».
  Кенні зітхнув і знову сів у крісло, яке щойно звільнив. — Гаразд, якщо ти справді хочеш знати… Джордж Дікінс застрелився.
  Софі ледь видихнула.
  Кенні підняв обидві руки в заспокійливому жесті. «Я знаю, я знаю – я повинен був сказати тобі раніше».
  Доллі це не вразило. «Треба було повідомити новини більш обережно, це точно». Вона нахилилася й поплескала Софі по плечу. «Я прошу вибачення за свого чоловіка. Ніколи не був чудовим у співчутті».
  Софі повільно похитала головою. «Все гаразд, Доллі. Це був радше сюрприз, ніж будь-що інше. Я маю на увазі, що я навіть не знав про існування дядька Джорджа кілька тижнів тому, тому я не можу виправдати величезний емоційний сплеск».
  — Хоча він був твоїм єдиним живим родичем, — багатозначно сказав Адам.
  Я натиснув, щоб отримати більше інформації. «Що ти ще можеш сказати нам про його смерть, Кенні, враховуючи почуття Софі?»
  «Не будь легким щодо мене», — сказала вона. «Мені це так само цікаво, як і всім іншим».
  Кенні знизав плечима. Більше нічого я не можу тобі сказати. Зі слів Сміта Пенні, ніхто не бачив його в Уднадатті кілька тижнів».
  «Oodnadatta?» сказала Софі.
  — Найближче місто до садиби дядька Джорджа, — сказав я їй.
  «Це не надто незвичайне для тих країв, — продовжував Кенні. «Люди їдуть у місто лише тоді, коли їм це необхідно – поїздка туди й назад – це експедиція на цілий день – і фермери прагнуть робити запаси на тривалий період, якщо можуть. Телеграф тримає людей на зв’язку, але це працює, лише якщо ви живете на маршруті лінії, тож віддаленіші станції можуть бути без зв’язку протягом кількох місяців».
  Мені було цікаво дізнатися про це більше. — Напевно, телеграф роками не використовується?
  «Ви б подумали, чи не так? Але лінія все ще є, тож вони все ще нею користуються. Звичайно, офіційна служба вже давно перейшла на телефонію, але як місцевий засіб залишатися на зв’язку старі дроти все ще працюють досить добре».
  «Я вражений, що вони навіть побудували телеграфну лінію через всю країну», — сказав я.
  — Дві тисячі миль. З лишком тридцять тисяч стовпів у піску. Одне з найбільших досягнень австралійської інженерії. І якби не це, залізнична лінія могла б пройти зовсім в іншому місці. Хлопці, які побудували телеграф, просто скористалися маршрутом, накресленим першими трансконтинентальними дослідниками в 1860-х роках, і залізничні валлахи наслідували їх приклад».
  «Це поїзд Ган?»
  Кенні кивнув.
  «Чому це так називається?»
  «Офіційне пояснення полягає в тому, що він був названий на честь афганських погоничів верблюдів, які їздили цим маршрутом. Однак існує інша теорія. Коли перший спальний вагон прибув до Уднадатти з півдня, жартували, що в ньому був лише один пасажир – афганець».
  Софі піднялася з болоту медитації, в яке вона потрапила, поки ми з Кенні бесідували далі. — Отже, ніхто не вважав дивним, що дядька Джорджа деякий час не бачили?
  — Вибач, Софі, — сказав я. «Я не хотів зірвати розповідь».
  Вона кинула мені поблажливу посмішку й очікувально повернулася до Кенні.
   «Близько трьох тижнів, за їхніми підрахунками», — сказав він. «Нарешті хтось спробував зв’язатися з ним по короткохвильовому радіо, і коли відповіді не було, вони нарешті послали ют для розслідування».
  'A ute? Що це?'
  «Ах, вибачте. Це скорочення від utility vehicle. Свого часу Генрі Форд дав їм прізвисько «переслідувачі кенгуру» — в Англії ви, мабуть, назвали б це пікапом».
  Софі задумливо кивнула. «І що вони знайшли, коли прийшли туди?»
  Кенні опустив погляд, і його голос став ще більш похмурим. «Місце було безлюдно. Вантажівка Джорджа була припаркована надворі, тому вони знали, що він не міг далеко заїхати. Вони знайшли його приблизно за п'ятдесят ярдів від будинку за деревом куліба. Один постріл у скроню.
  Ми всі сиділи в шанобливому мовчанні, чекаючи, що Софі заговорить наступною. Яскрава блакить затоки з призахідним сонцем, що відблискувало на хвилях, здавалася надто легковажною для теми розмови, і ніяковість важко витала в повітрі.
  Нарешті вона захотіла знати більше. «Яка ідея, чому він міг це зробити?»
  «Зовсім жодного. Це був не той Джордж Дікінс, якого я знав у дитинстві, це точно. Але тоді я не бачив його дуже довго, і глибинка може робити дивні речі з хлопцем, особливо з тим, хто живе сам по собі і буквально викопує живе з-під землі. Бути копачем опалів — це пекло».
  — Не можу уявити, — сказала Софі. «Бідний дядько Джордж».
  Невдовзі вони з Адамом повернулися, хоча було ще рано. Доллі деякий час метушилася над ними, переконавшись, що вони отримали постільну білизну та прохолодні напої, щоб провести їх усю ніч, і Кенні скористався тим, що ми залишилися самі.
  'Молоде кохання. Пам'ятайте, що?'
  Я глухо засміявся. «Таке відчуття, ніби давно». я думав моєї першої дружини та перші дні нашого залицяння, коли ми порушували правила, щоб знайти способи відзначити наші зростаючі почуття, які змусили б бригадного генерала почервоніти. Як Софі та Адам, ми не були разом задовго до того, як одружилися, і ми все ще переживали спокійні дні блаженства, коли літак, який привіз її до мене в Німеччину, упав у полум’яній кулі, і мрія здійснилася. Відтоді я пережила другий шлюб і пережила іншу сторону, але чим менше про це говорять, тим краще.
  Кенні увірвався в мій сон. — А як щодо дівчини, яка приїхала до вас у Девон після тієї справи на Карибах? Ти ніколи не розповідав мені, що з нею сталося».
  Я відчув приплив провини. Леотта Томссон майже не спала мені на думку за ті тижні, що я провів в Австралії. На мій захист, я не припускаю, що я теж був у її голові, враховуючи, що вона дуже чітко дала зрозуміти, коли вперше прибула до Хітроу: усе, що могло розквітнути між нами протягом того літа, було б лише бути зв'язкою. Я з радістю погодився. Скажу відверто, я й так не очікував нічого подібного, і лише запросив її приїхати та залишитися, щоб розслабитися після травматичних подій на Кампаніллі, провести час у спілкуванні з красивою та товариською жінкою, яка d пережив точно такий самий досвід. Протягом наступних кількох місяців наші стосунки справді переросли в романтичні, але на горизонті завжди була дата початку її медичного диплому, і коли почався семестр, вона спакувала свої валізи, і ми розлучилися, дружньо, хоча й з відтінком смуток. Я давно не насолоджувався домашнім товариством, не кажучи вже про когось такого чудового, і я підозрював, що буду сумувати за нею. Ця підозра тривала приблизно стільки часу, скільки знадобилося спекотному австралійському сонцю та гостинності Хайнсів, щоб спрацювати магія служіння.
  «Це було добре, поки це тривало», — просто сказав я.
   Кенні покрутив залишки напою в склянці. «Не «Один», я так розумію?»
  «Занадто багато ускладнень, занадто багато болючих спогадів. Але мушу визнати, що вона принесла мені користь. Вона навіть змусила мене кинути палити».
  «До біса, друже, я не думав, що на божій землі ходить Шейла, яка може змусити Білла Кемпа робити все, чого він не хоче».
  — Тоді, напевно, хотів, чи не так?
  Ми поринули в тишу, яку порушували лише звуки міста та бухти. Це була дивна суміш шуму: звичайний фоновий гул транспорту, який час від часу переривався звуковим сигналом водного судна або криком, що долинав зі стапеля, який ми не бачили під нами. Це була повна зміна з вечора оглядаючий Дарт.
  «Знаєте, Софі багато в чому нагадує мені Леотту».
  Кенні кинув на мене погляд. 'Розкажи мені більше.'
  «О, я не знаю. Щось є в її свіжості – не зовсім наївність, але щось недалеко від неї. Це майже так, ніби ви можете підкинути їй будь-яку проблему, а вона просто візьме її на підборіддя та продовжить її розбирати. Може, це впевненість молодості…
  «І все ж вона все ще виглядає досить приземленою».
  Довелося погодитися. Поряд із бадьорим оптимізмом Софі були явні ознаки того, хто знав, як влаштований світ, і готувався використати це на власну користь – не маніпулятивним способом, а з внутрішньою силою, яка служитиме їй добре, що б життя не закинуло їй.
  «Адам щаслива людина», — сказав я.
  Я згадав про молодих молодят, які принесли свою інтригуючу таємницю в двері Кенні: там, де Софі була впевненою та комунікабельною, Адам здавався стриманим. Софі була балакуча і фамільярна; Адам межував з однослівністю. Хоча одна справа зустрічатися з людиною, яка є вашою абсолютною протилежністю майже в усіх відношеннях, зовсім інша справа – бажати одружитися з ними. Знову ж таки, виявилося, що у нас із другою дружиною мало спільного.
  «Ви знаєте, як вони познайомилися?»
  «Трохи бурхливого роману, наскільки я можу зрозуміти», — сказав Кенні. «Коли я вперше написав їй навесні – це наша весна, а не ваша – я не думаю, що він навіть був на сцені».
  «Пристрасть не пояснюється», — сказав я й осушив склянку. «Подивіться на Доллі – вона закохалася в вас».
  
  OceanofPDF.com
  
  IV
  Перша погроза надійшла в листі, доставленому вручну в офіс Кенні через два дні. Принаймні ця частина була полегшенням: той, хто її надіслав, здавалося, не знав, де він живе. Ми з Кенні повернулися до старої рутини: я копався в паперах, а він копався в підручниках прецедентного права, щоб захистити спадщину Софі. Це Рут, темноволоса портьє, принесла листа нагору.
  «Це щойно доставив кур’єр. Я подумав, що тобі може знадобитися це зараз, а не чекати ранкової кави».
  Кенні не підвів очей. «Гусака, друже?»
  «Справді? Може бути конфіденційним».
  Він підняв голову від фоліанта, який вивчав. 'Як давно ми знайомі? Якщо я не можу тобі нічого довірити в цих чотирьох стінах, ми можемо здатися зараз».
  Я подолав свої побоювання й відкрив звичайний конверт. Усередині був єдиний складений аркуш паперу для записів без розпізнавальних знаків, лише три рядки рукописного каракулю: « Дівчина Керрінгтон повинна відмовитися від своїх претензій на шахту Дікінса». Це їй не належить. Якщо вона цього не зробить, її змусять заплатити.
  Я перевернув його, але на звороті нічого не було. Я знову подивився на конверт, але він теж був порожній.
   «Кенні».
  Він буркнув.
  «Вам потрібно це побачити».
  Я підійшов до його столу й кинув аркуш під ніс. Вираз його обличчя залишався незбагненним, коли він це читав. Тоді він простяг руку до телефону й підняв слухавку.
  «Рут, хто це доставив?»
  Я чув її голос на іншому кінці лінії, але не міг розібрати, що вона говорить. Кенні хвилину слухав, а потім поклав трубку, нічого більше не сказавши.
  'Так?' Я запитав.
  «Ніякої допомоги. Кур’єр на мотоциклі все ще в шоломі зі спущеним затемненим козирком. Рут каже, що ніколи його не бачила. Він просто кинув листа на прилавок і пішов».
  Для мене це не мало сенсу. Кенні було досить важко вистежити Софі в Лондоні, тож хто ще міг знати про її спадок? Єдиний висновок, який я міг дійти, полягав у тому, що це мав бути хтось із шахтарської спільноти там, у пустелі. Але це викликало інші запитання: як вони знали, що Софі взагалі існує? І, що ще тривожніше, як вони дізналися, що Кенні був адвокатом, який діяв від її імені у цій справі? Можливо, дядько Джордж розповідав комусь про свою давно втрачену племінницю в старій країні і про те, як шахта та все інше дістанеться їй, коли він вискочить. Але записка була чіткою: вона не належить їй. Очевидно, хтось інший вважав, що вони мають сильніші права на сайт і його потенційно цінний вміст. Але якщо це було так, чому б не оскаржити спадок відкрито, через суд? Навіщо всі ці маски та кинджали таємничого мотоциклетного кур’єра та анонімної записки? І навіщо, перш за все, пропонувати таку смішну мелодраматичність погрози?
  — Краще не згадувати про це Софі, — сказав Кенні й повернувся до своїх книжок.
   Решту ранку я намагався зосередитися на поставленому завданні. Дивний лист лежав на столі переді мною, насміхаючись із запитань без відповідей і відволікаючи від сортування документів Джорджа Дікінса. Я погрався з ідеєю викопати всі викинуті папери з кошика, куди я їх уже викинув, і почати все спочатку, на випадок, якщо я пропустив щось, що могло б пролити світло на всю справу. Я подумав про них і дійшов висновку, що ні, насправді я достатньо добре справлявся зі своєю роботою, щоб не пропустити якийсь важливий доказ. Якщо і треба було щось відкривати, я ще не наткнувся на це.
  Під час обіду я виявив, що мені потрібне свіже повітря. Кенні відхилив мою пропозицію принести йому сендвіч, тож я вийшов із вхідних дверей і перетнув дорогу до маленького парку навпроти офісу. Гаряче сонце палало, але листя дерев забезпечувало досить гарне покриття, тож я прогулявся деякий час і просочив теплий день до кісток. Я досить добре знав ознаки того, що щось гризе мій мозок: у мене було багато років, вигадуючи нікчемні напівдумки про страхові претензії, які я досліджував для Western і Continental. Поки що у випадку Софі мене мало чим зацікавило. Це був досить простий зразок заповідання, і я знав, що Кенні насправді не потребує моєї допомоги. Я підозрював, що він лише попросив мене дати мені чимось зайнятися і, можливо, затримати мене в Австралії трохи довше. Я погодився з цим, тому що я насолоджувався компанією старого друга та його чудової дружини, і правда полягала в тому, що чим довше я залишався Внизу, тим більше мені це подобалося. Софі та Адам не дуже заважали моїй відпустці, але акцент напевно перемістився з мого затишного маленького тріо з Hineses, і я почав відчувати себе досить нервозним. Правда, я не мав ні роботи, ні більшої частини життя, куди б повертався в Девоні, але, незважаючи на обставини, це все ще був дім.
  А тепер це. Оголена загроза – хоча й розпливчаста з невизначеним значенням. Не маючи підказки про його походження, я знав, що стратегія Кенні полягатиме в тому, щоб ігнорувати його. Він дав зрозуміти це своєю увагою, яку вирішив приділити йому після його прибуття. Я припускав, що він продовжуватиме працювати, як і раніше, доки не станеться щось конкретне, що змусить його змінити курс – наприклад, офіційний альтернативний позов чи, можливо, ухвала суду. Проте, на мій погляд, листа не можна було просто заховати: ультиматум, що лежав у його основі, містив у собі більше, ніж натяк на загрозу, і не нам з Кенні вирішувати, як діяти далі.
  «Мені здається, Софі варто знати про листа», — сказав я, повернувшись до офісу. «Зрештою, це її справа».
  Ми деякий час кидали це туди-сюди, обговорюючи плюси та мінуси розповісти їй, і нарешті Кенні з доброю витонченістю погодився. Головним був мій аргумент, що якби чобіт був на іншій нозі, він би не хотів уявити, що його адвокат щось від нього приховує.
  Кенні повідомив цю новину Софі й Адаму під час смачної вечері Доллі того вечора. Йому не варто було хвилюватися про її чутливість до невідомих загроз: у всякому разі, це її оживило.
  «Хто в біса думає, що вони можуть мене так штовхати?» — зажадала вона, сердито розмахуючи листом кулаком. «Ховатися за анонімністю, погрожувати бог знає чим – це вчинок боягуза. Якщо хтось вважає, що має більше право на цю шахту, то нехай приходить і скаже мені в очі».
  «Я не думаю, що в цьому є велика небезпека», — сказав Кенні. «Якби у них була справжня претензія, вони б вже подали її до суду».
  Доллі передала миску з овочами Софі й подивилася на стіл, де навпроти неї сидів її чоловік. «Як ви думаєте, ми повинні повідомити про це поліцію?»
  Кенні похитав головою. «Немає сенсу, коханий. Вони б не зробили цього бути зацікавленим. Не в такій розпливчастій анонімній записці. Я думаю, що хтось просто ризикує взяти руку, сподіваючись, що Софі злякається й залишить усе в спокої. І якщо вона це зробила, є шанс, що вони можуть вийти з цього досить добре. Подекуди це трохи схоже на Дикий Захід, а володіння, як кажуть, становить дев’ять десятих закону. Не маючи нікого, хто міг би кинути їм виклик, вони могли б просто вальсувати на землю Джорджа й забрати її собі».
  — А як щодо інших городян в Уднадатті? Я запитав. — Напевно, їм було б що сказати?
  «Вони могли б… якби знали», — сказав Кенні. — Я не думаю, що ви, хлопці, зовсім не зрозуміли, з чим ми тут маємо справу. Між містом і садибою Дікінса багато миль, а до шахти ще більше. Місцевість теж ворожа. Ніхто при здоровому глузді не піде туди, якщо йому це не потрібно, тож якщо хтось налаштований захопити майно Джорджа, він, мабуть, міг би це зробити, навіть якщо люди в Уднадатті не виявляться мудрішими».
  Коли Софі заговорила, у її голосі була різкість. «Ну, це вже не власність Джорджа. Це моє. І жоден безликий хуліган не залякає мене від цього».
  Я їй повірив.
  Наступного дня Софі оголосила про свій намір поїхати до садиби Дікінса.
  Опозиція плану була одностайною. Я спробував патерналістським тоном, сказавши їй, що в глибинці не місце для англійської троянди, і цілком справедливо вона мені за це не дала змоги. Кенні почав довгу лекцію про небезпеку пустелі, включно з деякими жахливими подробицями про вплив на системи організму укусу одного з багатьох отруйних павуків та інших плазунів, які мешкали в австралійській пустелі. Доллі кудкудакала, наче квочка, що хвилюється за своїх курчат. Тим часом Адам категорично відмовився розглядати цю думку чи навіть обговорювати її. Більше його вроджена стриманість, я припускав. Я не міг собі уявити, як вони переживуть шлюб.
  «Покажи мені на карті це місце, про яке я так багато чула», — попросила Софі.
  Кенні, як і я, завжди любив топографію. Він негайно підійшов до полиці у своєму кабінеті, де стояв довгий ряд австралійських урядових карт, і витягнув кілька.
  «Проблема, Софі, моя дівчино, в тому, що тобі буде важко знайти його на будь-якій із цих карт. Масштаби настільки величезні, а земля настільки погано досліджена, що інформації, яку ви шукаєте, просто не існує».
  Він розгорнув одне з простирадл і розклав його на обідньому столі.
  «Який це масштаб?» Я запитав.
  «Один до одного мільйона».
  Я тихенько свиснув.
  Адам запитав: «Що це означає?»
  «Це означає, — сказав я, вражений ідеєю, — що шість дюймів на цій карті представляють майже сто миль на землі».
  Кенні розгорнув атлас і кинув його поверх карти. На ньому була зображена вся Австралія, розкладена на двосторінковому розвороті. Він тицьнув у нього пальцем. «Ось Кубер Педі. Тепер, на цьому, Уднадатта не виглядає надто далеко, чи не так?»
  Софі похитала головою.
  — Найкраща частина двохсот тисяч, — сказав Кенні й зачинив книгу. Він схилився над картою під ним і знову вказав. «Якщо ви подивіться на це тут, ви отримаєте краще уявлення. Приблизно чотири години в уті над цією місцевістю. І коли ви туди приїжджаєте, вас навіть немає».
  'Що ви маєте на увазі?'
  «Уднадатта просто найближче місто. Станція Macumba розташована ще на сорок кілометрів далі, а будинок Джорджа — за годину їзди від Macumba. Він просто стає все більш віддаленим».
   Софі спохмурніла. — То де ж саме садиба дядька Джорджа?
  «Десь там». Кенні опустив палець на карту й почав крутити ним у великому колі. «Важко бути більш точним, оскільки вони ще не надрукували карту, яка б це показала. Урядові картографи досліджують територію Австралії з 1961 року, і вони все ще охопили лише її частину. Ваш найкращий путівник – гора Сара – тут – і озеро Ейр на південному сході. Станція Macumba знаходиться приблизно на третині шляху від гори Сара в напрямку озера Ейр. Житло Джорджа знаходиться десь на північний схід від нього.
  Софі вибрала на карті топографічний об’єкт. «Це схоже на річку».
  — Якось так, — сказав Кенні. «Залежить від погоди та пори року. Іноді вода є, іноді її немає. Уздовж маршруту є кілька білабонґів, які зазвичай залишаються мокрими більшу частину року, але ви не можете цього гарантувати».
  «А як щодо трансконтинентального поїзда?» Я сказав.
  «Ган? Проходить через Oodnadatta – наразі.
  «Чому «наразі»?»
  «Розробляються плани змінити маршрут через Кубер-Педі. Ця річка може розлитися так само легко, як і пересихає, і коли це відбувається, вона має неприємну звичку змивати лінію. рішення? Перемістіть усе на сто миль на захід.
  Внутрішньо я дивувався здатності Кенні перемикатися між австралійськими метричними вимірюваннями та нашими старомодними англійськими імперіалами. Я знав, що це походить від його часу, проведеного в північній півкулі, але це завжди справляло на мене враження.
  Він продовжив: «Через п’ять років стару вузькоколійку буде закрито, і з’явиться нова стандартна колія, яка з’єднає Аделаїду з Дарвіном». Це чудово для користувачів залізницею, але це залишить Уднадатту скоріше відрізаною від цивілізації – якщо цивілізація колись існувала».
   Я знову подивився на карту. 'Добрий Бог. Ви не жартували, коли назвали це дистанційним, чи не так?»
  «Нарешті отримали картинку? І тому це безумство говорити про те, щоб вийти туди». Він звернувся до Софі. — Найкраще — виставити на продаж ціле місце разом із земельним агентом в Уднадатта й сподіватися, що знайдеться хтось настільки божевільний, щоб зробити ставку.
  Якийсь час здавалося, що Софі просто вмовили. Кілька наступних днів ми з Кенні витратили на пошуки паперів, які ставали дедалі нуднішими, не знайшовши нічого, що підтверджувало б її претензії на спадщину, окрім одного документа компанії, що базується в Сіднеї, на ім’я Джорджа, у якому було косе посилання на документ про право власності. Не маючи жодних доказів того, що це стосується шахти, ми відклали його як інтригуюче, але марне. Трохи кориснішим – принаймні потенційно – був намальований Джорджем від руки план садиби Дікінса, на якому показано взаємне розташування самого будинку, криниці неподалік і дороги, позначеної стрілкою та словами «До шахти». на північний схід. Комічно те, що трохи на захід від будинку маленьке коло було написано великими літерами «ДЕРЕВО». Ескіз навряд чи відповідав якості Ordnance Survey і виглядав так, ніби його зняли поспіхом, але він нагадував щось на кшталт розгалуженого місця.
  Нуда розвіялася через два вечори, коли Адам повернувся з індивідуальної поїздки по магазинах із підбитим оком.
  — Боже мій, — сказала Софі, кидаючись погладити його й обережно підводячи до дивана у вітальні. «Що з тобою сталося?»
  Адам охоче піддався її увазі й опустився в крісло, притиснувши рукою забите око. «Я не можу в це повірити. Мене побили».
  Доллі кинулася на кухню, і я здогадався, що вона йде шукати медичне приладдя.
   Софі з тривогою вдивлялася в багряну пляму на обличчі Адама. «Побитий? Ким?
  'Не знаю. Їх було двоє. Вони підійшли до мене ззаду, коли я йшов вулицею, і схопили кожного за руку. Вони загнали мене в провулок і притиснули до стіни».
  Доллі повернулася з кухні з маленькою тацею, на якій містилася зволожена фланель, склянка води та кілька таблеток, які я вважав болезаспокійливими. Вона сіла біля Адама з іншого боку від Софі й передала їй фланель, якою витерла йому око.
  Між здриганням від її дотиків Адам продовжував свою розповідь. «Один стиснув мені руку на горлі, а інший сказав, що хоче, щоб я передав повідомлення. Тоді перший просто побив мене лампою, і вони втекли».
  «Чи можете ви їх описати?» запитав Кенні.
  'Не зовсім. Вони обидва мали сонцезахисні окуляри та спортивні кепки, тому я не міг розгледіти їхніх облич. Це все сталося так швидко, що я не зрозумів цього».
  Він виглядав так, наче був на межі сліз, і Софі обняла його й притягнула до себе.
  — Я не розумію, — сказала вона. «Яке повідомлення?»
  Я вказав на синець, що набрякав під лівим оком Адама. «Я думаю, що це гарне повідомлення, чи не так?»
  «Не кажи мені, що ми не повинні повідомляти про це», — сказала Доллі, пильно дивлячись на Кенні. Я підозрював, що її австралійську гордість образила думка, що на гостя в її домі повинні були напасти двоє її співвітчизників.
  — Я займуся цим, — сказав я й підійшов до телефону в коридорі.
  Двоє поліцейських, які через годину постукали у двері, були дуже приємні, але без детального опису нападників вони мало що могли зробити. Кенні виніс листа з погрозами, і поліцейські з легким інтересом розглянули його, але, як вони делікатно підкреслили, це не так. пропонують багато підказок. Один із них записав напад на Адама у свій блокнот і повідомив, що вони передадуть всю інформацію старшому офіцеру. Якщо їм потрібно було щось ще, вони зв’яжуться. Вони були в будинку ледве п'ятнадцять хвилин.
  Наступного ранку прийшов другий лист. Він був таким же таємничим, надійшов у такому самому чистому конверті та містив повідомлення ще більш відверте, ніж останнє.
  Відмовтеся від претензії Дікінса. Ви були попереджені.
  Єдина відмінність цього листа полягала в тому, що його доставили додому Кенні. Хтось робив домашнє завдання.
  Кенні знову змусив знизати плечима. «Це, мабуть, хтось із Однадатти випробовує щастя».
  Я не купував це. «Для когось в Уднадатті це дуже багато клопоту. Отримати два листи з погрозами від кур’єра в Сіднеї? Домовитися, щоб двоє бандитів побили Адама? Не кажучи вже про те, що хто б це не був, тепер вдалося відстежити вашу домашню адресу».
  «Це не складно. Це може зробити будь-хто, у кого є копія реєстру адвокатів і телефонний довідник Сіднея, — сказав Кенні. Він все одно виглядав непереконливо.
  Телефонний дзвінок до поліції додав цю останню подію до їхнього досьє, але якщо ми сподівалися, що їх відповідь буде чимось іншим, ніж поверхневим, ми були розчаровані. Їм було прикро, але вони нічого не могли зробити.
  Того вечора на балконі Софі оголосила, що прийняла рішення.
  «Мені не подобаються всі ці таємничі речі з мотоциклістами, особливо тепер, коли вони прийшли до вас додому», — сказала вона Кенні. — А напад на Адама — остання крапля. Хоча мені дуже боляче піддаватися знущанням, я прислухаюся до вашої поради та продамся. Чи можете ви мені допомогти?»
   Кенні кивнув. «Звичайно, але ви впевнені, що саме цього хочете?»
  «Те, що я хочу, здається неважливим. Так само дядько Джордж. Саме те, чого хочуть ці хулігани, зараз є найважливішим. Я не хочу наражати вас і Доллі на небезпеку, особливо після всієї гостинності, яку ви виявили до нас».
  Вона простягнула руку до Адама, який сидів у кріслі поруч із її, і стиснула її.
  «Ви не могли бути добрішими до пари блукаючих незнайомців, і ми вам дуже вдячні».
  Кенні засміявся. «Ви ще не бачили рахунок за мої професійні послуги».
  Адам відчув полегшення й нахилився до дружини. «Ти впевнений? Ви просто хочете відпустити це?»
  Небажання було помітно на обличчі Софі, але вона кивнула. «Ми приїхали до Австралії не заради всіх цих неприємностей, і я не хотів би, щоб наша поїздка була заплямована ще більше. Давайте просто позбудемося головного болю Дікінса раз і назавжди». Вона повернулася до Кенні з рішучим поглядом. «Виставте партію на ринок».
  Мені спала на думку тривожна думка. «Слухай, якщо хтось там відчайдушно хоче, щоб Софі відмовилася від своїх претензій на шахту, як вони будуть ставитися до того, що вона виставить її на продаж?»
  — Добре, — сказав Кенні. «Але із законом не посперечаєшся. Якщо за заповітом Джорджа це належить Софі, то воно належить Софі, що б не казали ці клоуни. Якщо вони так цього хочуть, то завжди можуть купити в неї на відкритому ринку».
  Софі спохмурніла. «Ти точно довів, що він належить мені?»
  'Так добре, як. Нічого не виявилося, що б вказувало на щось інше, і Білл тут досить ретельно проводив пошуки».
   «Занадто ретельно», — з гіркотою подумав я, пригадуючи ті дні, які я проводив в офісі Кенні, копаючись над мотлохом. Тим не менш, це була робота – навіть якщо я насправді не отримував за це гроші в цьому випадку.
  «Можливо, варто оприлюднити продаж якомога більше, якщо ви хочете переконатися, що хулігани геть із Софі раз і назавжди», — сказав я.
  «Ще один хороший момент. Ви сповнені яскравих ідей цього вечора, чи не так? Ось що я вам скажу: я зв’яжусь із земельним агентом в Уднадатта і попрошу його зробити початкову оцінку. Миттєво розповсюдиться чутка про те, що він надійде на продаж. Це має спрацювати».
  «А як тут, у Сіднеї?»
  «Що з цим?»
  «Ну, ми робимо припущення, що той, хто хоче, щоб Софі не було в кадрі, живе в Уднадатті, але що, якщо це не так? Чи не варто нам опублікувати публічне повідомлення в « Морнінг Геральд», щоб подвійно бути впевненим, що новина пошириться?»
  Кенні задумливо погладив підборіддя. «Ммм. Теж непогана ідея. І я міг би звернутися до тієї компанії, чий лист ми знайшли в документах Джорджа, в якому йдеться про документ про право власності, і перевірити, чи можуть вони пролити світло на те, чи є інші зацікавлені сторони. У них була адреса в Сіднеї, чи не так?
  «Це якщо вони навіть досі в бізнесі».
  Кенні ляснув рукою по столу поруч. «Будь ласка, Білле, перестань говорити ці хороші думки?» Це стає дуже збентеженим».
  Зважаючи на те, що більше нічого не можна було знайти, а навіть якби ми це знайшли, Софі все одно продала б шахту й садибу, ми з Кенні покинули роботу над спадковою справою. Він відновив свої звичайні обов’язки, представляючи хороші та не дуже хороші райони північного Сіднея, а я повернув свої думки до довгої подорожі назад до Блайті. Я швидко біг через виправдання, щоб залишитися, і через три тижні року я почав пакувати свою валізу.
  День був теплий і сонячний – не дуже спекотний, але досить приємний для сорочки з короткими рукавами – і за сніданком Софі вирішила, що краще досліджуватиме місцеві околиці, а не здійснити вже знайому мандрівку до центру міста. Мені було цікаво, чи не налякав її напад на Адама, і вона хвилювалася, не ризикуючи зайти занадто далеко, але я нічого не сказав. Адам відмовився супроводжувати її, сказавши, що він віддав би перевагу місці позасмагати на знаменитому пляжі Бонді, який, як він знав, набридне Софі. З напоумленнями бути особливо обережними, він вирушив незабаром після сніданку, поки Софі та Доллі прибирали речі для сніданку. Кенні пішов до офісу за добрих півгодини до того, як ми навіть прокинулися.
  'Ти знаєш що? Думаю, я піду з тобою, — сказала Доллі Софі, коли ми втрьох прибирали останній посуд. «А ти, Білле?»
  Я заперечив. «Мені краще пакувати речі. Але вам двом весело провести час». Я спустошував другу шухляду буфету в своїй кімнаті, коли почув удар.
  Це був не хрускіт металу об метал, який ви відчуваєте під час зіткнення двох автомобілів, а огидний тупіт високошвидкісного автомобіля, який стикається з чимось набагато м’якшим. За два кроки я був біля вікна, яке дивилося на вулицю за будинком. Підійшовши туди, я побачив великий чорний автомобіль із седаном, який набирав швидкість, прямуючи вулицею, і мені було цікаво, у що він врізався. Відповідь лежала посередині дороги, прямо за під’їздом.
  Доллі лежала на спині, її кінцівки скривилися в потворну викривленість. Навіть з такої відстані я міг розгледіти її очі, які невидимо дивляться в небо.
  На протилежному боці дороги Софі сиділа, притулившись спиною до припаркованої машини, і з недовірою дивилася на цей жах. перед нею. Мабуть, мені знадобилося менше тридцяти секунд, щоб дістатися до неї, але там уже зібрався невеликий натовп. Деякі чітко почули зіткнення з сусідніх будинків і кинулися подивитися, що сталося. Інші були водіями автомобілів, які прибули на місце і зупинилися, щоб допомогти.
  «Відійди», — крикнув я, відбігаючи від під’їзду. Двоє чи троє людей відійшли від Доллі, коли я підійшов, і я став біля неї навколішки, а жовч піднялася в горлі від її порожніх очей. Я потягнувся до її правої руки, незграбно повернувся до її плеча й помацав пульс. Я спробував кілька різних положень на її зап’ясті, сподіваючись, що моя власна некомпетентність завадила мені знайти одну, але в глибині душі я знав, що вона вже пішла. Цівка крові з куточка її рота підтвердила кошмар.
  Я переключив свою увагу на Софі, яка все ще стояла за кілька футів на вулиці. Вона виглядала жахливо – волосся розсипане по її обличчю, сльози текли по щоках – але на перший погляд, вона не була поранена.
  'Все гаразд?' — по-дурному спитав я.
  Вона впала в потоці ридань, сховавши голову обома руками. Я підійшов до неї і спробував притиснути її якомога краще, але її положення та лютість її плачу зробили майже неможливим обійняти її рукою. Я відчайдушно хотів знати, що трапилося і чи бачила вона машину, яка злетіла з такою швидкістю, але зараз не вдалий час. Їй знадобиться багато турботи від чоловіка, щоб подолати це.
  Наступні кілька годин були одними з найважчих, з якими я коли-небудь стикався. Бачити вбитих або поранених бойових товаришів – це не те саме, що насильницька смерть цивільного населення, і мені довелося використати всі свої резерви співчуття та сили духу. Після екстрених служб, які з'явилися з надзвичайною жвавістю та негайно взялися за ситуацію, мій перший дзвінок був в офіс Кенні. Люб’язна поліцейська запропонувала покликати одного з хлопців у блакитному, щоб він пішов туди й повідомив новини, але я подумав, що краще буде говорити від мене, навіть якщо це буде на кінці телефону.
  Це було криваво, але необхідно. Спочатку Кенні відмовлявся мені вірити, але невдовзі він зрозумів, що це виходить далеко за рамки несмачного жарту, і я міг почути, як у його голосі тремтить правда. Я запропонував йому взяти таксі додому, а не намагатися драйв, і я був радий, коли він погодився. Не було сенсу створювати ще більшу небезпеку на вулицях Сіднея. За двадцять хвилин він був удома, на той час тіло Доллі вже забрали, а вулицю перекрили для проведення судово-медичної експертизи. Я побачив, як він, хитаючись, спустився з вершини пагорба, де таксі висадило його біля поліцейської стрічки, і пішов йому назустріч.
  «Що в біса сталося, Білле?»
  Я не думав, що згадка про мої безпосередні підозри буде корисною в той момент, тому я грав у речі прямою битою. «Ми не зовсім впевнені, крім того, що це був наїзд. Доллі та Софі переходили вулицю, коли сюди вниз в’їхала машина й в’їхала в них. Софі каже, що Доллі була з найближчого боку і взяла на себе всю силу. Софі відкинуло, і вона опинилася там».
  Я показав на припарковану машину, де знайшов Софі, відволікаючи увагу Кенні від крейдових слідів посеред дороги. Декілька поліцейських працювали, а один чекав на нас біля входу.
  — Містер Хайнс?
  Я кивнув за Кенні.
  Офіцер був молодий — мабуть, не більше двадцяти п’яти — і я дивувався, чому йому дали роботу доглядати за овдовілим чоловіком жертви. Швидко стало зрозуміло, що він добре справляється з цією роботою.
   Він зняв сонцезахисні окуляри й заспокійливо поклав руку на плече Кенні. «Мені дуже шкода, містере Хайнс. Ми зробимо все можливе, щоб підтримати вас».
  В очах Кенні горів вогонь люті. «Просто знайди виродка, який це зробив», — сказав він. — І приведіть його до мене.
  Кенні завели всередину, і за ним із Софі добре доглянули дві жінки-поліцейські, які припаркували їх пліч-о-пліч на дивані у вітальні та протягом наступних двох годин обережно дражнили кілька фактів історії. Софі. Я зробив себе корисним, постачаючи нескінченні чашки чаю для них та офіцерів надворі, і я з хворобливим захопленням спостерігав, як криміналісти Джонні займаються своєю похмурою справою. Одного разу під час обіду мене покликали додому, щоб дати пояснення, але я міг їм сказати небагато, що додало щось суттєве до розповіді. Невдовзі я повернувся на кухню, шуршачи кілька простих бутербродів.
  Чорного завдання в цьому середовищі було достатньо, щоб реальність врізалася в мій розум. Кухня була територією Доллі, а тепер тут я, змащуючи маслом скибочки хліба, щоб задовольнити людей, які мали справу з наслідками її жорстокої смерті. Це все, що я міг зробити, щоб втриматися на ногах, і я не проти визнати, що сльози текли вільно.
  
  OceanofPDF.com
  
  В
  Похорон призначили на тиждень пізніше.
  Кенні взяв на себе завдання самостійно організувати все. Я здогадався, що він намагався бути чимось зайнятим, щоб відволіктися від речей, тож залишив його, періодично пропонуючи прохолодні напої. Я відклав свій від’їзд на невизначений термін, і він розповість, коли буде готовий. Тим часом, якби я форсував цю проблему, я знав, що створю собі неприємностей.
  Не маючи нічого іншого, щоб зайняти її, Софі повільно зводила себе з розуму, відтворюючи подію в своєму розумі та запитуючи себе, що вона могла зробити, щоб запобігти цьому. Вона розповіла мені про це на третій день після трагедії, і я намагався її втішити, сказавши, що ніхто нічого не міг зробити. Я бачив, що вона мені не вірить.
  Зусилля Адама втішити свою дружину, тим часом, здавалися мінімальними, навіть з деякими досить серйозними підказками від мене. Я був радий, що в неї, здавалося, є внутрішня сила, до якої можна повернутися, тоді як він проводив більшу частину свого часу на самоті в їхній спальні, читаючи книжки. Горе — це дивна річ, яка сприймає людей по-різному, але я думав, що він міг би ефективніше виконувати свою роль другого плану.
  У ніч перед похороном у двері моєї кімнати постукали. Ми всі здалися на початку підготовки за важкий день попереду, але я не уявляв, що хтось із нас буде багато спати.
  'Увійдіть.'
  Я передбачав, що Кенні, можливо, розмахує пляшкою віскі. Чого я не очікував, так це Софі Черч, яка невпевнено висунула голову за двері. Її довге волосся звисало їй на шиї та плечах, і я зрозумів, що раніше тільки бачив його зібраним.
  Я спустив ноги з ліжка й підвівся, не знаючи правильного етикету для нічного візиту привабливої жінки, чоловік якої був у сусідній кімнаті.
  «Як справи?»
  Вона знизала плечима. «Я не чекаю завтрашнього дня».
  «Не засмучуйтеся з цього приводу: я не думаю, що ніхто».
  Вона сіла на край ліжка й опустила голову. Я відтягнув стілець від парти, що стояла біля вікна, і сів навпроти неї. Не звертаючи уваги на протокол, я простягнув руку й узяв її зчеплені руки в свої. Коли вона підвела очі, її очі були вологі.
  «Я не розумію, що відбувається, Білле».
  'Що ви маєте на увазі?'
  Вона зробила паузу, перш ніж заговорити знову. «Чому Доллі мертва?»
  Я зітхнув. За дні, що минули після трагедії, ніхто з нас відкрито не заговорив про можливість зв’язку між смертю Доллі та двома повідомленнями з погрозами, але це висіло в домі, як невисловлене зізнання. Навіть зараз я не міг змусити себе випустити це в ефір.
  «Давай, Софі, ми це вже розглядали. Водії-автомати можуть бути покидьками на землі, але їх можна знайти по всьому світу. Доллі просто не пощастило».
  Софі злегка похитала головою. «Я так не думаю».
  Я відпустив її руки й відкинувся на спинку крісла. Я вивчав її обличчя, намагаючись вирішити, чи буде така лінія обговорення корисною чи ні, тоді як вона дивилася на мене з цікавістю – чи це була непокора?
   «Про що ти думаєш, Софі?»
  Її слова були рівними й спокійними, але в її голосі була прихована сталь. «Я думаю, що ця аварія була призначена для мене».
  Вона зупинилася, наче хотіла зрозуміти наслідки цього. Якщо вона мала рацію — а вона просто висловлювала думку, яка хвилювала мене останній тиждень, — тоді «випадок» зовсім не був випадковістю. Я не бачив самого удару, лише чув нудотний стукіт, тож не міг прокоментувати, як усе розгорталося, але якщо Софі вірила, що це було навмисно, я не збирався їй заперечувати. Я хотів знати, чому вона так думає.
  «Що змушує вас це говорити?»
  «Подумай про це, Білле. Уже було два листи-попередження від анонімного джерела, обидва з погрозами наслідків, якщо я не відмовлюся від претензії щодо шахти. У першому конкретно говорилося, що мене змусять заплатити, і результатом стало синяк у Адама. Потім ми зробили велике шоу, не піддавшись залякуванням – ми навіть розмістили оголошення в газеті, оголосивши про це – і наступне, що сталося, це наїзд і втеча прямо біля дверей Кенні та Доллі».
  Це був точно той самий процес мислення, через який я сам проходив. Ланцюжок логіки справді виглядав трохи невблаганним. Але я був надто довгим, щоб поспішити з висновками.
  «Софі, що ти пам’ятаєш про саму аварію?»
  Вона знову опустила голову, і волосся впало їй на обличчя, затуляючи очі.
  «Мені шкода, що я змушую вас пережити це заново, але це може бути дуже важливо. Розкажіть мені, що саме сталося».
  Здавалося, вона знову використала цю внутрішню рішучість і підняла голову, щоб подивитись на мене.
  «Ми йшли гуляти, а Доллі була ліворуч від мене коли ми вийшли з під'їзду. Ми перевірили, чи немає на вулиці руху, перш ніж переходити дорогу, а потім, нізвідки, ця велика чорна машина злетіла з пагорба. Я ламав собі голову, намагаючись пригадати, чи бачив я те, що я думаю, що бачив, чи я просто уявив це».
  «І що, на вашу думку, ви побачили?»
  Вона зробила паузу. «Мені здається, я бачив, як він звернув на середину вулиці прямо на нас».
  Я не міг уявити, яким тортурам зазнала Софі минулого тижня. Якби вона, як я, дійшла висновку, що смерть Доллі пов’язана з листами з погрозами та її претензіями на шахту, тоді вона б погано почувалася через всю цю справу.
  «Ви говорили з Адамом про це?»
  Вона похитала головою. «Я не думаю, що він насправді знає, що мені сказати або як допомогти. Зараз він міцно спить, але я не можу перестати повторювати це подумки, і я просто мав поговорити з кимось про це до завтра».
  Я нахилився вперед і знову взяв її за руки.
  Її голос був тихим. «Це моя вина, що Доллі померла, чи не так, Білле?»
  — Ти не можеш так думати, Софі. Ні, до біса, це не твоя провина; це вина того, хто був за кермом цієї машини. І якщо ви дозволите їм змусити вас так думати, тоді вони виграли. Скажімо, ви маєте рацію і ви були запланованою жертвою, тоді є лише один спосіб дати відсіч: ми повинні знайти водія того автомобіля. І якщо виявиться, що це та сама людина, яка написала ці листи, то розплата за смерть Доллі буде життям за ґратами».
  Протягом усього похорону я стежив за Софі. Я стояв біля Кенні, обійнявши його за плечі, коли труну виносили з маленької каплиці крематорію, але моя увага була прикута до неї. Вона була іншою людиною, ніж минулої ночі, коли вийшла з моєї кімнати за годину після прибуття її очі все ще були вологі від сліз, а її дух був майже зламаний. Сьогодні вранці під дрібним сіднейським дощиком вона виглядала непереможною: її волосся було зібрано на потилиці, його тримав стильний чорний капелюх із широкими полями, а похмурий костюм і пальто, які вона одягла, робили її справжньою. більш імпозантним. Вона вирізнялася рішучістю, силою та потенцією, і мені стало цікаво, що сталося вночі, щоб зробити її такою. Я підозрював, що це був не вплив Адама. Поруч з нею він здавався маленьким і млявим, залишки синяка навколо ока надавали йому дивовижно пурпурного кольору обличчя.
  Я не мав нагоди поговорити з нею на поминках; Я був надто зайнятий, проводячи Кенні від гостя до гостя, приймаючи співчуття та співчутливо киваючи. З готелю на північному узбережжі, де проходила зустріч, відкривався вид на Тихий океан, і після кількох годин банальностей і бутербродів з креветками я вивів його на вулицю. Дощ припинився, і сонце виблискувало в калюжах, що зібралися на терасі.
  «Ти достатньо зробив, Кенні», — сказав я, сідаючи поруч із ним на диван у патіо, захищений від негоди великою парасолькою. «Доллі була б горда».
  Він видав зневажливий звук і подивився на океан. «Якби Доллі була тут, вона мала б що сказати про кейтеринг».
  Незважаючи на нагоду, я засміявся. «Так, я думаю, вона б це зробила».
  — Але її тут немає, чи не так? У голосі Кенні була гіркота. «І поліція не ближче до пошуку виродка, який був за кермом цієї машини. Отже, я не дуже пишався нею, правда, Білл? Я не притягував її вбивцю до відповідальності і не змушував когось платити за її смерть. Нікого не покарали, крім мене і тієї бідолашної дівчини.
  Він махнув рукою в загальному напрямку готелю.
  «Софі?»
  «Так, Софі. Я б хотів, щоб я ніколи не брав участі в жодному з це. Джордж Дікінс був давно в минулому, і я мав просто залишити його там».
  «Ви надто хороший адвокат для цього», — сказав я. «Джорджу також потрібна була певна справедливість, щоб переконатися, що його маєток залишиться в сім’ї, і ви були людиною, яку він обрав, щоб забезпечити це. Я не думаю, що ти збираєшся відмовлятися від цього зараз».
  Кенні немигаючи дивився на море. — Ви маєте рацію, — зрештою сказав він. «Але це буде остання моя робота. Я вирішив закрити магазин».
  'Що ти робитимеш?'
  Він знизав плечима. «Не думав. Будуть виплати за страхуванням життя – я вже зв’язався з ними щодо цього – тож у мене не буде жодних турбот про гроші. Я можу просто кинути все це і приїхати до Англії. Як ти ставишся до власного гостя?»
  «Ти знаєш, що тобі завжди раді, Кенні. Це не величезний котедж, і краєвиди не такі широкі, як тут, але я думаю, що ми б добре потяглися. Все, що вам потрібно зробити, це сказати слово».
  «Дозвольте мені забрати справу Софі, і я, можливо, візьмуся за це. Що з вами? Які у вас плани?»
  Настала моя черга знизати плечима. «Тобі більше не потрібно, щоб я пнувся навколо, тому я, ймовірно, сяду в літак днями».
  «А як щодо Софі?»
  «Що з нею?» У мене не було нагоди розповісти Кенні про мою розмову з Софі та про теорію наїзду та втечі. Здавалося б жорстоким згадувати про це зараз, хоча були вагомі аргументи для того, щоб повернутися до поліції й перевірити, чи зможуть вони встановити зв’язок із таємничим мотоциклістом і його анонімними погрозами. У послідовності подій було щось дуже тривожне, чого я не міг позбутися.
  «Схоже, ви двоє сильно прив’язалися. Ти хочеш мені щось сказати?»
  Я знову засміявся. «Не будь смішним. Я достатньо дорослий, щоб бути нею…» – я зупинився, не бажаючи завершувати речення – «… старший брат. І крім того, у неї є чоловік, який доглядає за нею. Я їй потрібен не більше, ніж ти».
  «Я не говорив про те, що їй потрібно».
  Хитрий старий виродок. Я знав, що краще не дозволяти цій розмові продовжуватися, тому я підвівся. Я випиваю. Хочеш?»
  Які б я не планував повернутися до Англії, Софі зруйнувала їх наступного ранку. Ми вчотирьох – Кенні, Софі, Адам і я – навмисне йшли повільно, оговтувалися від емоцій похорону та витратили день на роздуми про життя після Доллі. Звичайно, для одних це буде важче, ніж для інших.
  Ми сиділи на балконі з горнятком кави, дивлячись, як сонце обходить місто, коли Софі зробила своє оголошення.
  «Я знаю, що ви сказали про безглуздість відвідування шахти, але я вирішив, що хочу піти».
  Я відчув хитання в животі. Я очікував чогось подібного відтоді, як нова рішуча Софі з’явилася на похоронах, тому це не стало несподіванкою. З’ясувавши зв’язок із застереженнями, вона явно поглянула на це з нової точки зору.
  Кенні спробував заперечити. — Послухай, Софі, це просто небезпечно…
  — перебив я його. «Кенні, я думаю, що Софі має рацію. Ви дуже чітко сказали про Уднадатту — я думаю, що ви назвали це Диким Заходом, — але справа в тому, що шахта дядька Джорджа тепер належить Софі, щоб робити з нею все, що їй заманеться. Якби я був на її місці, я б хотів поглянути на те, що я успадкував».
  Софі кинула мені вдячну посмішку. «Дякую, Білле».
  — Крім того, — продовжив я. «Є щось інше».
   Усі погляди звернулися до мене, тож я розпочав промову, яку подумки репетирував саме для цього випадку. Мені потрібне було лише рішення Софі, щоб дозволити мені це доставити.
  «Те, що сталося з Доллі, було непростимим. Софі вважає – і я повинен сказати, що я схильний з нею погодитися – що це не було випадковістю».
  Двоє чоловіків у моїй аудиторії почали говорити одночасно. Я махнув їм і пішов далі.
  «Хтось намагався змусити Софі відмовитися від претензій на шахту. Ми знаємо, що це правда. Хто б це не був, також ясно дав зрозуміти, що він докладе зусиль, щоб це сталося. Вони сказали, що її змусять заплатити . Тепер ми не знаємо, чи була це пуста погроза, але подальші події свідчать про інше». Я кивнула на Адама, чиє чорне око зникло до сірої тіні. «Можливо, Доллі загинула в боягузливій аварії, але як на мої гроші, час занадто випадковий, і є припущення, що машина навмисно повернула, щоб завдати удару».
  Кенні знову спробував втрутитися в цю новину, але я скасував його.
  «Те, що Софі вдалося уникнути травми, я вважаю, справою чистого щастя – жахливого щастя для Доллі. І якщо це так, то це означає, що потенційна загроза не зникла. Насправді наше маленьке повідомлення в Morning Herald , можливо, спровокувало, а не заспокоїло нашого таємничого хулігана. Я не кажу, що це було неправильно або що хтось винен у тому, що сталося далі, але я все більше переконуюсь, що Софі в реальній небезпеці».
  Кенні нарешті вдалося втручатися в слово. «Навіть якщо те, що ви нам говорите, правда, як це допомагає Софі ходити в похід у глибинку?»
  Говорячи, я дивився прямо на Софі. «Я не знаю, як хтось інший, але я хочу побачити справедливість щодо Доллі. Якщо ми не можемо зробити це тут, у Сіднеї, і поліція цього не зробить здається, що це хоч щось досягає, тоді я хотів би спробувати змити нашого супротивника на нейтральній території – і під нейтральною, очевидно, я маю на увазі потенційно смертельну. Я думаю, що одним пострілом ми можемо мати двох зайців. Ми не тільки можемо отримати Софі її шахту, але й можемо доторкнутися до нападників на Адама та вбивці Доллі. А візит до садиби дядька Георгія — це якраз та пастка, яка нам потрібна. Залишається лише одне запитання: Софі, як ти думаєш бути наживкою?»
  Чим довше ми залишалися в Сіднеї, тим більше було шансів, що наш невидимий ворог спробує вдарити знову. Без будь-якого публічного оголошення про те, що Софі відмовилася від своєї претензії, вони, природно, припустили б, що вона вирішила ігнорувати їхні попередження, що з кожним днем збільшувало ризик для неї. Я подумав, що вони можуть затриматися принаймні на кілька днів, враховуючи увагу, яку приділяють смерті Доллі хлопці та дівчата в блакитному, але ми не зможемо захищати Софі нескінченно. Насправді Кенні тримав її майже під домашнім арештом, посилаючи мене – або, як правило, Адама – за припасами. Софі поскаржилася на старанність його догляду, але коли я нагадав їй, що він, ймовірно, надмірно компенсує те, що не був поруч із Доллі, вона пом’якшилася й дозволила йому сповивати її як метафорично, так і буквально, ковдрою чи шаллю, коли температура падала вечорами. .
  Я зайнятий організацією нашої майбутньої подорожі. Моя перша ідея полягала в тому, щоб полетіти до Аделаїди, а потім сісти на поїзд Ган прямо до Уднадатти, а потім найняти позашляховик, щоб відправитися до Дікінса. Не потрібно було багато думати, щоб виключити це: якби за Софі хтось йшов по п’ятах, ми сиділи б у нічному вагоні поїзда. Альтернатива наземного транспорту з Сіднея була набагато менш привабливою пропозицією, але таки була принаймні мають перевагу несподіваності та гнучкості – за умови, що нам вдалося уникнути хвоста з самого початку.
  Зовсім інша справа, що станеться, коли ми потрапимо до Уднадатти. Кенні все ще був на думці, що це був хтось із місцевих жителів, хто намагався отримати власність Дікінса. Я був менш переконаний, вважаючи, що для того, щоб виконати такий смертоносний трюк, який вони влаштували біля будинку Кенні, потрібна була більша координація, ніж можна було б досягти з якогось віддаленого куточка глибинки. У будь-якому випадку ми йшли в мінне поле. У мене не було жодних сумнівів, що на іншому кінці нашого шляху буде хтось ворожий. Я хотів бути готовим.
  Окрім практичних підготовок – найму Land Rover, оснащення його обладнанням на кілька тижнів, упаковки всього необхідного палива, води, припасів і радіообладнання – мені довелося пройти прискорений курс виживання в глибинці. Кенні познайомив мене з подругою-аборигеном, його та Доллі, Рубі Маккензі, яка розповіла мені, чого очікувати та як з цим боротися. Рубі була сивоволосою сімдесятилітньою людиною зі зморшкуватим обличчям, яка знала Кенні з дитинства в Уднадатті й пішла за ним із червоних внутрішніх районів через кілька років після того, як він пішов. Вона принесла з собою енциклопедичні знання про чагарник, отримані від незліченних поколінь предків, які жили в гармонії із землею, працюючи з нею та поруч із нею, щоб створити стійке та стійке існування. За ті кілька навчальних годин, проведених з нею, я відкрив очі на практичну та давню мудрість, для повного розуміння якої знадобилося б усе життя. У мене був один день. Я швидко дізнався, які тварини можуть убити вас – по суті, усіх – і уникав повільної, болісної смерті за екстремальних температур. І температура мала бути екстремальною: Уднадатта, як я дізнався, тримав рекорд як найвищий, коли-небудь задокументований в Австралії, і з гордістю хвалився це було найпосушливіше місто в найпосушливішому штаті на найпосушливішому континенті. Неодноразово під час навчання в режимі «свисток» я серйозно думав про те, щоб відмовитися від цієї ідеї, але згадки про скривлене тіло Доллі на вулиці біля будинку було достатньо, щоб перефокусувати мій розум.
  Ми були менш готові, ніж я хотів би, враховуючи безліч можливостей, з якими ми могли зіткнутися, але я не міг ризикувати чекати довше. Кенні зробив нерішучу спробу запропонувати поїхати з нами, але я незабаром скасував цю пропозицію: він нам був потрібен для координації операцій у Сіднеї, де він міг одним оком стежити за поліцейським розслідуванням, а іншим — за нашим прогресом, даючи поради та підбадьорюючи здалеку. . Крім того, минуло лише два тижні після смерті Доллі, і він був не в стані, щоб кидатися в аварії в глибинці.
  Це був приголомшливий ранній ранок під яскраво-блакитним небом, коли Софі, Адам і я втиснули наші рюкзаки в останнє вільне місце в Land Rover і вирушили в дорогу.
  
  OceanofPDF.com
  
  ЧАСТИНА ДРУГА: ЗОЛОТО
  
  OceanofPDF.com
  
  я
  Я запланував три повних дні їзди, щоб дістатися від Сіднея до Кубер-Педі. Насправді ми зробили це за два. Було щось тривожне в перспективі, хоч і віддаленій, стеження за нами, і чим швидше ми дістанемося до Джорджа, тим швидше зможемо розібратися в цій клятій темній справі.
  Подорож літаком і поїздом була б значно приємнішою. Land Rover не створені ні для швидкості, ні для комфорту, і ми троє були затиснуті в хиткому салоні, укутаному різноманітним рятувальним спорядженням від ножів і компасів до каністр і брезенту. Софі та Адам приєдналися до мене протягом останньої години чи двох тренувань Рубі Маккензі, і вона вбила нам, що наше життя може дуже легко залежати від того, наскільки ми готові протистояти будь-якій ситуації, яка може кинути на нас. І це без урахування невідомого ворога, який прицілився до шахти Дікінса.
  Перша тисяча миль була найлегшою та найшвидшою. Ми добралися до Південної Австралії за тринадцять годин безперервної роботи, вирушивши на нове Бар’єрне шосе на схід і перетнувши державний кордон одразу за Брокен-Гілл пізно першого вечора. Ми керували позмінно, по кілька годин, і виявив, що ми досягли кращого прогресу, ніж я очікував. Мені не хотілося ризикувати зупинятися біля дороги на ніч, тож я з’їхав через кілька миль абсолютно невиразного ландшафту, піднявшись на дорогу, яка, здавалося, нікуди не вела, і проїхав ще двадцять хвилин, перш ніж розбити табір. Ми спустошили «Лендровер», і я дозволив Софі й Адаму влаштувати гніздо позаду, а сам постелив брезент із західного боку автомобіля, щоб захиститися від ранкового сонця. Ми влаштували разом скромну вечерю, яку ми з’їли, дивлячись на Чумацький Шлях, і з вдячністю піддалися сну.
  Не минуло й семи годин, як ми знову були в дорозі. Ніхто з нас не спав особливо міцно, і ми всі хотіли продовжувати рухатися, почуття передчуття гризло нас за п’яти. У Порт-Огасті ми вирушили на шосе Стюарта, велику континентальну артерію з півночі на південь, яка йшла оригінальним маршрутом і отримала ім’я шотландського дослідника, чиї перші експедиції в середині дев’ятнадцятого століття відкрили більшу частину країни до Європи. колонізатори. Я припустив, що металева дорога, якою ми зараз йшли, запропонувала набагато швидше подолати місцевість, ніж це вдалося коням Стюарта.
  Можливо, це була головна дорога, що з’єднувала Тиморське море біля Дарвіна з Великою Австралійською затокою, але маршрут був таким же безлюдним, як і будь-який інший, яким я їздив, і це включало величезні дороги в преріях через Середній Захід Америки. Населені території зникли незабаром після того, як ми залишили Порт-Огасту, і милю за милею ми проривали смуги червоного піску, прикрашені кущиками зелених рослин і кущів. Здавалося, що ніщо не може бути вищим за кілька футів, тоді як величезний навіс над нами діяв як гігантський інкубатор, повільно випікаючи нас, поки ми повзали, як мурашки, по карті.
  Маючи надто мало, щоб розбити набрид, я шукав усе, що могло б викликати мій інтерес. Я знав, що кенгуру можуть становити небезпеку для дорожнього руху, і я попередив Софі та Адам пильно стежив за ними, коли настала їхня черга за кермо, але відсутність будь-якого справжнього ґрунтового покриву означала, що навіть цього всюдисущого австралійського сумчастого тварини ніде не було видно. Ми час від часу проходили повз вантажівку, що прямувала на південь, але лише одного разу ми зустріли будь-які інші транспортні засоби, що прямували на північ.
  Ми були майже за три години їзди від Порт-Огасти, і це мене нервувало. Софі сиділа за кермом, а я мав місце навігатора на передньому сидінні – хоча на цій безплідній ділянці навігації не було потрібно. Першим я помітив чорний Range Rover у вигляді крихітної цятки в лівому дзеркалі, коли ми проїхали за поворотом дороги. Ймовірно, це була миля позаду нас, але за кілька секунд я побачив, що він набирає швидкості.
  Софі теж це побачила, і я відчув її занепокоєння, коли вона крадькома глянула на дзеркало заднього виду.
  «Адаме, поглянь на ту машину, що їде позаду нас, і скажи мені, що ти бачиш», — наказав я.
  «Яка машина?» — сказав він, пересуваючись якомога далі серед ящиків і обладнання. 'Авжеж. Ця машина.
  «Та машина».
  «Це рухається досить швидко. Я бачу принаймні одного пасажира, крім водія, але їх може бути більше – важко сказати».
  Я звернув увагу на дорогу перед нами, сподіваючись побачити доріжку, на якій ми зможемо з’їхати. Якби вони йшли за нами, у нас не було б жодних шансів випередити їх, тому нашим найкращим виходом було б зупинитися й зайняти якусь оборонну позицію. Якби це був просто ще один невинний учасник дорожнього руху, то зупинитися, щоб пропустити його, було б просто чемно.
  Менш ніж за двісті ярдів дорога відкривалася на імпровізоване перехрестя, коли праворуч з’їхав поворот. Зелений дорожній знак показав, що в цьому напрямку лежить містечко Вумера. Я показав Софі, щоб вона зупинилася на ґрунті біля перехрестя, шукаючи в пам’яті ім’я, яке було дзвінким. Після а миттєво до мене дійшло: Вумера була напівсекретним домом англо-австралійського спільного проекту, оборонної системи часів холодної війни, яка випробовувала далекобійну зброю тут, у пустелі.
  Коли ми сповільнилися до зупинки, я підтягнувся на своєму сидінні, щоб краще роздивитися машину. Яскраве сонячне світло відбивалося від його лобового скла, і я взагалі не міг розгледіти салон, але він не показував жодних ознак зниження швидкості. Якщо він переслідував нас, тоді водій, здавалося, мав намір врізатися прямо в нас; З нудотою в шлунку я знав, який автомобіль вийде гірше.
  Потім, коли Range Rover кинувся з невблаганною загрозою, раптово повернув праворуч, через перехрестя, і помчав удалину, залишаючи слід пилу.
  Я важко видихнув. «Просто австралійські жокеї прямують на ракетний полігон».
  «Перекладіть, будь ласка», — сказала Софі.
  Я сміявся. «За кілька миль вище по цій дорозі є авіабаза, де випробовують міжконтинентальні ракети. Я припускаю, що пасажири цієї машини були військовослужбовцями австралійських ВПС – жокеями, як ми їх називали в армії».
  'Розумію. Отже, нам нема про що хвилюватися?
  «Нам нема про що хвилюватися».
  Через п'ять годин ми встигли до Кубер-Педі. Допомогло те, що на цій ділянці не було обмежень швидкості, хоча якість дорожнього покриття подалі від кількох розріджених населених пунктів різко впала. Навіть з ногою на підлозі та коробкою передач, натиснутою до межі, ми розвивали в середньому мізерну швидкість п’ятдесят миль на годину, і я спостерігав, як покажчик рівня палива падає щохвилини. Те, що також, здавалося, помітно змінювалося, так це температура, і я змусив Адама знизити швидкість під час останньої зміни перед містом, сподіваючись дати двигуну щось на зразок перерви під час пекучої спеки.
  Коли ми наближалися до Кубер-Педі, попереджали випадкові знаки небезпеки прихованих шахт, що всіяли ландшафт. Мені було цікаво, яке божевілля змусило б когось залишити безпечну дорогу й вирушити на пісок у такому безлюдному місці, особливо в цю пору року. Екстремальні умови означали б майже вірну смерть для будь-кого, крім найдосвідченішого місцевого жителя.
  Випадкові уривки розмов про яскраве сонце чи теплий вітер, що віє з відчинених вікон Ленді, — це все, що ми могли виловити, перекриваючи невпинний шум. Я не знаю, про що думали Софі та Адам, але мені було важко зосередитися на чомусь, крім виснажливих миль, які ще попереду. Ми вирішили підійти до Уднадатти з південного заходу, частково тому, що траса була б дещо кращою, ніж альтернатива через величезні соляні рівнини озера Ейр, а також тому, що я все ще боявся, що хтось може бути за нами, і обхідний шлях пропонував можливість плутанини – хоча й незначної.
  Софі порушила півгодинну тишу, коли ми наблизилися до першої будівлі на околиці Кубер-Педі.
  «Чи можемо ми залишитися сьогодні десь із дахом, Білле?»
  Я поділяла її прагнення до всього, що наближається до домашнього комфорту, але я нервувала. — Не знаю, Софі. Це не особливо безпечно, навіть тут. Насправді, особливо тут.
  «Я знаю, що ти правий, але я не можу пережити ще одну ніч, як минула». І я знаю, що це не твоя провина, але ти з Адамом смердите, відверто кажучи».
  Вона могла б висловитися більш дипломатично, але Софі мала рацію. Ми всі відчайдушно потребували вмивання.
  Так добре провівши час, я почав розглядати можливість взагалі обійти Кубер-Педі й прямувати прямо до Уднадатти того вечора. Прохання Софі звернулися до цього, хоча я також мав сумніви щодо цього перспектива зручного ліжка, чим далі ми подорожували в пустелю.
  Я вказав на вивіску мотелю, і Адам підкотив Land Rover до вхідних дверей. Коли ми підійшли до зупинки, я зрозумів, що вхід був висічений у скелі — одній із традиційних печер-землянок, у яких жили багато мешканців міста. Рубі Маккензі розповіла нам про них ще в Сіднеї: вони підтримували постійну температуру, з якою просто не міг зрівнятися кондиціонер, і вони були в околицях ще до того, як саме місто було офіційно зареєстровано в 1915 році.
  «Це буде новий досвід», — сказав я, коли ми заходили в мотель.
  Моя кімната була простою, але мала певний справжній шарм. Висічений із пісковику та алевроліту хребтів Стюартів, він був фахверковим до пояса та мав ліжко з м’яким матрацом і раковиною з проточною водою, яку добрі міщани містечка задумливо набрали з затопленої свердловини. у Великий Артезіанський басейн. Ніколи холодне обмивання не було таким блаженним, і через годину я повернувся до їдальні мотелю значно оновленим і набагато менш образливим для носа.
  «Давайте не будемо сьогодні пізно ввечері, добре?» — сказав я Адаму й Софі, які вже розглядали меню. Спокуса випити велику кількість холодного пива була величезною, але я хотів раннього старту та ясної голови.
  Замовили і заговорили про клімат. Зберіть разом трьох британців у будь-якій точці світу, і вони почнуть розмову про погоду; ми нічим не відрізнялися. Погода, навпаки, була. Всупереч усім порадам, ми провели два бурхливих дні в дорозі через розпал сонячної спеки, і хоча ми подбали про те, щоб залишатися добре зволоженими, наші тіла просто не були акліматизовані, навіть після тижнів у Сіднеї. Я почувався випорожненим і молода пара переді мною виглядала так, ніби вони постаріли на десять років за останні 36 годин.
  Я змінив тему. «Правильно – плани на завтра. Я хотів би бути в дорозі до сьомої. Таким чином ми зможемо дістатися до Уднадатти до того, як спека стане надто смішною».
  Я не мав справжнього уявлення про те, чого очікувати в Уднадатта – ще менше в пустелі за її межами – але я сподівався, що старий приятель Кенні Сміт Пенні може запропонувати якісь підказки. Кенні не дав мені жодної адреси чи способу зв’язатися з ним, але з населенням лише кілька сотень людей місто не могло довго приховувати його. Нашою першою зупинкою буде паб.
  «Я припускаю, що вранці нас чекає досить важка поїздка. Такої розкоші, як металева дорога, не буде, тому нам доведеться внести деякі зміни».
  Адам підвів очі від свого рагу з баранини. «Які коригування?»
  Тиск у шинах, по-перше. Перш ніж вирушити, нам потрібно трохи провітритися. Останнє, що нам потрібно, це вдарити об камінь накачаною шиною. Це дуже добре, якщо мати запасний, але якщо ми втратимо один, усе закінчиться – нам доведеться повернутися принаймні до Кубер-Педі, а можливо, навіть повернутися до Аделаїди. Ви просто не можете ризикувати тинятися тут без запасного довше, ніж це абсолютно необхідно».
  'Будь-що інше?'
  «Швидкість. На даний момент у нас все добре, але ми не можемо підтримувати такі ж середні показники на ґрунтовій трасі. Я вважаю, що нам пощастить розганятися до сорока миль на годину, а цілком можливо, і набагато менше. Звідси до Уднадатти лише сто двадцять, але ранок все одно буде важким. І це ще до того, як ми навіть подумаємо йти до дядька Джорджа».
  — перебила Софі. «Ти плануєш зробити це завтра?»
  «Я ще не знаю. Подивимося, як пройде день. Якщо в Уднадатті є десь розумне зупинитися, тоді можливо, варто затриматися завтра ввечері – можливо, поспілкуватися з місцевими жителями, щоб отримати довідкову інформацію – і продовжити наступного дня. Проте я все ще хвилююся, що за мною слідкують, тому, можливо, краще продовжувати рухатися. Я прийму це рішення завтра».
  Голос Адама набув похмурого відтінку. «Я думав, що ми всі разом у цій експедиції».
  «Ми так, але не починай гратися зі мною в дурниці. Має бути один із нас, хто бере на себе лідерство, і я беру на себе цю роль наразі, якщо ви не зареєстрували це раніше. Як клієнти Кенні, ви несете мій обов’язок, і ви до біса добре будете робити те, що я вам скажу, інакше ми всі можемо померти там. Зрозумів?'
  Коли я лежав у ліжку тієї ночі, перегортаючись, щоб знайти зручну позу для сну, я думав, чи не став би я трохи жорстким до хлопчика. Але те, що я йому сказав, було правдою: наше життя може залежати від того, що станеться протягом наступних кількох днів. І я не збирався віддавати свої в руки бухгалтеру з Суррея, хоч би яким насупленим він став.
  Траса виявилася навіть складнішою, ніж я очікував, і нам знадобилося майже чотири години, щоб дістатися до Уднадатти наступного ранку. Зменшення тиску в шинах могло б допомогти уникнути будь-яких поривів, але це призвело до жорстокої керованості, і ми шкрябали трохи більше тридцяти миль на годину, коли я ухилявся від більших каменів і повертав кермо назад у положення з монотонною регулярністю. Я завчасно прийняв рішення взятися на цю ділянку повністю сам: я не хотів поставити інших у становище, щоб поставити під загрозу поїздку, неправильно оцінивши вибоїну чи вдаривши кенгуру. Коли ми виходили з мотелю, бронзовий австралієць на рецепції повідомив дивовижну новину про те, що маршрут до Уднадатти називається Кемпе-роуд, і – як це не іронічно – я сприйняв це як знак того, що моє рішення керувати цією ділянкою було правильним.
   Через дві години я не був впевнений.
  «Ти впевнений, що не хочеш, щоб один із нас заступив?» — запитав Адам, коли я повернув, щоб уникнути ще одного небезпечно великого каміння на нашому шляху. Я не міг зрозуміти, чи був у його голосі нотка сарказму.
  «Ти просто зосередься на читанні карти», — сказав я, і Софі розсміялася. Дорога лежала прямо перед нами на кілька миль, з чагарниками, що простягалися обабіч до далекого горизонту, і навіть не було жодного натяку на розгалуження.
  «Ви можете собі уявити життя тут?» вона сказала.
  «Ні – і, судячи з усього, ніхто інший. Навіть ранні старателі мали тенденцію збиратися навколо водопійних ям, тому я не думаю, що ви побачите багато на шляху віддаленого фермерського будинку, як удома».
  — А як щодо станцій для худоби?
  «Це приблизно так близько, як ти зможеш», — погодився я. «Але навіть вони є своїми маленькими спільнотами, мабуть. Кенні сказав мені, що садиба дядька Джорджа була чимось на зразок аномалії в цих краях. Він був справжнім самотником і добирався до Уднадатти лише тоді, коли не мав вибору. Станція Макумба була майже межею його комунікабельності».
  — Звучить як досить небезпечний спосіб життя, — сказав Адам.
  Я крякнув. «Як Джордж знайшов собі вартістю. Їм навіть знадобилися тижні, щоб дізнатися, що він помер».
  Софі відвернула голову й подивилася на пустелю. Я підозрював, що міг переступити межу.
  «Вибач, Софі. Я не хотів...'
  Вона швидко озирнулася, і я побачив, що не засмутив її.
  «Ні, Білл, усе гаразд. Навряд чи я можу сумувати за тим, кого ніколи не знав, чи не так? Я просто думав про свою маму. Вона, мабуть, знала цю дорогу, цих людей, цей краєвид. Мені цікаво, наскільки це сформувало її характер».
  «Одна з найбільших проблем життя. Це неможливо питання, наприклад, чи написав би Бетховен кращу музику, якби він міг почути. Але якщо ви запитаєте мене, виховання десь у такому місці мало б мати певний вплив на людину. Ви навряд чи можете вирости тут, щоб на вас не вплинули його масштаби, віддаленість, виклик…»
  'Погода?' — запропонував Адам, і ми всі розсміялися.
  Як попереджав нас Кенні, Уднадатта була чимось на кшталт міста з одним конем – за винятком того, що один кінь, очевидно, помер десятиліття тому, залишивши місцевим жителям не так багато розваги, крім щотижневої пошти з Кубер-Педі та час від часу проходження поїзда. Пошарпана стара жерстяна табличка висіла на стовпі, встромленому в землю, проголошуючи, що це найспекотніше та найсухіше місто в країні, і ми ласкаво просимо до нього.
  Дорога Кемпе наближалася з південного заходу, і я бачив, як назустріч нам з півдня повертається залізнична лінія. Приблизно останню милю дорога пролягала паралельно до нього, а ліворуч від нас була імпровізована злітно-посадкова смуга, яка дозволяла за потреби доставляти припаси. Це було приблизно настільки ж міським, наскільки це сталося. «Місто» висловлювалося досить щедро. Oodnadatta становила трохи більше, ніж розшарпану колекцію хатин, безладно розташованих уздовж центральної дороги, з кількома ґрунтовими стежками, що вели не більше ніж на сто ярдів у будь-якому напрямку. Я підрахував, що прогулянка з одного кінця міста в інший займе менше десяти хвилин. Я знав, що постійне населення нараховує не більше двох сотень, хоча Рубі Маккензі сказала мені, що це число може зрости вдвічі менше під час туристичного сезону зі смішною назвою, коли витривалі мандрівники та шукачі пригод у пошуках анекдоту за обіднім столом пройдіться тут слідами Джона Макдуала Стюарта, щоб подивитись на місцевих жителів і зробити їхні фотографії на згадку. Я також дізнався, що принаймні половину населення становили аборигени, які складалися з племені Арабана для якого Уднадатта була зупинкою на торгових шляхах, які сягали десятків тисяч років. Його назва означала «розквіт мулги» на честь домінуючого чагарнику на більшій частині внутрішньої Австралії, хоча насправді місто було заселене лише в 1890 році, коли в ньому з’явилася залізниця. Більшу частину решти населення становили залізничники. Я висловив здивування, що Ган не перетворив його на більший центр, але виявив, що пасажир потяга, який зупинявся та виходив з коня в цьому віддаленому місці, був рідкісним до точки неіснування. З нещодавнім оголошенням про плани перенести лінію далі на захід, довгострокове майбутнє Oodnadatta виглядало рішуче сумнівним.
  Не маючи реальної альтернативи, ми зупинилися біля єдиного доступного житла, побитої одноповерхової гофрованої халупи, що стояла на залізниці, яка грандіозно називалася готелем «Трансконтиненталь». Я дуже потребував холодного пива, і я просто сподівався, що готельний бар зможе це зробити.
  Темний інтер’єр трохи змінився через сліпуче світло ззовні, але шум був найбільшим шоком. Здавалося, все місто вирішило зробити обідню перерву в готелі «Трансконтиненталь». Місце було переповнене людьми, і балаканина відбивалася від олов’яних стін з ефектом, схожим на басейн.
  Я пробрався крізь натовп, залишивши Софі й Адама біля дверей, і спробував привернути увагу кремезного чоловіка за баром. Він, здається, не хотів переривати жартівливу розмову, яку вів на іншому кінці стійки, тож я підвищив голос над натовпом і закричав.
  «Можна я тут випити пива?»
  Удар був приголомшливим. Не минуло й півсекунди, як галас ущух, і в кімнаті запала тиша. Я відчув, як сотня очей впивається в мене, коли я слабко помахав доларовою купюрою в бік бармена.
   «Я просто випив», — сказав я жалібно.
  Бармен підійшов до мого кінця стійки, дивлячись на мене поглядом, який я зрозумів лише як ворожий.
  «Так, друже – ти та всі ці інші хлопці». Він помахав рукою по кімнаті. Незважаючи на спеку, я відчув холодок у повітрі.
  Тоді його обличчя розпливлося у величезній посмішці.
  «Не хвилюйся, друже. Ми просто з тобою бавимося». Він потягнувся до склянки та банки, які поставив на стійку переді мною.
  Миттєво вернувся гомін, який супроводжувався деяким добродушним сміхом на мій рахунок. Я з полегшенням видихнув і виплеснув гроші на прилавок.
  «Я визнаю, що ти мене там мав. Я подумав, що ви, місцеві жителі, не надто сприйнятливі до купи сторонніх людей, які зруйнують ваш паб.
  «Ні, друже», — сказав він. «Ласкаво просимо сюди – ви не бачили знак?» Він простягнув руку, яку я вдячно взяв. «Звуть Джек. Джек Кедісон».
  Я представився й помахав Софі й Адаму з дверей.
  «Ще два пива?» — запитав Джек і подав їх, не чекаючи відповіді.
  Ми затопили наш перший раунд за рекордно короткий час і замовили ще. Мені не потрібна була гідратація – вода для цього була набагато безпечнішим варіантом – але гострота хмелю в горлі та прохолодне поколювання в моєму язику були речами, які старий добрий чадний газ не міг забезпечити.
  «То що вас привело сюди?» — спитав Джек на півдорозі до другого пива. "Це не зовсім сезон для огляду визначних пам'яток".
  «Особисті речі», — сказав я. «Колись тут жив родич Софі».
  'Це так? І хто це міг бути? Всі знає всіх у цих краях, тож ми напевно їх знали».
  — Джордж Дікінс, — сказала Софі.
  Джек виглядав здивованим. 'У жодному разі! Я не знав, що у Джорджа є родичі. Чим він був для вас?»
  'Мій дядько.'
  «Ну, до біса. Я думав, що він кінець лінії Дікінса. Насправді, я думаю, більшість людей тут так і зробили. Я не впевнений, що хтось навіть був на його фермі відтоді, як його привезли: я не думаю, що хтось очікував, що з’явиться якийсь спадкоємець, який претендуватиме на старе місце. Зауважте, не так багато, на що можна претендувати».
  Краєм ока я помітив, що Софі кинула на мене легкий тривожний погляд.
  'Що ви маєте на увазі?' — запитав я невинно. Якщо Джордж жив відлюдником на фермі останні кілька років свого життя, я припустив, що він, мабуть, не був на одному рівні з доходами від своєї опалової копальні.
  «Місце — руїна», — сказав Джек, потім схопився й подивився на Софі. «Вибач, друже. Я забув, що він твій дядько».
  Я втрутився, щоб відвернути будь-яку незручність. «Звідки ти знаєш, що це місце руїна, якщо там нікого не було тижнями?»
  «О, так було роками, а не тижнями. Я не люблю погано говорити про померлих і благати його родину про вибачення тощо, але Джордж Дікінс не був людиною, яка пишалася домом. Я виходив туди лише пару разів за всі роки, які я тут провів, але в обох випадках це був не більше ніж розвалений сарай. Твій дядько не дуже любив меблі, і я не впевнений, що в нього навіть була мітла. Майте на увазі, що пісок віє з «Сімпсона», і все одно немає сенсу намагатися триматися на його вершині».
  Новини були неприємні, хоча я не думаю, що Софі коли-небудь уявляла, що вона стане новою власницею блискучої палацової резиденції з чудовими краєвидами на Південну Австралію. Але попереду було ще гірше.
  «Слухай, вибач, Софі: я не знаю, чого ти очікувала, коли вирішила пройти весь цей шлях, але якщо ти сподіваєшся, що дядько Джордж залишив тобі охайну маленьку опалову шахту, боюся, тобі доведеться ще раз подумати. Будинок зруйнований, а шахта була покинута багато років тому. Я не впевнений, чи сім’я коли-небудь отримувала від цього щось значуще, але якщо й робила, то це мало бути десятиліття тому. Ти не збираєшся дякувати Джорджу за те, що він залишив усе тобі».
  Ми випили ще дві чашки пива, обмірковуючи те, що сказав нам Джек Кедісон. Софі, здавалося, була розчарована тим, що ми витратили стільки часу й зусиль на дохлу качку, але Адам напрочуд філософськи ставився до всього цього.
  — Це не кінець світу, чи не так, Соф? Я маю на увазі, що минуло лише кілька тижнів, відколи ти навіть не знав, що у тебе є дядько Джордж, тож ти не гірший, ніж тоді, чи не так?
  «Мені здається, ти маєш рацію», — сказала вона. — Проте це не змінює того, що сталося з Доллі. Над цим все ще стоїть великий жирний знак питання. Я не можу не вірити, що наїзд був якимось чином пов’язаний із шахтою Джорджа, і я відчуваю величезну відповідальність за це».
  Я нахилився й заспокійливо поклав руку їй на коліно. «Я вже казав тобі раніше: ні в чому твоя вина. Навіть якщо аварія була якось пов’язана, ви нікого не просили її переїхати. Це повністю залежить від водія автомобіля, ким би він не був».
  «Я маю право знати правду про те, що сталося, чи не так?»
  — Звичайно, — сказав я. «Якщо нічого іншого, можливо, це те, що ми можемо залишити на спочинок у цій подорожі».
  — І якщо те, що каже той бармен, правда, то про шахту оскільки ми нічого не варті, то чому хтось доклав усіх зусиль, щоб застерегти нас так різко?»
  Мене це теж непокоїло. — Не знаю, але мені здається, що шахта дядька Джорджа комусь щось варта. Все, що нам потрібно зробити, це з’ясувати, хто і скільки».
  Софі виглядала замисленою. «То як нам це зробити?»
  «Ми знаходимо єдину людину, яку знаємо в Уднадатті, і починаємо розпитувати».
  Адам розгубився. «Але ми нікого не знаємо в Уднадатті».
  «О так, ми робимо. Або, принаймні, Кенні. Ми збираємося відвідати Сміт Пенні».
  У такому маленькому містечку, як це, звістка швидко розходиться, коли приходять незнайомці з цікавою передісторією, а ми ще пили пиво, коли в бар готелю зайшов здоровенний чоловік із косою білявого волосся, коротко оглянув місце та виділив нас. . Він був поруч із нашим столом у трьох величезних кроках і говорив прямо до мене.
  «Я чув, що ти пхаєш свій ніс у справу, яка не твоя», — оголосив він без передмови.
  Я підвівся, сподіваючись вирівняти умови гри, але він мав на мені добрих чотири дюйми. Як альтернативу, я спробував додати у свій голос рішучу нотку, але ніхто не заперечував, хто був альфа-самцем у цій розмові.
  «Це не моя справа і ніколи не була. Це Софі Черч – вона найняла мене, щоб я зробив для неї деякі дослідження».
  Чоловік глянув на Софі, яка сиділа й щетинилася на цього грубого зловмисника. Він озирнувся на мене.
  «Ви багато хто думаєте, що можете прийти сюди, топтати всюди, розкопуючи давню історію – ну, я тут, щоб сказати вам, що ви не можете. Я скажу те саме, що сказав інші хлопці: геть з нашого міста. Ти нам не потрібен, ти нам не потрібен, і ти лише біда. Отримати повідомлення? Якщо ти все ще будеш тут після заходу сонця, я повернуся, щоб переконатися, що ти пішов. А тепер виходь і повертайся туди, звідки прийшов».
  «Я не знаю, ким ви нас вважаєте…» — почав я. Але велетень уже пішов.
  Джек Кедісон усе бачив і підійшов із-за бару. «Не турбуйтеся про нього – це наш місцевий ларікін, Сміт Пенні».
  Пенні знайшов нас першим.
  «Він трохи чарівник, чи не так?» — сказав я, знову сідаючи. «Що він мав на увазі, коли сказав, що повернеться, щоб переконатися, що ми пішли?»
  Джек похитав головою. «Не звертай уваги. Він весь рот і без штанів. Він непоганий хлопець, щоб сваритися навколо нього, але він почав би битися зі своїм власним відображенням, якби в барі не було когось, до кого він міг би вдарити».
  Софі неспокійно ворухнулася в кріслі. «Я не хочу нікому створювати проблеми».
  — Не буде проблем, — сказав Джек. «Я подбаю про це. І вам не потрібно турбуватися про Сміта. Кілька днів тому він посварився з кількома хлопцями, і вони переважали його чисельністю, тому він вийшов гіршим. Його гордість була підірвана, тож тепер він кидає свою вагу, намагаючись довести, що він усе ще найкращий пес тут. Але він досить нешкідливий.
  Я не був дуже впевнений: Пенні здавався мені досить грубим, і в Сіднеї Кенні описав його як поганого хлопця з групи, коли вони разом були молодими. Я підозрював, що Сміт Пенні міг би заподіяти нам чимало шкоди, якщо б на це зважився, але я відмовився від цього Джеку.
  «Чи безпечно залишатися тут сьогодні на ніч?» Я запитав.
  'В готелі? Так, звичайно, друже. Джек оцінив нашу маленьку групу. «Скільки кімнат ви хочете?»
   — Два, — сказав я. «Один для мене і один для цих нерозлучників».
  Джек усміхнувся. «Тобі пощастило. Люкс для молодят доступний.
  Тієї ночі я знову погано спав, перевертаючи подумки питання. Сміт Пенні був нашим єдиним зв’язком із шахтою Дікінса, і з якоїсь причини він дуже чітко прибив свої кольори до щогли. Своїм відвертим повідомленням у барі готелю він не залишив у нас жодних сумнівів у тому, що він хоче, щоб ми вийшли, і я не був переконаний, що його можна переконати в протилежному, навіть якщо згадати ім’я Кенні. Очевидно, виникло якесь непорозуміння, але будь я проклятий, якщо знав, у чому справа, і я був далеко не впевнений, що зможу виправити це у відвертій розмові з цим чоловіком. Я боявся, що він може накинутися на мене відразу, не давши мені можливості пояснити, хто ми такі і що тут робимо. Здавалося, він був саме тим типом, щоб завдати удару і задавати запитання пізніше – або, можливо, не ставити запитань взагалі. Я бачив багато таких, як він, і на своєму досвіді зрозумів, що часто найкращий спосіб розрядити нестабільну ситуацію — це повністю піти з неї.
  Ми з Кенні розмовляли один з одним щовечора в один і той самий час, щоб перевірити наш прогрес. Короткохвильове радіо є чудовим інструментом для такого типу далекого зв’язку, і ми домовилися ще в Сіднеї, що регулярні контакти дозволять нам відслідковувати будь-які підказки, які може знайти Кенні, і дозволять йому переслідувати все, що ми виявимо в глибинці. Коли я розмовляв з ним після моєї зустрічі зі Смітом Пенні, у мене виникли запитання. Але Кенні отримав новини першим.
  «Офіс пограбовано».
  'Що?' Я був приголомшений. Два листи з погрозами, напад на Адама, смертельний наїзд і втеча, а тепер ось що: хтось справді хотів усунути нас від цієї роботи так чи інакше.
  «Немає жодних шансів, що це був збіг обставин, чи не так, Кенні?»
  «Нема жодного шансу, друже. Вісім років я працюю в цьому офісі, і у мене ніколи не було проблем. Ми, юристи, маємо суворі зобов’язання переконатися, що все зберігається під замком. Вам буде важко знайти банк із більш надійним захистом. Я не взяв вас на верхній поверх, але там у мене є сейф, схожий на Форт-Нокс, із сейфами, сигналізацією тощо. Але як тільки ми починаємо копатися в бізнесі Джорджа Дікінса, раптом усе йде до біса. Ні, це не був збіг. Будь-який звичайний грабіжник принаймні щось украв би, коли вони обшукували це місце. Ця партія перевернула все з ніг на голову, але нічого не взяла».
  «Ви повідомили про це в поліцію?»
  — Звичайно, але що вони збираються робити? Це були професіонали, тому відбитків пальців не буде».
  Я був збентежений. Я попередив Кенні, щоб він особливо дбав про себе у світлі цієї останньої події, і ми побажали добраніч. Лише після завершення розмови я зрозумів, що не запитував його про Сміта Пенні. Інші проблеми, такі як добробут Кенні, мали пріоритет.
  З такої відстані я нічого не міг вдіяти, тому натомість більше думав про Пенні. Я намагався зрозуміти, чи потрібен він нам. Його місцеві знання були б безцінні, це було точно, але він не міг бути єдиною людиною в Уднадатті, яка могла б розповісти нам про дядька Джорджа та його ексцентричний спосіб життя. З іншого боку, Кенні знав Пенні під час дитинства й заручився його допомогою, щоб надіслати ящик із документами з ферми: якщо сіднейський адвокат був схильний покладатися на нього, це свідчило про певний рівень довіри.
  Через півгодини, завдяки одному з тих нічних похитувань, яким мозок надто охоче віддався, я повернувся на інший шлях. Пенні явно був неправим, ми були б божевільними, якщо б довірили йому щось серйозніше, ніж пиво, і нашим найкращим вибором було керувати як чітко, наскільки це можливо. Охоплений бурхливими сумнівами, мені вдалося переконати себе, що він, мабуть, ретельно обшукав власність дядька Джорджа, ферму й мою, і тепер усе, що має будь-яку цінність, надійно перебуває у Пенні. Для мене було цілком очевидно, що він позбавив Софі будь-якої значущої спадщини, а беззаконня цієї богом забутої пустелі означало, що вона ніколи не наблизиться до того, щоб претендувати на свою спадщину.
  Минали години, і я зміг витягнути раціональні думки на поверхню своєї свідомості. Я вирішив надіслати повідомлення Кенні, попросивши його підійти до Сміта Пенні зі свого боку та повідомити Пенні, що ми не вороги. Якщо трохи пощастить, Кенні зможе розібратися з непорозумінням, і ми всі зможемо повернутися до початку.
  Нарешті я заснув.
  Перепочинок був тимчасовим. Я встав рано, щоб підготуватися до наступного етапу нашої подорожі — я сподівався, що до обіду ми дістанемося Дікінса, — і вийшов, щоб почати завантажувати Land Rover. Я відкрив задні двері й підняв пару важких багажників у автомобіль, а потім почав звичайний огляд кузова й коліс на наявність ознак зносу чи пошкоджень через пересічену місцевість.
  Коли я підійшов до капота, запасне колесо звинувачувало на мене. Не було зроблено жодної спроби приховати рану, яка була вирізана на його протекторі.
  'Що це, чорт візьми?' — запитав Адам, коли через тридцять хвилин я показав його йому й Софі.
  — Це, мій друже, Сміт Пенні тримає своє слово. Він справді не хоче, щоб ми тут були».
  «Ви думаєте, що це був він?»
  — Я до біса впевнений, що так і було. Цю шину порізало щось набагато більше, ніж швейцарський армійський ніж, можу вам сказати. Знадобиться велике лезо або мачете зі значною вагою, щоб пробити такий отвір у така товста шина. Хтось великий і важкий дуже хоче, щоб ми повернулися до Сіднея, і в цих краях є лише одна людина, яку ми знаємо».
  Голос Софі тремтів від люті. «Я думаю, ми повинні повідомити поліцію».
  Я обережно сказав їй, що я вже пробував цей шлях. Як тільки я знайшов пошкоджену шину, я попрямував через головну вулицю до офісу одинокого правоохоронця в Уднадатта, маючи намір зареєструвати офіційну скаргу. Якщо нічого іншого, це дало б потужний сигнал Сміту Пенні, що мене не штовхає випадковий хуліган. Двері були зачинені, але крізь скляну панель я бачив, як усередині пересувається чоловік у формі, тож я вдарив по дерев’яній рамі й сильно жестом покликав мене впустити. Мене мала насторожити невимушена прогулянка, з якою офіцер підійшов до двері.
  «Що це, друже?»
  «На мій Land Rover напав хтось із ножем».
  'Це так?'
  «Чи можете ви впустити мене, щоб я міг зробити заяву?»
  «Друже, ми не відчиняємося ще годину».
  «Але я знаю, хто це був».
  'Це так?'
  'Так, правильно. Тепер ти хочеш мою заяву чи ні?»
  Була пауза.
  «Друже, ми не відчиняємося ще годину».
  Софі була майже так само обурена, як і я, але нічого не поробиш. Сміт Пенні взяв верх. Я вже встановив, що в Уднадатті не було запасних шин Land Rover, які можна було б отримати на вимогу, і Пенні, мабуть, теж це знав. Він прирікав нас на повільну, обережну подорож назад до Кубер-Педі.
  Це Адам підійшов. «Ми все одно можемо продовжити».
   Ми з Софі дивилися одне на одного.
  Слухай, Сміт Пенні хоче, щоб ми повернулися. Незалежно від того, ким він нас вважає, очевидно, що він не хоче, щоб ми знали про щось у будинку Джорджа, і він готовий вдатися до дрібного вандалізму, щоб досягти цього. І не забувайте, що в Сіднеї є люди, які не хочуть, щоб ми відстоювали претензії Софі на шахту».
  Я крякнув. «Усе це звучить як досить вагомі причини повернутися, якщо ви запитаєте мене».
  — Або вагомі причини продовжувати, — сказала Софі.
  Я пильно подивився на неї. У ній була палкість, яка перевершувала її роки, і я відчув, що слова Адама щось сколихнули – можливо, та сама риса сім’ї Дікінса, яка змушувала Джорджа йти на опалову шахту перед лицем непереборних труднощів. Я знав, що зрештою рішення має бути за Софі.
  'Що ти хочеш робити?'
  Вона глянула на Адама, який запитально звів брову. Потім вона з'явилася, щоб прийняти рішення.
  «Беззайвий чи ні, мене не зупинять такі, як Сміт Пенні. Я кажу, що ми йдемо далі».
  
  OceanofPDF.com
  
  II
  Була ще одна можливість, яка мене переслідувала. Незважаючи на те, що Адам і Софі звучали настільки впевнено, що шину пошкодив хуліган, який мешкав у Однадатті, у мене виникли сумніви: цілком можливо, що головорізам, відповідальним за смерть Доллі, вдалося якось нас вистежити.
  Я спробував запам’ятати цю думку. Зрештою, якщо вони знайшли нас, мало що завадить їм зробити з нами те саме, що вони мали з Доллі. Діяльність жандармерії в глибинці поки що не вселила в мене великої довіри, і я підозрював, що в цьому віддаленому місці буквально легко буде уникнути вбивства. І все ж ми були тут, усі зібрані речі та готові знову вирушити в дорогу, єдиною нашою невдачею була порізана запасна шина. Це могло бути набагато гірше — фактично фатально — тому я точно більше схилявся до теорії Сміта Пенні, ніж до невидимих вбивць.
  Незважаючи на це, я хотів якомога менше ризикувати. Ми вже наражали себе на неабияку особисту небезпеку, просто продовжуючи шлях до садиби Джорджа, і – називайте мене старомодним – я зберігаю певну професійну гордість за те, щоб зберегти моїх клієнтів живими, принаймні до тих пір, поки вони не закінчаться. підписав чек. Технічно Софі та Адам були клієнтами Кенні, але я діяв від його імені, тому гордість перепала мені.
  Результатом стало те, що я вирішив перемкнути прилад; замість того, щоб поспішати туди, куди ми хотіли, я раптом збирався йти незрозуміло повільно. Ми могли б подолати двадцять чотири милі до станції Macumba — наступної логічної зупинки — того ранку, прямуючи до будинку Джорджа того ж дня. На папері ми мали б спати на садибі тієї ночі, а наступного дня розпочали б полювання за будь-яким метафоричним закопаним скарбом. Мій план, яким би ірраціональним він не здавався, полягав у тому, щоб дістатися до ферми не менше двох днів. Я думав, що якби це здавалося мені ірраціональним, то як би це виглядало для тих, хто стежить за нами? У гіршому випадку вони можуть зробити припущення, що ми туристи, а не шукачі скарбів, і вирішити залишити нас такими; у кращому випадку ми виглядатимемо безнадійно втраченими в розпаленій пустелі, і вони можуть спокуситися залишити нас у спокої та дозволити глибинці зробити свою вбивчу роботу за них. Я визнаю, що це була слабка логіка, але це було все, що я мав на даний момент, і будь-яка перевага, яку ми могли б отримати, хоч би якусь незначну, могла бути важливою.
  Додатковим бонусом стало те, що ми дозволили Land Rover набагато м’якше проїхати через безплідний ландшафт. Відтоді, як ми виїхали з Сіднея, її сильно побили, і, хоча виробники зробили дуже успішний бізнес, створюючи транспортні засоби спеціально для такого типу місцевості, я не хотів форсувати свою долю. Зрештою, вона все ще залишалася мішком зі штучно виготовлених металевих шматочків, які зіштовхувалися одне з одним під олов’яною оболонкою: у таких крайнощах, як ці, вона не мала надії проти стихійних сил Матері-Природи, якщо вони вирішать це зробити. їх найгірше.
  Я сподівався, що теорія перемикання передач може ввести в оману тих, хто уважно стежить за нашими рухами. Але була ще одна потенційна аудиторія, яку мені потрібно було взяти до уваги: випадкова спостерігач. Для них у мене була інша хитрість. Перше, що я мав зробити, це переконати Сміта Пенні та будь-кого іншого, хто міг би трохи зацікавитися, що ми насправді повертаємося до Кубер-Педі. Я влаштував велике шоу, змусивши Софі та Адама побовтати пару годин у готелі, скаржачись усім, хто хотів послухати, що це богом забуте місце було абсолютно глухим куточком, і їм було достатньо. Вони не могли більше терпіти клімат, і шина стала останньою краплею. Тим часом я поповнив Land Rover паливом і водою, прикидаючись, що ці запаси потрібні нам, щоб повернутися до цивілізації. Єдиною людиною, яку я не включив у хитрість, був механік у міському гаражі: мені потрібно було, щоб він замовив мені нову запчастину для Land Rover. Я просто мав сподіватися, що він не був великим приятелем Сміта Пенні і не дозволить сказати, що я планую повернутися в якийсь момент.
  Потім я ще раз відвідав місцевого констебля, як для форми, так і для всього іншого, і мені вдалося подати офіційну скаргу про вандалізм щодо запасного колеса Land Rover. Я запропонував йому ім’я мого головного підозрюваного, але він відмовився це записати. Я також обговорював його з огидою щодо нашого від’їзду з міста.
  Коли я був щасливий, що достатньо людей почуло про те, що ми повертаємося на південний захід, я надіслав телеграму Кенні з проханням спробувати домовитися зі Смітом Пенні, і ми нарешті вирушили в дорогу.
  Я виношував план виїхати на Кемпе-роуд у напрямку Кубер-Педі приблизно милю, аж до того місця, де дорога розлучалася із залізницею й повертала праворуч. Ще за півмилі звідти до нього з лівого боку приєдналася другорядна дорога, яка петляла через висохлу річку. Якби ми трималися стабільно й нам пощастило, ми б змогли повернути на випалене русло річки, повністю сховане від міста, і пройти під арками залізного залізничного мосту, перш ніж зробити петлю через серію мілких долини, щоб приєднатися до дороги Макумба за кілька миль на північний схід від Уднадатти. Зважаючи на те, що у нас не було резервного копіювання шин, це була стратегія високого ризику, але цінність відбити будь-яких переслідувачів, задовольнивши місцевих жителів, які ми втекли в безпечне місце на півдні, переважила можливі небезпеки на трасі . Якщо найгірше станеться, і ми втратимо ще одну шину, тоді нам просто доведеться піти пішки назад у місто та чекати наступного поїзда.
  Русло річки було грубішим, ніж я очікував. Крім скель і валунів різного розміру, він також був усіяний деревними кущами та кактусами, деякі з яких були такими ж смертоносними для шини, як і ніж Сміта Пенні.
  «Ви впевнені, що це гарна ідея?» — спитала Софі після того, як я та Адам півгодини хиталися в таксі, поки я ухилялася від перешкод.
  «Не так впевнено, як я був, коли ми виїжджали з Уднадатти», — сказав я, не відриваючи очей від землі прямо перед Land Rover. «Чим швидше ми зможемо повернутися на Макумба-роуд, тим краще».
  З якоїсь причини я уявляв собі пустелю Сімпсонів безплідним, схожим на місяць ландшафтом, покритим червоним піском і мало чим іншим. Реальність була зовсім іншою: горбиста золота сільська місцевість мерехтить у спекотному серпанку та кишить мухами та рослинами. Здавалося, чагарники могли черпати воду навіть із найпосушливіших місць, і, поза встановленою дорогою, виявилися більшою перешкодою, ніж каміння.
  "Там!" Софі показала ліворуч, де через V-подібну щілину в сусідній дюні відкривалася дорога Макумба, ґрунтова дорога, яку вкрай неможливо пропустити, що йшла за гребінь іншого схилу на кілька сотень ярдів попереду. За нашою поточною швидкістю нам знадобиться близько години, щоб дістатися до нього.
  «Зупинимося й поїмо», — сказав я, відводячи машину на підвітряний схил. Не було жодного шансу повністю уникнути полуденного сонця, але воно дало б нам невеликий притулок, якщо б ми присіли спиною до піску.
  Софі почала шурхотіти їжею, поки я перевіряв машину. Адам пішов у напрямку доріжки попереду.
  «Не заходь занадто далеко», — попередив я його. «Залишайтеся в межах нашої видимості та прикривайтеся якомога більше».
  Адам невиразно кивнув і засунув обидві руки в кишені, відходячи.
  Десять хвилин потому ми втрьох сиділи, вишикувавшись, як качки в тирі, притулившись спинами до машини, намагаючись максимально створити тінь.
  «Який план, Білле?» — спитала Софі, вкладаючи елементарний бутерброд із сушеної яловичини та гірчиці.
  «Дійдіться до колії, а потім їдьте як завгодно повільно в напрямку станції Макумба».
  «Вони знають, що ми йдемо?» запитав Адам.
  Софі вимовила ласкавий глузливий звук і ляснула його по руці. — Звичайно, ні, дурнику. Це б зруйнувало всю мету вдавати, що ми повертаємось до Кубер-Педі, чи не так?»
  — О так, — сказав Адам і замовк.
  Я скористався нагодою, щоб обговорити з ними свою останню ідею. «Насправді вони навіть не дізнаються, що ми були».
  'Що ви маєте на увазі?'
  — Я маю на увазі, що нам взагалі не варто відвідувати станцію Макумба. Ми б тільки віддали ту гру, над якою ми все ще бовталися, і чим менше людей про це знає, тим краще. У нас є запасів, яких вистачить на тиждень чи більше, тому нам не потрібно дзвонити».
  Софі засунула в рот останній шматок хліба й облизала пальці. «Але траса більше нікуди не йде. Як ми можемо цього уникнути?»
  «Ми робимо те саме, що робимо зараз: під’їжджаємо на півмилі до місця, а потім знаходимо бездоріжжя, яке омиватиме його непомітно».
   Адам пирхнув. «Ніби ця експедиція була недостатньо небезпечною».
  Софі звернулася на нього з якоюсь лютістю. — У тебе є краща ідея, Адаме? Мені здається, що Білл тут єдиний, хто використовує свій нюз. Якщо за нами стежать ті ж самі люди, що здобули Доллі, то ця експедиція може стати набагато небезпечнішою, тому буде доцільно триматися подалі від очей. Ти щось задумав, Білл?
  Як сталося, я мав. Я дістав документ, який видавався за карту цієї частини Австралії, і тицьнув у нього пальцем. Схематичний рельєф показав, що станція Макумба розташована в вигині річки, яка сама була відгалуженням річки Макумба трохи північніше. Його місце, очевидно, було обрано першими поселенцями через його близькість до водопою, який, оскільки річки повністю пересихають у цю пору року, стане порятунком для власників ранчо та їхнього худоби.
  «Ми можемо уникнути станції худоби, якщо з’їдемо з колії десь тут», — сказав я, проводячи пальцем униз і ліворуч, туди, куди прямолінійно прибувала дорога Макумба з боку Уднадатти. Інша гілка річки перетинала маршрут нижче, але це означало б милі бездоріжжя повзати буквально незвіданою територією за пекучої температури, перш ніж ми зустрінемося з річкою Макумба та зможемо знову вибратися на трасу на північ від станції.
  «Це вірна смерть», — заперечив Адам, але Софі знову помахала йому, щоб він мовчав.
  "Як ви думаєте, ми зможемо це зробити?" — запитала вона мене.
  Зараз не час висловлювати власні сумніви, тому я мудро кивнув.
  «Я б не запропонував, якби не зробив».
  Ми зупинилися на день приблизно за півмилі від височини, по той бік якої, я вважав, Макумба Станцію було б видно. Русло річки, яким ми планували скористатися, прямувало ліворуч від нас, опускаючись у пологу долину, яка могла б забезпечувати певний захист від стихії та сторонніх очей, тож ми залишили дорогу позаду та равликом пробралися на безпечну відстань, яку я сподівався в кущ. Я знав, що нам пощастило, тому що ми не побачили жодних ознак життя, хоча ми наближалися до станції, і я сподівався, що удача витримає.
  Слід пилу, який ми утворювали, коли виїжджали на пісок, був більшим, ніж я б хотів, тому ми зупинилися раніше, ніж планувалося, і розбили табір. Буде світло протягом кількох годин, але ми всі були втомлені від зусиль, пов’язаних з поїздкою, і від підвищеного нервування від відчуття потенційної мішені. Ми їли холодну їжу – я не хотів ризикувати, щоб дим від пожежі було видно зі станції Macumba – і я спробував зателефонувати Кенні, але я прийшов більше ніж на годину раніше, ніж наш призначений час, а він не на приймальному кінці. Того вечора я вирішив пропустити це й сподіватися, що він не буде надто стривожений. До того ж, я подумав, він, ймовірно, все ще перебуває в середині великої операції з прибирання в офісі.
  Температура почала падати, коли Адам вибачився й пішов сам удруге за день.
  Я подивився на Софі й жестом вказав у бік Адама. «З ним все гаразд?»
  Вона скривилася й похитала головою. «Я не знаю, що з ним. Він, напевно, просто нервує через всю цю поїздку – він не вражений цим з тих пір, як ми вперше заговорили про приїзд до Австралії».
  «Ви хочете розповісти мені про це?»
  «Насправді нічого особливого розповідати. Ти ж знаєш, що ми не так давно разом?»
  Я кивнув. 'Як ви зустрілися?'
  «Офіс доручив йому організувати кейтеринг для якогось заходу, який вони проводили, і з жовтих сторінок він вибрав мене. Я не впевнений, чи вірю я в долю, але точно вірю в романтику».
  'Кохання з першого погляду?'
  'Щось схоже. Він скоріше збив мене з ніг».
  «Хто коли-небудь любив того, хто любив не з першого погляду?», — процитував я.
  «Ні, ти втратив мене з цим».
  «Щось пригадалося з моїх шкільних днів. У мене був учитель англійської мови, який особливо прискіпливо ставився до цієї цитати. Усі думають, що це Шекспір, але насправді це Шекспір цитує Крістофера Марло».
  «Я повірю вам на слово».
  Я дивився на невисокий пагорб, де прогулювався Адам. «Я можу бути чесним? Ти не здається мені таким типом».
  «А що це за тип?»
  Тип, якого можна збити з ніг. У вас є практична смуга завширшки в милю, і я не можу уявити, що ви б не зважили всі «за» і «проти» одруження так швидко після знайомства з кимось. Скільки це було?
  Софі засміялася. «Рівно два місяці. І я не знаю, лестити мені чи ображатися».
  «Лестіть, будь ласка», — сказав я, усміхаючись їй у відповідь. «Я мав на увазі лише те, що деякими людьми керує голова, а іншими — серце. Якби ви нав’язали мені заклад на цю тему, я б поставив свої гроші на голову, маючи перевагу перед вами. Мені здається, це приємно, що ти довів мені неправду. Не те, що це мене стосується».
  «Ти маєш рацію щодо цього. Але якби ви запитали мене шість місяців тому, чи одружився б я сьогодні на іншому кінці світу, я впевнений, що розсміявся б вам у обличчя. Мене це здивувало так само, як і будь-кого».
  Я ніби хотів поставити ще одне запитання, але Софі перебила мене.
  «І перш ніж ти це скажеш, я цілком усвідомлюю, що люди поважають ми як дивна пара. Гучна, збудлива дівчина в парі з тихим, розміреним бухгалтером – це не відповідає очікуванням більшості людей, чи не так?»
  «О, я не знаю. Кажуть, що протилежності притягуються, і ви двоє, здається, цілком відповідаєте цьому опису».
  «Звичайно, — сказала вона. «Але більшість людей не бачать того, що бачу я».
  «Прихований Адам за фасадом бухгалтера?»
  «Один справді є», — нетерпляче сказала вона, її обличчя ожило. «Він добрий, щедрий і смішний, і він майже єдина людина, яка коли-небудь змогла подружитися з моїм котом…» Вона кинула на мене погляд і посміхнулася. «Але ти не хочеш чути всього цього».
  «Мені завжди приємно чути про задоволеність інших людей. Фрейд, мабуть, назвав би це перенесенням».
  Я дивився на пустелю, а вона поринула в усміхнене споглядання. Перш ніж перервати, я дозволив їй на мить мовчки рапсодіювати. «То коли перспектива Австралії підняла голову?»
  Софі виглядала замисленою. «Це було лише через кілька тижнів після нашої зустрічі. Коли я згадав, що збираюся приїхати сюди, я подумав, що це призупинить наш роман на деякий час. Насправді це мало протилежний ефект. Через два тижні він зробив пропозицію в милому маленькому італійському ресторанчику в Сохо, а через місяць ми одружилися».
  «Звучить ідилічно».
  'Знаєш, що? Це було. Я ніколи раніше не зустрічав нікого, як він, і зараз не можу уявити життя без нього».
  Портрет чоловіка Софі насправді не збігався з Адамом, якого я зустрічала, але ніхто насправді не знає стосунків ззовні. Можливо, в Адамі було щось більше, ніж я міг уявити. Заради мого чудового супутника подорожі я був готовий віддати йому перевагу.
  — Ви сказали, що він був трохи невдоволений поїздкою?
  Вона кивнула. «Спочатку він здавався дуже зацікавленим».
  Мені було цікаво, чи міг він просто свататися до Софі за можливість отримати її спадок, але я цього не сказав і відкинув цю думку як глибоко немилосердну.
  «Тоді він передумав — не вважав гарною ідеєю об’їздити півсвіту за своєю примхою. Дійшло до того, що я мало не погрожував приїхати без нього, але він поступився».
  «Я був на хвилі твоєї переконливості», — нагадав я їй. «Я не здивований».
  Софі глянула на мене. «Ти старий чарівник».
  'Визнаний винним.'
  Ніч була найчорнішою, коли я прокинувся, схвильований чимось, чого не міг визначити. Десь поблизу мене розбудив якийсь шум.
  Я глянув на свій наручний годинник, де світяться стрілки повідомляли мені, що зараз третя п’ятнадцята ранку. Я подивилася на Ленд Ровер, гадаючи, чи не розбудив мене звук Адама та Софі, але все було на місці. Піднявши голову зі згорнутого светра, який використовував як подушку, я примружив очі, щоб вуха працювали більше, і прислухався до ночі.
  Я не звертав уваги на фонове дзижчання комах і намагався зосередитися на чомусь незвичайному – на штовханинах у найближчому підліску чи на несподіваному стукіті піску. Мені важко було уявити, що хтось міг знайти нас так далеко від Макумба-роуд, але, зважаючи на те, що ми, здавалося, розтріпали в Сіднеї, я був готовий повірити, що все можливо. Якщо хтось і виявив нас, вони явно покладалися на елемент несподіванки, повільно підкрадаючись до нашого маленького табору, щоб застати нас сплячими й непомітними. Я проклинав себе за те, що не встановив нічну варту, і ми втрьох по черзі не спали й стояли на варті.
   Після майже двох хвилин напруження я почув це знову. Цього разу звук гарчання не було помилкою.
  Невдовзі після виходу з Кубер-Педі ми перейшли на північну, незахищену сторону знаменитого паркану динго в Австралії, який більшу частину століття утримував південно-східний кут континенту відносно вільним від горезвісних хижаків овець. Тепер застереження Рубі знову зазвучали в моїх вухах. Напади цих пустельних собак на людей, правда, були поодинокими, і в основному вони були націлені на немовлят або маленьких дітей, але випадки за участю дорослих не були нечуваними і, як відомо, виявлялися смертельними. Я спробував пригадати, якою була переважна порада, якщо хтось мав близько контактувати з дінго, але все, що я міг зробити, це запитати, що привернуло цю тварину в першу чергу. Ми не розпалювали вогонь, ретельно прибирали залишки їжі та не пропонували голодному дінго ласих шматочків.
  Я поліз у внутрішню кишеню свого піджака й дістав маленький факел. Оцінюючи напрямок, звідки долинуло гарчання, я вказав і вже збирався натиснути кнопку «Увімкнути», коли почув ще одне гарчання, набагато ближче та з протилежного боку табору.
  Я увімкнув факел і зробив швидкий круговий круг на 360 градусів у безпосередній близькості. Те, що я побачив, мене дуже насторожило.
  Група з шести чи семи дінго стояла, опустивши голови в очікуванні, менш ніж за двадцять ярдів від Ленд Ровера до схилу, на який Адам піднявся того вечора. Самотня тварина — вочевидь ватажок зграї — була ледь в десяти футах від мене, вискаливши зуби, очі блищали золотом у віддзеркаленні смолоскипа та виглядали неприємно. Здавалося, я був ласим шматком.
  Небезпека, пов’язана з цими собачими різцями, була більш безпосередньою, ніж будь-яка загроза, яку зараз міг представляти негідник Сіднея, тож я вжив єдиних заходів, які міг придумати. Я скочив на ноги й люто закричав домінантному дінго: несамовито розмахуючи руками. Мабуть, я був схожий на божевільну гагару, яка гарцювала на піску, і мій ідіотизм посилювався тим фактом, що я не міг належним чином вибратися зі спальника, який тримав мої ноги в коконі. Я спіткнувся і впав обличчям у бруд.
  Я почув лютий гавкіт з боку найближчої істоти, а за ним ще кількох із групи далі, і раптом я відчув, що щось важко впало на спальний мішок. Я розвернув ноги й кинувся так, як дозволяли мої обтяжені кінцівки, відчуваючи, як зуби тварини роздирають матеріал. За кілька секунд я зрозумів, що решта зграї буде на мені, і мене розірвуть на шматки. Я викинув руку, яка все ще тримала смолоскип і з’єдналася з чимось кістлявим і мокрим – як я здогадався, бурчачою мордою. У мить перепочинку, що послідувала, фари Land Rover освітили ніч, і я пірнув у пошуки під терез.
  Я радше відчув, ніж побачив, як «Ленді» пронісся повз мене, але я чітко почув глухий удар, коли він зіткнувся з дінго.
  За кілька хвилин Софі витягла мене зі спальника й оглядала.
  «Білл, ти в порядку? Це вас взагалі зрозуміло?»
  Я скинув її служіння і підвівся на ноги. «Я в порядку, Софі, але тільки завдяки тобі. Що в біса сталося?
  — Зграя дінго, — сказала вона.
  «Стільки я зібрав. Вони пішли?»
  «Я сподіваюся, що так. Здається, я вбив їхнього лідера».
  Я озирнувся, але не побачив жодних ознак дінго, якого вона вдарила Ленді. «Можливо, це було поранено. Це може зробити це небезпечним – нам краще завантажити та відправити, перш ніж він вирішить повернутися».
  Я сів на водійське сидіння і включив задню передачу. Повернувшись, щоб перевірити через плече, я знайшов Я дивлюся прямо на Адама, який згорбився в спині, обхопив коліна руками та переляканим виразом обличчя. Він явно не допоміг, коли Софі поїхала на допомогу. Не звертаючи на нього уваги, я під’їхав назад до Ленді, де мій спальник лежав у лахміттях на землі. Коли я обернувся, щоб подивитися на лобове скло, то побачив, як Софі з жахом дивиться на землю, де кілька хвилин тому стояв автомобіль.
  Там у червоному бруді лежав понівечений закривавлений труп дінго.
  Коли ми досягли точки, де наша притока вливається в головну річку Макумба, почало світати. Плоска рівнина розширювалася перед нами, зелень встеляла її ложе, а рослини глибоко вкопувалися в землю в пошуках вологи. Останній відрізок подорожі був ще повільнішим, ніж інші звивисті бездоріжжя, частково через рельєф місцевості, а також через те, що ми вибирали дорогу лише на габаритні ліхтарі, боячись виявити своє місце розташування.
  Враховуючи те, що нам вдалося уникнути будь-яких людських неприємностей за ці двадцять чотири години після виходу з Уднадатти, я вирішив, що ми можемо ризикнути зупинитися на сніданок, і був радий, що ми це зробили. Краса сонця, що сходило перед нами над могутньою австралійською пустелею, захоплювала дух. Спостерігати, як золоте світло поступово скорочує тіні на схилах і розливає приголомшливу блакить у величезне небо над нашими головами, було привілеєм, який я знайшов час, щоб оцінити, незважаючи на нашу ситуацію. Я також був здивований тим, як швидко піднялася температура, і незабаром ми скинули піджаки з флісовою підкладкою, які зігрівали нас протягом ночі, замінивши їх сонцезахисними окулярами проти сліпучого ранкового блиску.
  «Тепер, коли ми минули Макумбу, ми можемо не поспішати, щоб дістатися до ферми Дікінса», — сказав я у відповідь на запитання Софі про майбутній день. «Ми ще можемо наштовхнутися на худобу Ранчо зі станції, тож давайте триматися стримано й залишатися в провалах сухих струмків, де тільки зможемо. Чим довше ми зможемо не повертатися на трасу, тим щасливішим я буду».
  Адам сказав: «Однак нам доведеться забрати це в якийсь момент».
  Він мав рацію, і чомусь це мене бентежило. Я знав, що нам доведеться знайти стежку рано чи пізно – це був єдиний вірний шлях до будинку дядька Джорджа – але те, що на цей факт вказав найменш досвідчений навігатор у нашій групі, дратувало.
  «У якийсь момент», — повторив я без зобов’язань.
  Ми ледве встигли вийти з другої передачі весь час, поки не ходили. Це особливо не турбувало двигун – ми їхали так повільно, що обороти залишалися низькими – але це викликало нудну поїздку. Єдине, що тримало мене напоготові, це спостерігати за червоним піском попереду на предмет перешкод. Якби ми втратили ще одне колесо тут, ми точно були б мертві.
  Після двох годин виснаження за кермом ми вийшли на стежку на північно-східній стороні станції Macumba. Я стримався від самої траси, припаркувався за дюною та вийшов, щоб оглянути територію. Тримаючись низько на випадок будь-яких транспортних засобів чи верхових тварин на дорозі, я підкрався до вершини хребта й обережно вдивлявся. Я припускав, що рух на цьому пустельному боці станції буде набагато менш завантаженим, ніж на боці Уднадатта, але я не хотів ризикувати. Я озирнувся вниз по стежці, не дуже сподіваючись побачити багато, оскільки я сподівався, що ми залишили Макумбу миль позаду. Насправді, менш ніж за дві милі звідси, як я вирішив, я бачив будівлі станції для худоби, і я зрозумів, що ми майже повністю згорнулися назад, коли йшли руслом річки. З кількох миль на південь від Макумби все, що ми досягли, це велика поїздка туди й назад, яка доставила нас за пару миль на північ від неї.
  Я вилаявся і повернувся до Ленд Ровера. Єдиний Позитивом моєї дослідницької подорожі було те, що на стежці дійсно не було руху, але це було все, що я міг зібрати. Мені стало трохи легше, коли я нагадав собі про старого командира, якому безжально вбивали в мене мантру: час, проведений у розвідці, рідко витрачається даремно.
  «Неважливо», — сказала Софі, коли я повідомила новину. «Принаймні ми все ще рухаємось у правильному напрямку, і немає жодних ознак того, що хтось слідкує за нами».
  «Гарно», — сказав я, здивований тим, яке полегшення відчув. Якщо ми встигнемо встигнути до Джорджа вчасно, то матимемо шанси ретельно обшукати це місце, щоб знайти підказки про те, хто міг би заволодіти опаловою шахтою. Ще хотів перевірити садибу як можливий гарнізон проти зловмисників. Це означало наявність достатньої кількості запасів, щоб ми могли триматися довше, ніж будь-яка опозиція, яка бореться довго підтримувати облогу в цьому кліматі. За умови, що Джордж розумно доглядав за цим місцем — хоча в мене були сумніви щодо цього після того, що сказав нам Джек Кедісон, — я вважав, що ми зможемо відбити будь-який потенційний напад і раз і назавжди поставити претензію Софі.
  Було ще щось, що продовжувало мене інтригувати: сама шахта. Очевидно, Джордж знайшов щось під землею в пустелі Сімпсонів, але ніколи не заробляв на цьому значною мірою – принаймні так здавалося. Звісно, він міг бути одним із тих відлюдників, які збирали свої багатства просто для того, щоб зловживати ними. Одна з можливостей, яка спала мені на думку, полягала в тому, що ми могли б натрапити на схованку неогранованих опалів, заховану десь на території власності. Я не міг зрозуміти, якою може бути альтернатива. Для Джорджа мало сенсу висушити свою шахту, а потім прожити решту свого життя посеред нікуди у відносній бідності. Тож куди поділися гроші? І як ми з Кенні могли знайти спосіб дозволити Софі взяти це в свої руки?
   Це були питання, які не збиралися вирішувати на ґрунтовій дорозі за милі звідкись. Єдиною нашою надією знайти відповіді було натиснути на садибу.
  Я ніколи не міг уявити, яке божевілля нас чекає.
  
  OceanofPDF.com
  
  III
  Я побачив ферму, коли дорога перевищувала невелике підвищення приблизно за півмилі на південний схід. З такої відстані це виглядало приблизно так, як я собі уявляв: головна будівля, побудована з дерева, кілька менших приміщень, що стояли окремо на деякій відстані – одну з них, мабуть, те, що австралійці називали «дунні», для туалетних цілей – і відгороджена територія, на якій містилася б будь-яка худоба, якою ферма мала справу протягом свого довгого життя. Потім доріжка знову провалилася, і власність Дікінса зникла з поля зору.
  Коли ми повернули останній поворот за сто ярдів від фермерського будинку, я мимоволі видихнув.
  Місце було руїною.
  Денне світло проникало крізь зовнішні стіни головної будівлі, відкриваючи зяючі діри в тканині будинку. Профнастил з даху лежав розкиданий ззовні, а те, що залишилося від господарських будівель, було лише рамами, вбитими в землю, їхні дахи обвалилися та поржавіли, залишивши лише каркаси халуп. Вхідні двері будинку мляво звисали на одній петлі, а кілька вікон було розбито.
  'Якого біса?' сказала Софі.
   Ми зайшли на обгороджену територію. Я різко зупинив Land Rover і пильно втупився в будинок.
  «Що трапилося, Білл?» — запитав Адам.
  Я підняв руку, щоб змусити його замовкнути, і нагострив вуха проти вітру пустелі. Стан будинку не свідчив про природну ветхість: хтось потрапив сюди раніше за нас. І наскільки я знав, вони все ще могли бути там.
  «Зачекай тут», — сказав я, відчиняючи двері й починаючи повільно вилазити з Ленд Ровера. «Я збираюся це перевірити».
  Софі простягнула руку й схопила мене за руку. «Ви впевнені, що це розумно?» Хтось може підстерігати нас».
  «Саме тому я збираюся це перевірити», — відповів я й вивільнив руку. «Софі, сядьте на водійське сидіння. Якщо ви побачите або почуєте щось віддалено неприємне, розверніть цю річ і якомога швидше повертайтеся до станції Macumba. Не зупиняйтеся, щоб дізнатися, що відбувається – просто натисніть на газ. Зрозумів?'
  — Я не залишу вас тут, — сказала вона.
  Просто роби те, що я тобі кажу, добре? Я не наражаю вас на більшу небезпеку, ніж це потрібно, і якщо це означає, що ви повернетеся в безпечне місце, то це те, що ви збираєтеся зробити. Жодних аргументів».
  Вона придивилася до мене поглядом. «Немає жодної гарантії, що я буду там у безпеці, чи не так?»
  Я не міг з цим посперечатися. Якби хтось був на території Дікінса, існувала велика ймовірність, що вони дорогою заїхали на станцію Макумба. Можливо, вони навіть залишаються там. Це означало б, що станція для Софі була б не безпечнішою, ніж перебування тут — і, можливо, набагато менш безпечною, якби вона залишила мене, щоб зіткнутися з невідомим ворогом на фермі.
  «Добре, поки я обійду, щоб оглянути будинок із-за колодязя, заберіть Ленді, щоб не було видно за тим останнім підйомом, і зачекайте, доки я не почув».
  «Як довго ми маємо чекати?» запитав Адам.
   Софі вдарила його кулаком по плечу й ковзнула на водійське сидіння, озираючись на мене. — Тоді йди, якщо збираєшся.
  Коли я відійшов ліворуч, низько присівши на піщаній мілині позаду, я почув, як вона закрутила Land Rover заднім ходом, і шум двигуна зменшився, коли він зник за дюною. Я підійшов до вищого дерева, яке, як я вважав Рубі, було кулібою, і сховався за його товстим, покрученим стовбуром. Я здригнувся, коли згадав, що тіло Джорджа було знайдено біля дерева куліба, і подумав, чи це саме те, але я не міг більше думати про це. Я був ледве п’ятдесят ярдів від будинку, і, якщо хтось і був усередині, не було шансів, що вони не почули, як ми наближаємося. Мені доводилося сподіватися, що вони не бачили, як я виліз з Land Rover і кинувся до дерева.
  З кишені сорочки я витягнув намальований від руки ескіз, який знайшов серед документів Джорджа в кабінеті Кенні, зайво перевіряючи, чи він збігається з тим, що я бачив перед собою. Між мною та головною будівлею стояла одна з флігелів і огороджене коло близько десяти футів у поперечнику, яке я прийняв за колодязь. Я ризикував, що прибудова не буде дурною: малоймовірно, що хтось розмістить сміттєзвалище так близько до джерела води.
  Я чекав цілих п’ять хвилин, уважно спостерігаючи за вікнами будинку, щоб не почути жодного натяку на рух. Я наполовину очікував побачити блиск ствола рушниці на сонці, але відразу дорікав собі за те, що дозволив моїй уяві втекти разом зі мною.
  Нічого не сталося.
  Я підійшов ближче, зупинившись біля флігеля, щоб укритися. Я мав рацію – це був не тупік, а сарай для старих інструментів і, як не дивно, велосипеда. Я схопив молоток і підняв його в руці, щоб відчути його вагу, перш ніж засунути його за пояс. Тоді я поповз на животі до ну і висунув голову через стіну, щоб ще раз поглянути на будинок.
  Досі не було жодних ознак життя, але я не збирався починати ризикувати зараз. Я озирнувся туди, де колія огинала невелике підвищення, переконавшись, що Land Rover і його пасажири сховалися з поля зору, і оцінив свої варіанти. Переді мною було двадцять ярдів відкритого простору, що вів до хитких вхідних дверей. По всій ширині будинку проходила веранда, приблизно чотири фути завглибшки, яка створювала тінь від дверей і вікон із сонцем під його нинішнім кутом. Я був майже впевнений, що якби хтось ховався в будь-якому з отворів або навіть рухався всередині, я б побачив їхній силует на тлі світла, що пробивалося із задньої стіни будинку, де дерев’яні дошки відпали від рами.
  Я дивився ще п'ять хвилин і нічого не побачив. Діставши молоток на випадок, якщо я зрозумів, що він мені знадобиться, я підвівся на ноги й помчав через відкритий простір до лівого кінця будинку, де бічна стіна не мала ні вікон, ні дверей. Тут також було багато щілин у дерев’яній конструкції, і мій силует так само було видно будь-кому всередині, тому я пірнув ногами в пісок біля основи стіни й щільно пригорнувся до нього, де я не міг побачити дірок. .
  За весь час, відколи я покинув Land Rover, я не помітив нікого ні на території, ні навколо неї. Я вирішив, що наш ворог майже напевно буде озброєний, що поставить нас у серйозне невигідне становище. Але це також означало, що за відсутності будь-яких пострілів вони навряд чи перебували в безпосередній близькості.
  Я почекав ще п’ять хвилин, перш ніж перевірити свою теорію.
  «Ну, це був трошки вологий сквиб».
  Я кинула на Адама похмурий погляд, але він мав рацію. Усі ті хитрощі та перетасування, які я робив, щоб не бути побачити з дому було марною тратою часу та зусиль. Там нікого не було.
  Це не означає, що там нікого не було в якийсь момент у не дуже далекому минулому. Це не були звичайні уламки людини, яка померла кілька тижнів тому: це були уламки ретельного розграбування людьми, яким було байдуже, як вони залишили це місце потім. Зі стін, обшитих вагонкою, вибито рейки, балки підлоги безцеремонно подерто, а шафи та ящики розтерзані сильними руками. Хтось щось шукав.
  Софі змахнула запорошене сміття з побитого погодою дивана й сіла, спершись ліктями на коліна.
  «Я не розумію, Білл. Що, на землі, відбувається?»
  Я похитав головою на знак співчуття. — Я теж не розумію, Софі. Але явно хтось щось шукав і думав, що знайде це серед речей Джорджа. Може знайшли і пішли. Або, можливо, вони його не знайшли, що свідчить про одну з двох можливостей: або він був серед ящика з речами, які відправили до Сіднея, або…»
  'Або те, що?'
  Я вагався, не дуже вірячи тому, що збирався сказати. «Або воно все ще тут».
  Софі задумливо мовчала.
  Була третя можливість, про яку я не згадував. Кенні попросив Сміта Пенні приїхати на ферму після смерті Джорджа й запакувати той ящик. Цілком можливо, що Пенні знайшов усе, що шукали шукачі, і виніс це з дому. Якщо так, то це було ще в Уднадатті, і ми майже напевно ніколи не дізнаємося, що це було. Цей випадок мав свої принади – те, чого ми не знали, не могло зашкодити нам і таке інше – але зараз моя цікавість серйозно свербіла.
  Софі рішуче підвелася, виводячи мене з розуму роздуми. — Ну, тоді краще провести обшук самостійно.
  «Не затримуйте подих», — сказав я, вказуючи на руїни життя Джорджа Дікінса. «Це місце було повністю зруйновано. Якби тут було що знайти, ти не думаєш, що вони б уже знайшли?»
  — Ти сам це сказав, Білле. Що б це не було, все ще може бути тут. Тож давайте подивимося».
  «Ми навіть гадки не маємо, що шукаємо. Принаймні зі стогом сіна ти знаєш, що намагаєшся знайти голку».
  Адам увійшов із заднього ходу, звідки він дивився на пустелю за фермою.
  — Я з Софі, — сказав він. «Ми могли б так само оглянути це місце. Нам більше нічого робити, чи не так?
  «Крім того, щоб повернутися додому», — пробурмотів я більше собі, ніж іншим, але Софі засміялася.
  «Давайте дамо цьому пару годин, добре? Нам не потрібно більше часу, щоб просіяти цю партію. Зрештою, нема чого перебирати».
  Тож протягом наступних ста двадцяти спітнілих і незручних хвилин ми лазили по сміттю, яке було всіяне в Джорджевому домі. Попередній обшук був ретельним, це точно, і я не сподівався знайти щось корисне, коли перевертав дерев’яні ящики, збирав розкиданий одяг і нишпорив у пограбованих шафах. Мої сподівання не виправдалися: нічого не було.
  Адам пішов обшукати дві прибудови й марно заглядав у колодязь, але також нічого не знайшов.
  Це була Софі, яка натрапила на тривожне відкриття.
  «Білл, Адаме – швидше сюди!»
  Адам все ще був надворі, тож я першим дістався до Софі в спальні. Вона стояла над ліжком, показуючи на стіну кілька дюймів вище, де брудна, порвана подушка розсипала пір’я на матрац.
  'Що це?'
  Питання було зайве. З дверей я бачив, що вона показувала на бризки крові на дерев’яній стіні.
  Адам врізався позаду мене й зупинився на місці. "Як ви думаєте, що це означає?"
  Я був обережним. Може бути нічого. Можливо, Джордж отримав якусь травму, яку не потурбувався зачистити. Можуть бути сотні різних речей».
  — Ну, давай, Білле, — сказала Софі з дикими очима й тремтіла. «Навіть живучи в таких умовах, він навряд чи залишив пляму крові прямо над головою, коли лежав у ліжку. Ні – ви чудово знаєте, що це означає. Дядько Джордж не вбив себе: хтось застрелив його. Саме тут.'
  Вона проштовхнулася повз нас і повернулася до головної кімнати, де важко сіла на диван. Я бачив, як її плечі тремтіли, коли вона тихо ридала, і підштовхнув Адама піти і втішити її. Він зрозумів натяк і сів біля неї, поклавши руку їй на коліно.
  «Все добре, Софі…»
  Вона спалахнула і лаяла його крізь сльози. «Це не гаразд, Адаме. Це друга людина, про яку ми знаємо, яку вбили через цей кривавий спадок. Доллі була першою, а тепер дядько Джордж. Хто наступний – ти? Білл? Скільки ще людей помре через мене?»
  Вона знову заридала.
  Я підійшов до дивана й сів з іншого боку від неї. — Це не твоя вина, Софі. Ви нічого цього не робили. Заради Бога, ви навіть не знаєте, про що йдеться – як ви можете бути відповідальними?»
  — Якби я прислухався до цих погроз і відмовився від претензій на шахту, принаймні Доллі була б жива. Ви не можете сказати мені, що це неправда, тому що це так».
   «Хіба твоя мати не казала тобі, що ти ніколи не повинен піддаватися хуліганам?»
  Вона подивилася на мене з вогнем в очах. «Навіть якщо це рятує життя?»
  Я міг би сперечатися з нею про це весь день і всю ніч, але зараз не час. Натомість я сказав: «Знаю, що ще рано, але я подивлюся, чи зможу я підняти Кенні на радіо».
  Я вийшов на вулицю, де переставив Land Rover, і почав налаштовувати трансиверне обладнання. Було кілька речей, які я хотів запитати у Кенні, не в останню чергу те, що він знає про будь-яких ворогів, яких Джордж міг нажити. Я не думав про дитячі сварки чи сварки через розлите пиво – я шукав інформацію про оцінку опалів, земельні суперечки тощо. Все, що хтось відчуває досить сильно, щоб завдати шкоди. Я також хотів, щоб Кенні ще раз переглянув вміст того ящика. Я знав у своєму серці, що не пропустив нічого важливого, але подвійна перевірка була чи не єдиним варіантом, який ми залишили доступним для нас. А потім постало питання про Сміта Пенні та його безпосередній антагонізм до нас. Я сподівався, що Кенні зможе пролити на це світло.
  Сонце все ще палало сліпуче, і я потягся до кишені сорочки за хусткою, щоб витерти лоб. Натомість я витяг пошарпану карту садиби. Я поклав його на водійське сидіння «Лендровера» на зберігання і якраз збирався знову виловити носовичок, коли озирнувся на малюнок і зупинився, роззявивши рота.
  Дядько Джордж кричав на мене. Великими літерами.
  «Я не знаю, як я міг бути таким дурним», — сказав я, коли ми втрьох діставали з прибудови всі інструменти, які могли під рукою. Я сподівався, що там може бути сокира — на той випадок, якщо мені доведеться розрубати цю чортову річ, — але не пощастило. Ми схопили пару молотки, великий валик і лом з довгою ручкою й поспішив до дерева куліба.
  «Я побачив цю річ, позначену великими літерами, коли вперше знайшов ескіз у ящику, але я подумав, що це просто якийсь дурний жарт, який вказує на дійсно очевидні риси пейзажу для комічного ефекту. Не можу повірити, що не знав, що Джордж залишає карту скарбів».
  Софі швидко оговталася, дізнавшись про розгадку, і, здавалося, так само прагнула, як і ми з Адамом, продовжити дослідження. Вона підбила нас обох до дерева й негайно побігла на дальній бік, де розкол у стовбурі був доступніший з рівня землі.
  «Вона порожня», — переможно вигукнула вона, коли ми прибули на місце події, важко дихаючи від спеки. Вона кинула лом і видерлася на «Y» розколу, нахилившись до порожнистого отвору, щоб зазирнути всередину.
  «Стережись, Софі!» — крикнув я, підхопивши її перед тим, як її голова зникла в щілині. «Ви не знаєте, що там могло бути домівкою».
  Вона швидко відсахнулась і спустилася з дерева. 'Як що?'
  — Ой, не знаю — павуки, скорпіони, змії. Звичайна смертоносна команда для цієї частини країни Оз.
  Вона ступила на крок далі від дерева й скривилася.
  — Я б не дуже хвилювався, — продовжив я. «Ми веземо протиотруту та ліки для більшості речей у Ленді. Але, мабуть, було б легше не бути укушеним чи ужаленим.
  «Як ми будемо виглядати?» — запитав Адам.
  'Гарне питання. Ми можемо почати з освітлення там внизу».
  Я взяв смолоскип із «Лендровера» й піднявся на згин гілок, де кілька хвилин тому присіла Софі. Спрямувавши промінь у отвір, я напружив очі, шукаючи щось схоже на таємний скарб Джорджа — що б це не було.
  — Дай мені цей лом, Адаме?
  Він передав мені важкий металевий пристрій, і я схопив кіготь, опустив кінець важеля в щілину й помахав ним, як міг. Я не хотів заходити так глибоко, щоб довелося просунути руку всередину стовбура, тож я сподівався, що дупло не простягається до рівня землі.
  Мені пощастило. Коли два дюйми лома все ще виднілися поза порожниною, він вдарився об щось металеве.
  «Бінго», — крикнув я. «Ми знайшли золото».
  Нам знадобилося двадцять хвилин, щоб розкопати край дерева приблизно на рівні, де, за моїми оцінками, знаходився контейнер. Навіть якщо отримати доступ до нього з боку стовбура, ті самі небезпеки стосуються тварин, які хочуть захистити свій дім, тому ми діяли повільно та впевнено, і коли ми збиралися прорватися, я змусив Софі та Адама відступити, поки я одягнув товста шкіряна рукавичка з нашого комплекту обладнання. Використовуючи лом, я пробив найглибший шар кори й швидко пішов назад.
  Невеликий каскад розсипаного дерева впав із щілини, а за ним кілька жукоподібних створінь метнулися в пилюку. Більше нічого не поворухнулося, тому я ступив уперед і встромив ломик у дерево. Я подразнив край тріщини й відтягнув ще кору, відкривши отвір приблизно на шість дюймів. Коли цього разу я відступив, верхня частина металевого циліндра плавно висунулася з темряви й акуратно зупинилася в отворі.
  Я простягнув руку в рукавичці й підняв циліндр зі схованки.
  — До біса, — просто сказав Адам.
  Потрапити в каністру виявилося так само важко, як і знайти. Я почав обережно, намагаючись зняти кришку ломом, перш ніж переключитися на молоток і підкріпити, але вони також не спрацювали. Я припустив, що всередині не може бути нічого надто крихкого, враховуючи те, що він, очевидно, піддався повній батареї елементарних сил, що діють у цій частині світу, але я також хотів подбати про те, щоб не пошкодити будь-які документи, які могли бути пошкоджені. зберігається в ньому. Мені було цікаво, як довго це було там, і я дійшов висновку, що Джордж, якщо це справді був Джордж, очікував, що це залишиться прихованим протягом тривалого часу – навіть років. Я потрясла його, спочатку обережно, потім сильніше, щоб перевірити, чи можу я відчути рух будь-якого сипучого вмісту. Єдине, що я міг розрізнити, — це перетасування з кінця в кінець, яке, як я вважав, означало, що це лише якісь папери. Я штовхнув нею в одному напрямку, намагаючись зрушити все до одного кінця, а тоді взявся за роботу іржавою ножівкою, яку знайшов серед інструментів у приміщенні. Незважаючи на те, що ми переїхали у відносну прохолоду будинку, де вітерець дув крізь його уламки, я спітнів, як кінь, коли нарешті проліз через зовнішню обшивку.
  — Дай мені спробувати, — сказав Адам, беручи з моєї руки ножівку й схиляючись над каністрою.
  "Спокійно", - сказав я. «Переконайтеся, що на цьому кінці труби немає нічого, що могло б бути пошкоджене лезом».
  Я був радий дозволити йому виконати завдання, і за кілька хвилин він повністю відпиляв кінець каністри. Він перекинув його догори дном, поклав руку на отвір і потис.
  Спочатку я не міг розібратися в сувої документів, які випали. Вони здавалися дуже старими, дуже обдертими і дуже нудними. Деякі з них були датовані десятиліттями – в одному випадку майже століттям – і вони були написані незрозумілим жаргоном, який поширений у юристів у всьому світі. Я швидко прогортав їх, шукаючи щось важливе, перш ніж передати їх Софі. Зрештою, тепер вони належали їй.
  Адам озирнувся через її плече, поки вона їх розглядала.
  «Що вони, Білле?» зрештою спитала вона.
  Будь проклятий, якщо я знаю. Але якщо вони спричинили весь цей хаос, вони мають бути важливими. Я запитаю Кенні, коли поговорю з ним – майже час нашої запланованої розмови. А тим часом варто подумати про те, щоб спати на ніч».
  Софі виглядала здивованою. Ви маєте на увазі тут? Це безпечно?»
  «Я не думаю, що хтось повернеться поспішно. Я припускаю, що вони думали, що оголили це місце й пішли шукати деінде. І якщо вони зробили з дядьком Джорджем те, що ми підозрюємо, то це буде останнє місце, куди вони повернуться. Ні, я вважаю, що тут ми, напевно, так само безпечні, як і будь-де, і принаймні тут є перевага даху». Я подивився на зяючі діри над нами й жалібно посміхнувся. «Ну, ви розумієте, що я маю на увазі».
  Ми погодилися, що Адам і Софі мають залишити будинок для ночівлі. Зрозуміло, що Софі не хотіла використовувати спальню, тому вони вирішили розкласти розкладні ліжка у вітальні. Я відважно запропонував спати надворі, але був радий це зробити: окрім бажання дати їм якусь подобу приватності, я насолоджувався просторим нічним небом глибинки з його безліччю сузір’їв і майже містичною неосяжністю. Поки плазуни та дінго тримаються усамітнено, я був би цілком задоволений просто неба.
  Коли я нарешті зв’язався, Кенні прозвучав віддалено й хрипко. Я знав, що зміна атмосферних умов може вплинути на якість короткохвильової радіопередачі, створюючи явище, відоме як «зони пропуску», де прийом може бути невдалим, але стало надто очевидним, що вночі це часто погіршується. Завдяки статичним і випадковим відпаданням мені вдалося донести до нього наші підозри щодо смерті Джорджа. Він негайно хотів викликати поліцію, щоб справу відновили як розслідування вбивства, але я заговорив його вниз від того. По-перше, хлопці в блакитному, здавалося, мало просунулися у розслідуванні втечі Доллі – навмисне чи ні, неможливо було сказати, – а з іншого, я міг би обійтися без того, щоб Кенні розбурхав шершнів. гніздитися з нашим таємничим ворогом і повертати їх на наш слід, поки ми були тут на мілині. Коли ми безпечно повернемося в цивілізацію, у нас буде достатньо часу, щоб поглянути на смерть Джорджа новими очима.
  Кенні не хотів відмовлятися від цього, особливо тому, що зараз він постійно спілкувався з поліцією щодо своєї крадіжки зі зломом, але, здавалося, він був готовий відволіктися, коли я розповів йому про папери, які ми знайшли таємно сховані у стовбурі дерева. Він наполягав на отримання додаткової інформації.
  «Я не можу багато тобі сказати, Кенні. Мені вони виглядають досить сухими».
  «Я думав, там влітку все сухо?»
  Я зітхнув. «У нас немає часу та якості зв’язку для жартів».
  Справедлива думка, друже. Дайте мені суть – як вони виглядають?»
  «Наче юридична невдача. Я намагався розібратися в деталях, але, боюся, це мені не під силу. Але є одна, яку ви можете перевірити.
  «Вогонь геть».
  Я переглянув папери, щоб знайти потрібний документ. «Це на фірмовому бланку компанії в Сіднеї під назвою «Гамільтон і Ірвайн».
  — Гарні австралійські імена, — сказав він.
  «Кенні! Що я вам щойно сказав?»
  «Вибач, друже. Ви казали..."
  «Ну, він досить старий – більше ста років, і адресований Валентину Дікінсу».
  "Я не впізнаю ім'я".
   Це відповіло на запитання. «Це посилається на обмін прав власності. Що це означає?'
  «Я не фахівець з нерухомості, але кожен будинок має документ про право власності, і іноді документи на одне місце міняються на інше, як правило, замість певного платежу, який є заборгованістю. Обмін прав власності є документом, який це фіксує. Чи містить цей аркуш паперу детальну інформацію про відповідні властивості?»
  Я просканував це, але міг знайти лише згадку про «Ферму Дікінса» – мабуть, місце Джорджа. Починало виглядати так, ніби майно, яке він нібито залишив Софі, могло взагалі не належати йому заповідати.
  «Як ви думаєте, на що його обміняли?» Я запитав.
  'Не маю уявлення. Дайте мені адресу юридичної фірми, і я трохи покопаюся в цьому кінці. Але це може зайняти пару днів – це якщо я навіть зможу їх відстежити після стільки часу».
  Я прочитав йому деталі з фірмового бланку, і він зробив їх нотаткою. Потім я перейшов до теми, про яку дуже хотів його розпитати: Сміт Пенні. Я розповів йому про свою зустріч у барі готелю, але він був напрочуд оптимістичним.
  — Ах, не звертай на нього уваги. Він просто розкидається своєю вагою».
  «Приблизно це те, що сказав Джек».
  «Хто такий Джек?»
  «Джек Кедісон», — відповів я. «Бармен готелю «Трансконтиненталь».
  Кенні прозвучав сумнівно. «Це інше ім’я, яке я не знаю. Він, мабуть, новачок у місті».
  «Кенні, ти був далеко від Уднадатти більше двадцяти років. За цей час обов’язково з’явиться одне чи два нових обличчя».
  Він засміявся. 'Я теж так думаю. У всякому разі, тепер ви почули це з двох джерел».
  «Це все дуже добре», — з сумнівом сказав я. «Але мій особистий досвід щодо містера Пенні не погоджується з тим фактом, що саме його ви попросили піти на ферму Джорджа й запакувати той ящик. Ви йому довіряєте?»
  — Я знаю його давно, — просто сказав він.
  Мені довелося повірити Кенні на слово. Зрештою, він виріс із Пенні, і він, звичайно, розумів психіку глибинки краще, ніж я.
  — Вам вдалося з ним залагодити справи?
  «Дайте нам шанс. Я тільки вчора отримав ваш дріт. Залиш це мені – я подбаю про те, щоб він знав, що ти тут не для того, щоб створювати проблеми».
  Ми розійшлися, і я вирішив того вечора не казати Софі, що ферма може належати не їй. Вона вже відчувала провину, не знаючи, що вся наша втеча може бути марною тратою часу.
  Коли я повернувся всередину, вона підмітала підлогу. Очевидно, Джек Кедісон помилявся, коли Джордж не мав мітли.
  «Трохи роботи на форт-бриджі», — сказав я.
  'Що ви маєте на увазі?'
  «Ти знаєш теорію про Четвертий міст?» Ідея полягає в тому, що він такий великий, що, як тільки технічне обслуговування закінчить наносити його шар фарби, їм доведеться починати все спочатку. На жаль, це міф, але звучить правдоподібно».
  «То ти думаєш, що моє підмітання — це нескінченна робота?»
  «Я думаю, що з усіма дірами в цих стінах до завтрашнього ранку тут буде стільки ж піску, скільки ви прибрали сьогодні ввечері».
  Коли я лежав, дивлячись на зірки тієї ночі, думаючи про Леотту та тепло девонського літа, я почув безпомилкові звуки кохання з дому.
  Ті кляті стіни були просто діряві.
  
  OceanofPDF.com
  
  IV
  Копання Кенні в сіднейській юридичній фірмі дало нам час для заповнення, але не було чим його заповнити.
  Я бавився з ідеєю трохи підлатати будинок, використовуючи інструменти, які були в нашому розпорядженні, і шматочки комплекту, які ми привезли з собою, але врешті-решт це не здавалося особливого сенсу. Софі навряд чи житиме тут – як, до речі, ніхто інший. З огляду на те, що шахта, імовірно, була випотрошена від дорогоцінного каміння, не було жодної причини на Божій добрій землі для будь-кого купувати завалені руїни посеред одного з найбільш безплідних місць на планеті.
  Джордж залишив їй дурню.
  Це не зупинило Софі від бажання навести лад у цьому місці, і вона залучила Адама до роботи як помірно стриманого помічника. Я рішуче відмовився і вийшов на вулицю повозитися з Land Rover.
  Я навіть не дійшов до того, щоб підняти капот. Ліниво поводячись із запасним колесом із зубчастою діркою, я прийшов до рішення. Можливо, це було найдурніше рішення, яке я коли-небудь приймав, але я не міг сидіти тут ще кілька днів на волі.
  Софі була вражена. 'Що ти думаєш? Ви не зможете здійснити цю подорож знову, особливо не наодинці».
  Я зробив заспокійливий жест і запросив її сісти. «Просто подумай про це, Софі. Нам це зайняло стільки часу, тому що ми об’їжджали станцію Macumba по ненанесених на карту руслах річок. Я маю набагато краще уявлення про те, куди я йду зараз, і, проїхавши один раз, я можу долати місцевість набагато швидше, тож дорога сюди не займе стільки часу, скільки знадобилася. Якщо я заберу нову шину, яку замовив в Уднадатта, я зможу взяти її ще швидше на зворотному шляху без ризику вибуху без запасних. І я можу поповнити наші запаси, поки я в місті, можливо, трохи покопатись самостійно, подивитися, що я зможу дізнатися про стосунки Джорджа з іншими тутешніми людьми. Усе це має сенс».
  «Ні, якщо з тобою щось трапиться. Ви б застрягли посеред пустелі без надії на порятунок. Або ви планували взяти з собою радіо і залишити нас тут без будь-яких засобів зв’язку?»
  Я про це не думав. Це підвищило ставки, але я був готовий скористатися шансом. «Ні, звичайно, ні. Я залишу тут із тобою радіо, щоб ти міг щовечора зв’язуватися з Кенні в призначений час. Зі збільшеною швидкістю та запасним колесом на зворотному відрізку я в будь-якому випадку повинен повернутися сюди завтра до цієї години. Ви навряд чи помітите, що я пішов».
  — А як щодо Сміта Пенні? Я думав, ти не хочеш, щоб він знав, що ми неправильно пішли?»
  Принаймні я мав на це відповідь. «Кенні збирається поговорити з ним, виправити ситуацію. Я сподіваюся, що він більше не буде для нас проблемою».
  «Чому б нам усім не повернутися?» — не безпідставно запитав Адам.
  Я похитав головою. «Я не ризикую всіма нами. Одна справа — наражати на небезпеку своє життя, але я не готовий зробити те саме з вами двома».
  «О, значить, ви визнаєте, що наражаєте себе на небезпеку?» — роздратовано сказала Софі.
   «І це моє рішення. Але я також не беру відповідальності за вас. Поки ви підтримуєте дженні Джорджа заправленим паливом, ви маєте мати все, що вам потрібно. Він також має цілком задовільно живити радіо. А тепер поверніться до свого прибирання, а я продовжу поповнювати запаси Ленді».
  Софі не виглядала надто задоволеною рішенням, але вона мало що могла зробити. Вона сердито підвелася, взяла молоток і почала стукати цвяхами в стіни.
  Я мав рацію щодо повернення до Уднадатти: це було набагато швидше. Не беручи до уваги добробут Софі та Адама, я штовхнув Land Rover сильніше, ніж робив, коли виїжджав, і ризикнув натрапити на більші брили в руслі річки. Вона добре впоралася з цим викликом, і я пішов на ґрунтову стежку, де річка перетиналася з нею за пару миль на південь від станції для худоби. Звідти подорож була ще швидшою, хоча мені було неприємно усвідомлювати хмару пилу, яку я створював, і пильно стежив за дзеркалом заднього виду, якщо хтось із ранчо помітить це. Або вони не помітили мене, або вони були надто лінивими, щоб перевірити це, і я повернувся до Oodnadatta без інцидентів до ночі.
  Я викликав неабиякий переполох, коли того вечора зайшов у бар «Трансконтиненталь».
  «Ну, друже, я не очікував знову побачити тебе в цих краях», — сказав Джек Кедісон із широкою посмішкою на обличчі, коли він сунув мені пляшку пива через стійку. «Я думав, ти лопнеш шину чи щось подібне і повернешся до Діри Білих Хлопців».
  «Дірка білих хлопців»? Я запитав.
  «Так, друже. Слово аборигенів для «діри білих хлопців» буквально означає « купа-піті» , тож ви, напевно, можете уявити, як це стало бастардом до Кубера Педі. Але це лише наша назва. У племінних традиціях це називається Umoona.'
   «Значення?»
  «Довге життя, я думаю, але це також ім’я дерева мулга».
  «Довгого життя», — міркував я. Я міг би пообіцяти щось із цього прямо зараз. «То чому на карті це не називається Умуна?»
  Джек зітхнув. «Ах, друже, ти там відкриваєш цілу банку черв’яків. Ці хлопці мирно жили на цій землі століттями, а потім якийсь шикарний білий тип приїжджає з Англії, краде всі смаколики з землі та перетворює чорношкірих хлопців на громадян другого сорту. Ви не можете звинувачувати їх за те, що вони трохи образливі».
  Я точно не міг. — Але я думаю, ви побачите, що містер Стюарт був шотландцем.
  Він зневажливо засміявся. «Шотландська, англійська – це все одно для місцевих жителів, яких вони пограбували».
  Я прийняв його думку.
  На іншому кінці кімнати я помітив міського офіцера поліції, який насолоджувався пивом за столиком із купкою інших чоловіків, кожен з яких був таким грубим, як інший. Я вибачився перед Джеком і пішов. Я хотів перевірити воду. Принаймні я хотів отримати кращу відповідь, ніж та, яку він дав мені минулого разу, коли я намагався повідомити про злочин.
  «Гаразд, друже», — грубо сказав він, кивнувши мені, коли я підійшов до їхнього столика. 'Як поживаєш?'
  Я без запрошення сів у вільний стілець і поставив пиво на стіл. «Це було б набагато краще, якби деякі люди справді виконували свою роботу так, як їм платять».
  Він випростався на своєму сидінні й насупився. Я бачив, що він розмірковує, чи образитися, чи зробити вигляд, що моє зауваження не було спрямоване до нього особисто. Я не дав йому часу прийняти рішення.
  «Як можна повідомити про крадіжку зі зломом у цьому місті?»
  «Крадіжка зі зломом? В Оодні? Здавалося, він був вражений тим, що така перспектива взагалі могла бути подумана.
   «Ні, насправді не в місті».
  Думка про те, що потрібно виконати якусь справжню роботу, очевидно, його дуже стривожила, але тепер він розслабився. «О, добре. Копівський магазин відкривається завтра о десятій.
  Я спробував придушити свою зневагу до його трудової етики й підвівся. Я відчув напругу за столом, коли інші чоловіки чекали, чи все почнеться. «Злочини трапляються лише в години роботи, чи не так?»
  Я був трохи здивований, коли побачив, що він теж підвівся, але замість того, щоб височіти наді мною, він побачив, що дивиться мені в обличчя. Я не дуже високий чоловік, але моя армійська підготовка навчила мене стояти рівно та максимально використовувати свій зріст. Його поліцейська підготовка явно не досягла цього.
  Він намагався компенсувати це жорстким голосом. «Розслідування злочинів відбувається лише тоді, коли я це скажу».
  «Громадяни, мабуть, радіють, що ти дотримуєшся закону», — сказав я й відвернувся, перш ніж він встиг відповісти.
  Я почув, як він крикнув щось образливе мені в спину, але вирішив проігнорувати його. Мені було байдуже, зацікавлена місцева поліція допомогти мені чи ні. Наш досвід у Сіднеї показав, що це малоймовірно, але цей клоун все одно нам би не знадобився. Він був одним із тих, хто одягав уніформу й вірив, що вона піднімає їх на кілька рівнів в ієрархії. Я наївся тих, хто був у війську.
  Мені спало на думку розвернути «Лендровер» і поїхати прямо на садибу. Нічна поїздка може бути хорошим способом уникнути уваги, особливо тепер, коли в Уднадатті знали, що ми все ще неподалік. Я також міг непоміченим проскочити повз станцію Макумба, утворивши скільки завгодно хмари пилу: її не побачили б у світлі зірок.
  Дві речі завадили мені це зробити. По-перше, я приїхав занадто пізно ввечері, щоб забрати нову шину з гаража. Це та інші запаси, які я хотів поповнити, повинні були чекати до ранку. По-друге – і це набагато важливіше для мене – я відчайдушно хотів душ і чисте ліжко. Думка про те, що ще одна ніч буде поганою, не була привабливою.
  Я заселився в номер у готелі «Трансконтиненталь».
  Було пізно, коли мені здалося, що я почув невпевнений стукіт у двері моєї кімнати. Після реєстрації я прийняв душ, поголився і повернувся до бару, щоб перекусити, а потім повернувся в номер і з вдячністю впав у складки м’якого матраца. Мабуть, я був напівсонний, бо почувся другий стукіт, цього разу трохи сильніший.
  Я не чекав відвідувачів, тому став дуже обережним. Я навшпиньки підійшов до дверей, схопивши по дорозі чоботи, і комічно стояв, тримаючи носок чобота в руці, піднявши важку п’яту вгору в очікуванні… не знаю чого.
  'Хто там?' Я дурно дзвонив.
  Голос з іншого боку говорив приглушеним тоном. «Впусти мене, друже. Це Джек.
  Це був сюрприз. Якого біса робив Джек Кедісон, повзаючи довкола власного готелю, таємно перешіптуючись біля дверей гостей, яких він ледь знав?
  Я впустив його і відступив від дверей. 'Як справи?'
  Він прослизнув усередину, перевірив коридор за собою й обережно зачинив двері. «Вибач, що підкрадався, друже, але я не думаю, що для когось із нас було б добре, якби дійшла чутка, що я тобі лепетав».
  Говорив загадками. «Про що ти говориш, Джеку?»
  — Я говорю про ваше здоров’я, друже. Ті хлопці з констеблем Дойлом раніше – вони є частиною натовпу Сміта Пенні.
   'І що?'
  «Тож ти можеш поставити свій останній цент на те, що він уже знає, що ти повернувся в місто».
  Я почав розуміти, до чого він хотів. «Проклятий йому. Я ще не замінив останню порізану шину. Але коли ми були тут днями, ти сказав мені, що він нешкідливий.
  Джек виглядав схвильованим. «Справа змінилася. Йому зателефонували з Сіднея після того, як ви пішли, і це підтримало його».
  Це, мабуть, був Кенні, який намагався спертися на Пенні зі свого боку. Здавалося, ця ідея дала поганий результат.
  «А тепер ти повернувся, знову розбурхувавши ситуацію. Якщо він прийде за тобою вдруге, це буде набагато гірше, ніж порізана шина, я можу тобі це обіцяти. І якщо він дізнається, що я вас попередив, він теж прийде за мною. Скористайся моєю порадою, друже, і забирайся з міста — назад до Нори Білих Хлопців, якби я був на твоєму місці».
  «Боюсь, нічого не вийде». Я вказав у туманному напрямку пустелі Сімпсон. «Десь у мене є два досить цінні вантажі, які я не залишаю. Дякую за підказку, але я вийду з вашого волосся вранці. Якщо Пенні хоче спробувати сьогодні ввечері, нехай він зробить усе можливе. Я бачив більших і потворніших головорізів, ніж він».
  «Але ти не розумієш, друже».
  Я багато чого не розумів, але не був упевнений, що саме він мав на увазі. Я взяв його за плечі й посадив на ліжко. З сумки я витягнув дві пляшки теплого пива й розбив їх об край серванта. Я віддав одну Джеку й присів перед ним навпочіпки.
  «Чого я не розумію, Джеку? Чому Пенні така розлючена?»
  Саме тоді Джек розповів мені все про Сміта Пенні. І чому він ненавидів Джорджа Дікінса.
  Повернувшись у тумани часів, задовго до того, як Софі навіть спалахнула в очах свого батька, Пенні та Дікінс тусувалися разом, здобувши репутацію поганих хлопців з Уднадатти. Приблизно кожні пару тижнів Джордж приїжджав зі своєї садиби, запасався необхідним, і вони зі Смітом вирушали в місто – як воно й було. Коли вони двоє набрали пива всередину, ніхто не був у безпеці. Ходили чутки, що Джордж намагався (і в деяких випадках досяг успіху) навести рогоносців на половину чоловіків у цьому районі, і його схильність до жіночої компанії зробила його персоною нон-грата серед великої частини суспільства, настільки, що він був змушений почати скорочує свої поїздки до мегаполісу.
  Сексуальні махінації були не єдиним способом, завдяки якому пара стала непопулярною. Хоча ніхто ніколи нічого не приписував їм, були припущення, що ці погані хлопці могли бути відповідальними за низку дрібних крадіжок у районі, що сягав аж до Кубер-Педі; нічого надто серйозного, але досить дратує населення, щоб зробити їх ще менш бажаними, коли вони вийшли на розгул.
  Я бачив, як безтурботне ставлення місцевих правоохоронних органів може не піддатися розправі з парочкою ларрикінів, які просто виїхали приємно провести час. Я бачив констебля Дойла в компанії команди Пенні в готельному барі, і я припустив, що він, мабуть, сам виріс із Пенні, тому вкрай неохоче торкнеться когось зі своїх товаришів заради кількох дрібних порушень . Це справді був Дикий Захід.
  Оскільки серед злодіїв не було честі, всупереч загальноприйнятому міфу, майже неминуче все зіпсувалося між Джорджем і Смітом. Джек не міг точно сказати, коли чи що стало причиною розриву, але конфлікт був, і він досяг апогею в готелі одного спекотного суботнього вечора близько десяти років тому. Пенні – на той час одружений і трохи менш мінливий, ніж у молодості – вдарив Джорджа; Джордж відповів взаємністю вид, і весь бар почався. Джек, який на той час, мабуть, ледве вийшов з пелюшок, пригадав, як чув ім’я місіс Пенні на підвищених тонах, і, оглядаючись назад, він підозрював, що Джордж, можливо, спробував натякнути на її прихильність. Це було саме те, що Пенні зробив би винятком. Бійка закінчилася тим, що Пенні відкрито погрожував Джорджу, що якщо він насмілиться знову показати себе біля Уднадатти, Пенні особисто подбає про те, щоб це було востаннє.
  «Звучить занадто, — сказав я.
  'Це було. Але Дікінс, очевидно, взяв це близько до серця. Протягом останнього десятиліття свого життя чи більше він майже ніколи не приїздив до міста. Він підтримував короткохвильовий зв’язок із кількома своїми старими товаришами, які повідомляли йому щоразу, коли Сміт був у від’їзді, а Джордж користувався нагодою, щоб прокрастися та забрати припаси. Я можу помилятися, але я не думаю, що вони двоє ніколи більше не бачили один одного».
  Це була хороша історія, але у мене були запитання. «Якщо вони були смертельними ворогами, коли помер Джордж, чому Пенні погодилася допомогти, коли Кенні подзвонив із Сіднея? Кенні вважає, що це було просто заради грошей, але поруч, мабуть, були інші люди, які могли піти на садибу та спакувати ящик із речами Джорджа».
  Джек знизав плечима. «Можливо, він відчував провину за те, що Джорджа весь цей час вигнали. Можливо, це була ностальгія за роками, які вони прожили разом. Можливо, він просто хотів переконатися, що Джорджа справді немає. Хто знає? Але Джордж був не єдиним, хто знав Сміта з дитинства: Кенні теж виріс тут, не забувайте. Сміт міг просто зробити послугу Кенні заради старих часів.
  «І коли днями Кенні подзвонив знову, що засмутило Пенні?»
  «Будь проклятий, якщо я знаю, але щось знав. Дві ночі тому він був у барі й розповідав про давні чвари сімейні розлади. Продовжував говорити про те, що іногородні підбурюють ситуацію».
  Я нашорошив вуха. «Яких іногородніх?»
  — Хлопці, які пережили це за кілька днів до того, як ви прийшли. Я ж тобі казав – він теж з ними сварився».
  Це ставало справді цікавим, але ще більше заплутаним. — Джеку, я хочу, щоб ти розповів мені все про іногородніх і особливо про те, як їм вдалося так роздратувати Сміта Пенні.
  «Я хотів би допомогти, друже. Я не чув їхньої розмови в барі, але вона закінчилася ще однією з тих бійки, які Сміт так любить. Ну, насправді не бійка – скоріше бійка».
  «Скільки їх там було?»
  «Три. Усі статечні хлопці. Коли вони вперше зареєструвалися, вони сказали мені, що шукають будинок Дікінса, і Сміт, мабуть, почув їх. Того вечора вони тихо сиділи й пили в барі, коли він підійшов до них. Як я вже сказав, я не чув, що трапилося, але це не було особливою розмовою, тому що Сміт кинувся до лідера приблизно за півтори хвилини. Іншим двом довелося відтягнути його й утримати».
  — Пенні розповідала вам про це потім?
  «Без подробиць. Все, що він сказав, це те, що хлопці копаються в справах, які не належать їм, і він хотів переконатися, що вони втекли з міста».
  «Це саме те, що він мені сказав».
  «Наступного ранку вони пішли, і я їх не бачив».
  Я підвівся, послаблюючи судоми, що почалися в моїх ногах, і почав крокувати кімнатою.
  «Яким шляхом вони виїхали з міста?»
  «Я не знаю, друже. Вони пішли ще до того, як я почав свою зміну».
  Ставало дедалі очевиднішим, що Сміт Пенні міг тримати важливі ключі до розгадки таємниці того, що сталося з Джорджем. Він би міг пролити світло на питання власності садиби і моє теж, але правильно тепер мене більше хвилювало те, щоб знайти трьох кремезних іногородніх, у яких цілком могли бути закривавлені руки.
  «Чи могли б ви описати цих трьох чоловіків, якби вам знадобилося?» — запитав я Джека.
  'Я так гадаю. Чому?
  «Просто запишіть те, що ви пам’ятаєте про них, і збережіть це десь у надійному місці. Це може знадобитися».
  Я думав, що можу довіряти Джеку, але я не хотів дозволяти нікому знати, що я думав. Для нього було б безпечніше, якби він не знав.
  — Дякую за попередження про Сміта Пенні, Джеку. І не хвилюйся за мене: завтра я піду».
  Після того, як він пішов, я лежав на ліжку, дивлячись на жерстяний дах, намагаючись зібрати частини докупи. Чому прибуття трьох чоловіків до Уднадатти викликало у Сміта Пенні таке горе? І як вони вписувалися в історію, яку я щойно почув про те, що Пенні та Джордж Дікінс посварилися багато років тому? Якщо вони виїхали з міста в напрямку станції Макумба, це напевно вказувало на те, що вони прямували до ферми Дікінса, а отже, ймовірно, вони перевернули це місце в пошуках металевої каністри, яку ми знайшли. Але це було велике «якби». Джек не знав, у якому напрямку вони пішли, і після нашої останньої зустрічі я не мав бажання постукати у двері Сміта Пенні, щоб запитати, чи має він якусь ідею. Мені дуже хотілося повернутися на ферму, але я все одно був у глухому куті через брак провіанту. Треба було чекати до ранку.
  Чим більше я думав про це, тим більше не міг уникнути думки, що троє чоловіків також були пов’язані з наїздом і втечею, яка вбила Доллі. Це, у свою чергу, змусило мене задуматися про останній дзвінок Кенні Сміту Пенні та про те, чому це могло спровокувати ще один вибух з боку Пенні. Що мав на увазі Пенні під «давніми чварами та сімейними розладами», які описав Джек? Я знав, що мати Софі Вікторія втекла з ферми за першої нагоди але чи була якась незгода з Джорджем, яка залишила спадщину протягом багатьох років і досі не загоїлася? І як це вплинуло на Сміта Пенні?
  Усе це було надто великим безладом, і все, здавалося, повернулося до Софі та її спадку. Що, в біса, зробив дядько Джордж і чому він викинув усе це біля дверей Софі?
  Я боровся з цим до пізніх годин, але відповіді не було.
  Власниця міського магазину була здивована, побачивши свого першого клієнта, який чекав на вулиці ще до того, як вона прийшла, щоб відчинити двері. Незважаючи на мою нестачу сну – чи, можливо, через це – я встав рано і вже відвідав гараж, який, на моє щастя, обслуговували колеги, які рано встали. Я взяв нову запасну шину для Ленд Ровера, причепив її до капоту та наповнив паливом каністри. У магазині я намагався грюкнути дверима з моменту, коли я вважав розумним, щоб магазин був відкритий. Я неправильно оцінив це на добру годину.
  Вона виглядала досить збентеженою моїм жвавим бігом по магазину, хапаючи речі, які я хотів, і кидала їх собі на прилавок, перш ніж кинути поруч з ними пачку доларів.
  «Хтось поспішає», — сказала вона, пакуючи припаси у два великі паперові пакети, як у американському стилі, і дзвонила на своїй касі. Я не був у настрої для розмови, тому я нелюдимо буркнув, зібрав сумки й пішов.
  Як тільки я зійшла з веранди вітрини, я побачила його. Сміт Пенні стояв через дорогу, за кілька ярдів від «Лендровера».
  У нього під пахвою була гвинтівка.
  Моя перша думка була про безпеку нової шини. Було б справді жорстоко, якби той самий правопорушник, який саботував наш попередній запасний, відповідав би за знесення нового.
  Але Пенні, здавалося, не цікавилася автомобілем. Він виправив його погляд дивився на мене, коли я йшов, як я сподівався, безтурботно.
  «Мені здавалося, що я сказав тобі вийти», — тихо сказав він.
  «Так, я, здається, пам’ятаю це», — сказав я, дивлячись у сталево-блакитні очі. — Але я не пам’ятаю, щоб ти щось казав про те, щоб не повертатися.
  Він не очікував відповіді, і це на мить його збентежило. Проходячи повз нього до Land Rover, я сказав: «Сподіваюся, ви більше нічого не зробили з моєю машиною». Прокатна компанія не буде вражена».
  Я почула його кроки позаду, але перш ніж я встигла обернутися, величезна рука стиснула моє праве плече, і він обхопив мене, як дитячу іграшку. Цього разу його голос був значно голоснішим.
  «Не зли мене, паршивий Пом».
  Я вже зафіксував, що рушниця не взведена. Затвор стояв у вертикальному положенні та повністю відтягнутий назад, і я бачив, що в носику не було кулі. Йому знадобилася лише мить, щоб ударити засув вперед і зарядити один, але я не збирався приділяти йому жодної хвилини. Я випустив сумку з правої руки і вдарив стиснутим кулаком йому в живіт.
  Не чекаючи, щоб зібрати скинуту провізію, я кинувся до Land Rover. Оскільки було ще рано, і оскільки більшу частину його вмісту було вивантажено на фермі, я залишив його незамкненим, тож різко відчинив водійські двері, кинув другий паперовий пакет на пасажирське сидіння й стрибнув туди. Напевно, Пенні було достатньо часу, щоб відновити дихання та розум і піти за мною до машини, але коли я запустив двигун, біля автомобіля його не було й сліду.
  Я ввімкнув її на передачу й натиснув на педаль газу. Коли я подивився в дзеркало заднього виду, я зрозумів, чому він не побіг за мною. Він стояв на вулиці, приклавши рушницю до плеча, цілячись прямо в Land Rover.
   Я необачно повернув ліворуч, на волосок пропустивши бочку з маслом на узбіччі дороги, і вимкнув її на другу передачу. Я сильно потягнув за кермо, і вона похитнулася назад на інший бік вулиці. Я втратив Пенні в дзеркалі з поля зору, але не сумнівався, що він усе ще там.
  Мої побоювання підтвердилися, коли металевий звук рикошетом відскочив від даху Land Rover приблизно в футі за моїм правим вухом.
  Я вилаявся і знову звернув, а потім побачив бічну вулицю, що відшарувалася ліворуч. Я повернув колесо до упору, сподіваючись, що вона не перекинеться від гостроти повороту, і повернув за ріг.
  Сміт Пенні справді не хотів, щоб я був у Уднадатті.
  
  OceanofPDF.com
  
  В
  Пізніше того ж дня, коли я розповідав про свої останні подвиги Софі й Адаму на фермі, я применшив більш хвилюючі аспекти. Я подумав, що Софі не потрібно більше стресу, що додає її і без того збудженого стану, і вони все одно нічого не можуть з цим зробити. На щастя, жоден із них не помітив кульового пошкодження даху Land Rover: якби вони помітили, я був би змушений їм збрехати, і я не хотів додати брехню до списку злочинів, які я вчинив. їх у цій поїздці.
  Вони були досить спантеличені тим, чому я взяв лише половину товарів зі списку, але я ухилився від цього загадковою напівправдою: «Це не те, що робити покупки у Fortnum and Mason, знаєте».
  Я розпитав їх під час попередньої нічної розмови з Кенні по радіо, але справжніх новин не було. Він сказав їм, що все ще проводить розслідування про компанію, Гамільтона та Ірвіна, але поки що залишив порожнє. Чесно кажучи, я не покладав особливих надій на ту тупикову вулицю, але у нас не було чим продовжувати. Я не сказав Софі, але знав, що якби Кенні не придумав нового сліду протягом наступних кількох днів, ми б потонули. Не було б нічого іншого, як кинути спроби знайти правду про Джорджа та скоротити наші втрати. Це може зробити трьох кремезних чоловіків дуже щасливими, але це не буде задовільним висновком для Софі. Або мене.
  Зважаючи на все, вони вдвох зробили досить пристойну роботу з прибирання. Їм вдалося підкріпити будинок кількома добре покладеними дошками, які допомогли б уникнути найгіршої частини піску, і мітлу, очевидно, використали добре. Якщо ми все-таки залишимося на кілька днів, я подумав, що міг би відмовитися від свого причалу на відкритому повітрі й натомість ризикнути критим моторошним плазом.
  Після чергової вечері в жерстяних банках, яку я з’їв на хитких стільцях на веранді, я пішов до радіо, яке було підключено до генератора позаду будинку. Чекаючи, поки секундна стрілка на моєму годиннику повернеться до відведеного часу дзвінка, я дивився на відкриту савану. Ліворуч від мене сонце спускалося до горизонту, відливаючи майже неймовірний рожевий відтінок на пісок. У вечірній тиші птахи та інші пустельні істоти готувалися до сумбурного співу. Якби я не мав так багато на думці, я міг би майже розслабитися.
  У Кенні були новини.
  Після ретельного дослідження, для якого він заручився послугами Рут і Карлі, йому вдалося відстежити Гамільтона та Ірвайна. Адреса, яку я йому дав, здавалося, зникла з карт кілька десятиліть тому, але місце все ще існувало. Під новою назвою вулиці він розташовувався в досить розкішному кварталі Північного Сіднея, де темпи будівництва хмарочосів майже не поступалися темпам будівництва Центрального ділового району. Завдяки мосту Харбор-Брідж, який з’єднує два райони через великий блакитний вододіл, обидва зазнали швидкого та агресивного зростання за останні кілька років, і обидва були домом для штаб-квартир різноманітних багатонаціональних організацій у їхніх блискучих нових офісах.
  У мене почався свербіж. Яке все це мало відношення до Софі та її спадку?
  «Я вже підходжу до цього, друже», — сказав Кенні, який явно насолоджувався кепкуваннями. — Ви пам’ятаєте документ, про який ви мені розповідали — обмін правом власності?
  Я сказав йому, що зробив.
  «Ну що ж, трапилося найгірше. Я розмовляв про це з прекрасною молодою жінкою по телефону, і вона люб’язно пішла геть і знайшла копію Гамільтона та Ірвайна в їхніх файлах. Схоже, у вашій версії зникла друга сторінка.
  Це мене не здивувало. Була висока ймовірність того, що Джордж загубив його десь у хаосі свого будинку, перш ніж вирішив сховати те, що від нього залишилося, у каністру.
  «Що на ньому було?»
  «Тепер ти запитуєш. І я хотів би сказати тобі».
  «Припини грати в ігри, Кенні. Що це було в біса?
  — Гаразд, гаразд — тримай волосся. Я не можу вам точно сказати, що там було, тому що я цього не бачив. З того, що мені змогла розповісти мила молода леді, я знаю, що обмін прав власності стосувався садиби та шахти».
  «І?»
  «І їх обміняли на нікчемну ділянку землі тут, у Сіднеї».
  Я читав у романах про людей, які розгублено чесали голови, але ніколи не вірив, що це трапляється в реальному житті. Тепер, правда, почухав голову.
  «Гаразд, Кенні, ти мене взяв. Що це означає для Софі?»
  «Це означає, мій старий друже, що замість покинутої опалової шахти та старого фермерського будинку в чагарнику, Софі тепер є гордою власницею першокласної нерухомості в Північному Сіднеї».
  «Я думав, ти сказав, що це нічого не варте».
  «Коли відбувся обмін прав власності, це було», — сказав Кенні.
   Це почало ставати на свої місця. Один із предків Джорджа Дікінса проміняв свою опалову шахту на безглузду ділянку землі на північному березі гавані Сіднея. Коли він уклав угоду, компанія, мабуть, радісно потирала руки перед перспективою незліченних багатств, похованих у червоній землі поблизу Уднадатти. Але Дікінси сміялися останніми: шахта виявилася майже нікчемною, тоді як ця безглузда ділянка землі тепер була розташована в центрі одного з найшвидше зростаючих і найбагатших ділових районів у південній півкулі.
  «До біса, друже! Гамільтон та Ірвайн навіть побудували на ньому свою власну штаб-квартиру!»
  Новина була надзвичайною, і мені довелося змусити Кенні повторити деталі, щоб переконатися, що я правильно її зрозумів.
  — Це був міст, Білле. Міст змінив усе. До 1932 року ніхто не звертав уваги на Північний Сідней. Вам довелося подолати милі, щоб перетнути Парраматту, щоб дістатися до неї, і єдині люди, які цим цікавилися, були корінні племена, які жили там століттями. Але після того, як вони побудували міст, він відкрив цілий світ можливостей – житлових і комерційних. Ну, ви знаєте, де наш дім, тож ви знаєте, яку різницю зробив міст».
  Я згадав про поїздку Кенні на роботу на південній стороні гавані. Раніше це не вражало мене, але це було б майже неможливо без мосту.
  «Раптом земля там стала цінним активом, і всі намагалися претендувати на неї. У Гамільтона та Ірвіна випадково був папірець, на якому було написано, що одна частина належить їм».
  «Хто такі Гамільтон та Ірвайн?» Я запитав. 'Що вони роблять?'
  «Трохи загадки, це. Здається, вони якісь брокери, але важко визначити, що саме вони брокер. Проте багато грошей. Я проїжджав повз штаб-квартиру, і це одна з найбільш вражаючих будівель на ділянці».
  «І той папірець, де говориться, що Гамільтон та Ірвайн володіли землею…»
  «… брехав. Вони могли володіти ним у певний момент історії, задовго до того, як міст з’явився, але до 1932 року він, безсумнівно, перебував у власності сім’ї Дікінс із Південної Австралії».
  Мій розум збентежився. Якщо Кенні мав рацію – і, що більш важливо, якщо ми могли б продемонструвати, що він мав рацію щодо тягаря доведення, прийнятного судом, – тоді Софі була надзвичайно багатою сіднейською вільною власниккою.
  «Це неймовірно», — сказав я.
  «Досить добре, чи не так?»
  — Але хвилину тому ви сказали, що насправді не бачили другої сторінки обміну правомочністю. Чому ні? Де це?'
  «Ах». Бадьорість зникла з голосу Кенні. «Боюсь, що з цим є проблема».
  «Яка проблема? Ви сказали, що розмовляли по телефону з милою дівчиною».
  «І я був таким. Вона навіть була готова дозволити мені відвідати їхні офіси, щоб особисто оглянути це. Але коли я сьогодні передзвонив, щоб узгодити час, я не міг поговорити з тією самою дівчиною. Натомість я отримав надзвичайно холодний прийом від старшої жінки, яка заперечувала будь-яку інформацію про розмову, яка коли-небудь мала місце, і відмовилася навіть обговорювати існування обміну титулом».
  «Що? Вони закрили тебе?»
  'Виглядає так. Я не можу точно сказати, що сталося між двома телефонними дзвінками, але здається, ніби хтось дістався до дівчини. Проблема в тому...
  «Не кажи мені, Кенні. Я дуже добре знаю, що проблема є. Без цієї другої сторінки Софі нічого не зможе довести».
  «Я не розумію, чому Джордж залишився тут, посеред пустелі, коли він знав, що сім’я більше не володіє шахтою. Він міг би поїхати до Сіднея, помахати обміном прав власності під носом у Гамільтона та Ірвіна та спокійно піти на пенсію за рахунок орендної плати, яку вони йому заборгували за останні сто років».
  Огляд Софі щодо ситуації досить близько збігався з моїм.
  «Я поставив Кенні те саме запитання», — сказав я. «Він почав ностальгувати за мною і почав згадувати, як ріс в Уднадатта з Джорджем і Вікторією. Коли я намагався отримати пряму відповідь, він казав лише, що деякі люди не для міста. Джордж, очевидно, був одним із тих людей». Я подивився на Софі. «На щастя, він не зробив такої самої презумпції від імені своїх спадкоємців».
  Адам, здавалося, не купувався. "Але всі ці гроші - хто б не хотів отримати їх у свої руки?"
  Я подумав про Леотту, колишню коханку надзвичайно впливового чоловіка з Карибського моря. Крім затишного приватного будинку на березі моря, який він надав, вона ніколи не шукала атрибутів заможного способу життя, хоча вони були для неї вільно доступні. Кенні мав рацію: деякі люди просто віддають перевагу простому життю. До біса, мій власний маленький котедж на Дарт навряд чи був місцем розкоші, і я був щасливий. Я міг би заробити значно більше грошей, якби підняв палки й назавжди попрямував до лондонського диму, але це теж був не мій стиль. Удень я дружив із дядьком Джорджем.
  «У житті є щось більше, ніж величезні купи готівки», — сказав я, і Софі посміхнулася.
  «Схоже, я ніколи не отримаю шансу довести цю теорію так чи інакше. Не без другого аркуша паперу».
  Я допив пиво, яке пив, і відкинувся на спинку крісла. Я намагався знайти спосіб отримати копію Гамільтона та Ірвіна про обмін правом власності. Очевидно, він існував, оскільки молода леді, з якою першою розмовляв Кенні, пішла й знайшла його в документах компанії. Але отримати це в наші руки – особливо враховуючи те, що напрямок розслідування згодом було закрито – було б нелегко. І було ще одне запитання, на яке я не міг знайти відповіді: чому, якщо документ підтверджував, що вони більше не володіють безкоштовним правом власності на своїй ділянці, вони взагалі його зберегли? Щоб спалити папери, знадобилося б одну хвилину роботи, і тоді це було б лише слово Дікінса проти могутності їхньої корпорації, якби воно колись дійшло до суперечки. Звісно, все це дуже двозначно, але з огляду на таку кількість мільйонів доларів, що потенційно поставлено на карту, це не здавалося абсолютно неправдоподібним. Мені спало на думку, що десь у державному земельному кадастрі може бути копія прав власності – я не був достатньо розбираний у законності в Австралії, – але в мене виникла неприємна підозра, що будь-які такі старі документи, як біржа Дікінса, могли мати викинули задовго до цього. Який щойно залишив копію Hamilton and Irvine.
  Ще одна загадка, щоб додати до купи.
  «Кенні каже, що він докладе всіх зусиль, щоб переслідувати компанію, але я б не затримав подих. Я припускаю, що дівчина, з якою він спочатку розмовляв, не здогадувалася, що обмін правом власності є конфіденційним документом, тому не було причин не сказати йому про це. Хтось вище, очевидно, втрутився після цього, і тепер усе ховається. Якщо Кенні буде колупатися, ставлячи незручні запитання, я думаю, вони можуть навіть знищити свою копію».
  Софі виглядала стривоженою. «Але це було б незаконно, чи не так?»
  «Незаконний, аморальний, безсовісний — оберіть свій прикметник», — сказав я. «Я не намагаюся їх захищати, але поставте себе на їх місце. Століття чи більше вони сидять на опалі моя, яка принесла дуже мало, з того, що ми можемо розібрати. Тим часом вони побудували свою штаб-квартиру на ділянці землі у великому місті, яка за сучасними мірками має коштувати цілий стан. Тепер з’являється якийсь докучливий Пом, який починає хвилювати про спадщину, яка, наскільки їй відомо, включає цю шахту. Сіднейський адвокат із добрих намірів дізнається про зв’язок із Гамільтоном та Ірвайном і невинно пхає в це свого носа. Тепер ніхто з учасників початкової транзакції досі не живий, але, можливо, хтось із високопоставлених осіб у компанії розуміє, що вони раптово наражатися на те, що може становити серйозну відповідальність. Якби ви були на їхньому місці, чи хотіли б ви опуститися до невеликої зручної незаконності, щоб усунути проблему?»
  — Але це не просто невелика незаконність, Білле. Якщо те, що ви говорите, є правильним, і хтось із Гамільтона та Ірвіна хоче приховати всю справу, тоді вони вдалися до набагато більшого. Вони скоїли вбивство».
  Все ставало надто заплутаним. Якщо Джорджа вбили, значить, хтось знав про обмін титулами ще до того, як Софі навіть дізналася, що у неї є дядько. Я уявив, що той, хто це був, думав, що впорався з проблемою раз і назавжди, усунувши Джорджа. Вони точно не очікували, що його давно втрачена племінниця приїде з Англії, претендуючи на спадщину Дікінса. Але коли вона це зробила, її потрібно було налякати – звідси погрозливі повідомлення та напад на Адама. І коли стало зрозуміло, що її не збираються лякати, ситуація жахливо загострилася зі смертю Доллі.
  Коли я пояснив свою думку Софі, вона зітхнула.
  «Принаймні це означає, що я не відповідальний за одну смерть».
  — Ні для іншого, — сказав я з наполегливою ноткою в голосі. «Ти маєш перестати так думати. Ця річ налічує сто років і більше; ти на сцені лише кілька тижнів. У тому, що вони зробили з Доллі, ви не винні. Що вам знадобиться, щоб повірити в це?»
   Її голова опустилася. — Не знаю, Білл. Це все так жахливо. І тепер ми навіть не можемо це виправити і викрити Гамільтона та Ірвайна, тому що у нас немає другої сторінки копії Джорджа про обмін. О, чому він мав бути таким неорганізованим?»
  З нізвідки мені спала на думку важлива думка.
  «Почекай, Софі. Можливо, він не був дезорганізованим. Можливо, він був прямою протилежністю неорганізованості».
  Я зіскочив зі свого місця й почав нишпорити в кишенях одягу, який був на мені, а потім піджака, який я скинув на спинку стільця.
  «Про що ти говориш, Білле?»
  Я знайшов те, що шукав, і кинув це на стіл перед Софі й Адамом.
  «Відкрийте», — сказав я.
  Адам потягнувся вперед і розгорнув намальовану від руки карту садиби.
  «Чому ви показуєте нам це знову?» запитав він.
  'Подумай над цим. Дядько Джордж дуже добре сховав першу сторінку, чи не так?»
  «Нам довелося розібрати дерево, щоб дістатися до нього, тому я б сказав «так», — сказав Адам.
  «То ви справді бачите, що він настільки необережний, що взагалі втратить другу сторінку?» Я так не думаю. Думаю, Джордж точно знав, що робив. Я думаю, що дядько Джордж навмисно відокремив два аркуші паперу один від одного і сховав їх у двох різних місцях».
  Щось спалахнуло в очах Софі, коли їй спала на думку така можливість. «Так де це, Білле?» Де друга сторінка?»
  Я опустила палець на один кут карти, де Джордж намалював стрілку і залишив нам ще одну підказку на виду.
  Шахта.
  
  Карта могла б дати нам підказку про місцезнаходження скарбу, який ми шукали, але вона залишила нам дуже мало, щоб продовжити в іншому важливому аспекті. Стрілка Джорджа вказувала на північний схід, але крім цієї голої інформації ми не мали уявлення, де знайти опалову шахту Дікінса.
  Не думаю, що ніхто з нас спав цієї ночі, але чи це було через спеку, чи через очікування, я не міг сказати. Температура в пустелі могла тривожно впасти за ніч, навіть у розпал літа, але це було особливо тепло, і липкість дезорієнтувала.
  Ми всі прокинулися рано, тож вирішили розпочати пошуки шахти до того, як день стане неймовірно спекотним. Ми навіть не підозрювали, як довго шукатимемо, тому я запасся «Лендровером» на два дні: якщо не знайдемо до кінця першого дня, то розвернемося і повернемося на садибу. перегрупуватися. Я завантажив радіо разом із провіантом, хоча чим далі була наша експедиція, тим менше я думав, що ми зможемо дістатися до Кенні.
  Від заднього кута будинку на північний схід відходили залишки ґрунтової доріжки. Це не було значно гірше, ніж стежка від станції Macumba, тому ми трималися там, де вона пролягала видимим маршрутом через кущі, і сподівалися на краще. Ми мало спілкувалися, і Софі провела багато часу, дивлячись на пустелю з пасажирського сидіння біля мене. Адам возився з радіо, але я підозрювала, що це було більше для чогось, ніж тому, що воно потребувало уваги. Я зосередився на ухиленні від каміння та збереженні стабільної швидкості.
  Кенні хвилювався, що шахту буде важко знайти. Його попередження було точним щодо кожного етапу подорожі, від Уднадатти до Макумби до ферми Дікінса, яка ставала дедалі віддаленішою. Навіть він не міг передбачити ізольованість цього місця. Я спробував поставити себе на місце перших поселенців Кубер-Педі, які вперше прибрели сюди, слідкуючи за швами опалів у кущі. Мені було важко повірити, що навіть перспектива величезних полів цього матеріалу може спокусити будь-кого терпіти таку порду роками поспіль, але я ніколи не відволікався на блискучі предмети.
  «Я знаю, що це втомлює, але тримайте очі відкритими», — сказав я після години незмінної дороги.
  'Для чого?' — запитала Софі.
  'Хотів би я знати. Це частина проблеми. Все, що виглядає інакше, я припускаю.
  Адам буркнув у спину. 'Інший? На відміну від нескінченних куп піску та чагарників, ви маєте на увазі?
  «Ось і все», — сказав я, і ми знову замовкли.
  Через п’ятнадцять хвилин Софі закричала. — Ось, Білле, ці камені!
  Я зупинив Land Rover, і вона вказала ліворуч, де пара дюн утворювала природну долину, яка вела на північ. Я примружився, намагаючись побачити те, що вона побачила, але знадобилася мить, перш ніж я це помітив. По обидва боки від гирла злиття було розташовано акуратний невеликий ряд ретельно розташованих блідих валунів, майже як вогні злітно-посадкової смуги аеропорту. Джордж все ще вів нас із-за могили.
  «Боже, це було б легко пропустити. Добре помічено, Софі.
  Я звернув машину з траси і попрямував у долину. Пісок тут був більш пухким і ставав важчим для шин, але я вважав, що це те, для чого вона була створена, і невпинно йшов далі.
  Через кілька хвилин у мене почали виникати сумніви, що валуни були розташовані зовсім не випадково.
  Адам погодився. «Цього не може бути. Це нікуди не дінеться».
  Софі похитала головою. «Це точно був показник. Шахта тут, я знаю, що є».
  Через п’ять хвилин було доведено, що вона права. Дюни дійшли до місця зустрічі біля підніжжя скелястого виступу, а за двадцять футів угору по схилу зяяла чорна діра.
  Ми знайшли вхід до шахти Джорджа.
  Те, що сталося потім, частково сталося через недосвідченість Софі й Адама, але здебільшого через мою дурість. Оскільки нам дуже хотілося побачити внутрішню частину шахти, ми не змогли взяти набір, який нам обов’язково потрібен. Окрім того, що ми були погано споряджені, ми були голодні та спраглі, тому що їхали без зупинки від садиби – усе це сприяло тому, що ми не були готові піти під землю.
  Софі першою піднялася на скелю, і я мав зрозуміти, як її черевики ковзали на сипучому піску, що нам потрібно краще обладнання. Але я не відставав від неї, і Адам гнався за мною. Дійшовши до отвору, вона зупинилася й завмерла, дивлячись у безодню, як перший дослідник, що відкриває новий континент. Коли Адам наздогнав нас, ми, мабуть, були схожі на братів Маркс, чорні силуети кумедно зафіксовані на золотому небі.
  Я зайшов першим, а через десять хвилин у нас були серйозні проблеми.
  
  OceanofPDF.com
  
  ЧАСТИНА ТРЕТЯ: ЧЕРВОНИЙ
  
  OceanofPDF.com
  
  я
  Перше, що я мав зробити, це зашурхотіти якусь шину для зламаної щиколотки Адама. На дні дванадцятифутової шахти, з моїм власним зап’ястям, це було складно. Я змусив свій туманний мозок функціонувати, але проблема полягала в тому, що це одразу відкривало цілу перспективу інших труднощів: навіть якщо я зможу залатати Адама настільки, щоб зрушити його з місця, що тоді? Софі могла сісти за кермо Land Rover, але він був унизу скелі, на яку не міг піднятися, і я не бачив, яка від нього користь. У нас не було драбини, Софі не могла витягти нас із шахти, і ні Адам, ні я не були в стані, щоб почати пробивати діри в стінах, щоб повзти до безпечного місця.
  Я припав до бічної стіни й тупо дивився на червону землю навпроти мене. Адам все ще розмовляв із Софі, високо над нами в нестабільному вході в шахту, але це було про його травми, а не про те, як вибратися з цього глухого кута. Коли я дивився, велика чорна багатоніжка увійшла в коло світла смолоскипа й гнучко ковзнула стіною шахти до місця, де тунель зник у шахті. Я здригнувся й сів, відсторонившись від стіни.
  Я знову подивився на отвір тунелю, нерівний і розсипаний, де, ймовірно, Джордж і його предки пробиралися через нього, щоб отримати доступ до самої шахти. Чи справді це головний вхід на ділянку? І якщо так, то як їм вдалося видобути опали, які вони викопали з землі? Моє серце оптимістично защеміло, і я посвітив смолоскипом до верхньої частини шахти, гадаючи, чи не побачу я гак, вбитий у дах як частину якоїсь системи шківів для підняття відер із дорогоцінним камінням. Як засіб втечі, це могло б запропонувати різні можливості.
  На даху печери не було нічого, крім темряви.
  Розмова між Софі та Адамом заколисала, і я скористався нагодою, щоб крикнути їй.
  «Софі, мені потрібно поправити Адамову щиколотку. Чи є там щось, що я міг би використати як шину?»
  «Я щось знайду», — сказала вона, і я почув хрускіт гальки під ногами, коли вона вийшла з печери.
  Вона повернулася за п’ять хвилин і повідомила, що мотузка повертається до нас. Я пам’ятав, що цього разу не дивився вгору, коли вантаж переступив край шахти, але я відчув, як навколо мене падають шматки гравію та землі. Я спрямував факел угору й побачив, як обережно опускають великий оберемок, акуратно упакований у шматок матеріалу. Я встав і простягнув руку, щоб взяти його, послабив мотузку й крикнув Софі, щоб вона могла підтягнути його назад.
  Усередині пачки вона підготувала мініатюрний набір для виживання. З обох кінців матеріалу стирчав металевий шип, який я впізнав як частину решітки Land Rover. Мене не хвилювало пошкодження орендованого транспортного засобу, але мене непокоїли дві речі: по-перше, вона, очевидно, якось вирвала його з машини і могла завдати собі травми; по-друге, і що ще більше тривожить, вона здійснила подорож униз по скелі сама – і повернулася назад.
  «Знаєш, Софі, ти справді не можеш наражати себе на небезпеку».
   «О, давай, Білл. Я доросла дівчинка, і ми вже зіткнулися з багатьма небезпеками».
  «Я маю на увазі не це. Мої мотиви суто егоїстичні. Я не кажу, що ви не можете впоратися з цим, але якщо з вами щось трапиться, поки ми застрягли тут, ми всі мертві».
  Моя прямота вразила. Це було призначено для.
  Разом із шипом Софі додала дезінфікуючий засіб, вату та рулон бинта з ворсу з аптечки, щоб створити імпровізовану шину для Адама. Була також фляжка з водою і рація. Принаймні хтось подумав правильно.
  Я використовував трохи води, щоб очистити Адамову щиколотку, чим міг. Решту ми поділили між собою. Потім я вирівняв шип із зовнішньою стороною його ноги і перев’язав його бинтом якомога міцніше. Еластичність марлі означала, що не було небезпеки припинення кровопостачання його стопи, але я також хотів, щоб вона залишалася якомога міцнішою. Я поняття не мав, через що йому доведеться пройти, перш ніж ми зможемо доставити його до лікаря.
  Увесь цей час Адам і Софі продовжували безглузду балаканину по рації. Я намагався відійти від їхньої розмови, насиченої чарівними дрібницями, і зосередитися на суті справи. Незалежно від того, з якого боку я дивився на це, я не міг придумати способу дістати ні себе, ні Адама на вершину цієї шахти. Це залишало лише одну можливість.
  Я перервав спілкування по рації і забрав слухавку в Адама.
  «Софі, тут є тунель, який веде далі в шахту. Я йду досліджувати».
  Вона звучала стурбовано. «Бережи себе, Білле. Ти не знаєш, що там внизу. Без будь-якого обслуговування все могло б завалитися. Будь ласка, не ризикуйте».
  «Я зроблю все, що в моїх силах, але я не бачу, що у нас є вибір. Я сподіваюся, що все, що там внизу, може дати мені підказку як ми можемо вийти знову. Напевно, вони якось добули опали».
  Я засунув рацію в кишеню й упав на коліна, ще більше нахилившись, щоб зазирнути в тунель. Смолоскип відкрив той самий вузький отвір, що й раніше, розширюючись у більший простір, який ховався в темряві. Штовхаючи факел перед собою, я ковзнув на живіт і почав повзати крізь отвір, витягнувши руки вперед. Як я і очікував, це було тісно. Я втягнув плечі всередину, тільки виявивши, що це ускладнює себе, і я вилаявся, не раз вдаряючись головою про дах тунелю. На щастя, вузький шматок був коротким, і мої ноги все ще стирчали в шахті позаду мене, коли мої руки вийшли з нори, і я міг їх широко розкинути для покупки, яку мені потрібно було протягти.
  Коли я підвівся, наді мною був добрий простір, і світло факела виявило щось набагато складніше, ніж я собі уявляв. Хоча це нагадало мені фотографії та відеоматеріали, які я бачив у вугільній промисловості в Англії, де заляпані шахтарі годинами працювали під землею в умовах, які робили більшість іншої тяжкої праці схожою на прогулянку в парку, тунель, що тягнеться переді мною був вищий, ширший і краще сконструйований, ніж я міг подумати, враховуючи його розташування в цьому віддаленому куточку ніде. Врізаний у землю, яка все ще виглядала червонувато-коричневою у світлі смолоскипа, він, здавалося, був ретельно спроектований і добре підтримувався правильними стійками та поперечними балками з міцного дерева. Я поплескав найближчу до мене стіну, щоб перевірити її солідарність, і був приємно здивований. Моє захоплення добувачами опалів – вже на рівні, що наближався до дива – зросло ще на одну-дві сходинки.
  Я натиснув кнопку на рації й описав Софі, на що дивлюся.
  «Це чудово, Білле, але я не бачу, як це нам допоможе».
   Я теж не знав, але нарешті мені спало на думку. Пильно дивлячись у центр тунелю, я вимкнув факел і став чекати. Моїм очам знадобилося кілька хвилин, щоб звикнути до повної темряви. Поки я стояв, сподіваючись, що жодні істоти не зробили тунель своїм домом за відсутності людської діяльності, я переможно кивнув собі, усвідомивши, що темрява не така повна, як я спочатку думав.
  Далеко внизу, у череві шахти, стала помітна смужка світла.
  Чим сильніше я дивився, тим більше це виявлялося. Без сумніву, там було світло. І якби якийсь троглодит-відступник із печер Кубер-Педі не влаштував тут новий дім і не грівся біля багаття, тоді світло могло означати лише одне: десь у мережі тунелів, що простяглися переді мною, була ще одна шахта.
  Софі була невпевнена, коли я переказав новини по рації. «Чи може бути там якесь інше джерело світла?» вона запитала.
  «Немає шансів», — відповів я. «Немає ніякого способу, щоб світло потрапило в ці тунелі, якщо не було діри з рівня землі. Десь на даху шахти має бути ще один отвір. Питання лише в тому, як туди піднятися і знайти».
  «Що ви пропонуєте?»
  Я обірвав зв'язок по рації і думав. Логічно було б відправити Софі на вершину пагорба, щоб розвідати довкола й побачити, чи зможе вона знайти інший вхід, але цей варіант був небезпечним. З того, що мені розповів Кенні, я знав, що багато з цих старих шахт було покинуто напризволяще, із забутими шахтами, покритими часом і брудом, залишивши, здавалося б, нешкідливий шар піску, який приховує швейцарський сир смертоносних дірок. Я виключив це як надто ризиковане, з тієї самої причини, чому я не хотів, щоб вона бігала по скелі. Я б мав Мені подобалося самому вийти на вершину, але скрутне становище Адама – і дванадцятифутовий стрімкий падіння, яке я не міг оцінити – зробили це неможливим. Чим більше я думав про це, єдиним вибором здавалося йти глибше в шахту. Якби я зміг знайти джерело світла, ми б напевно знали, що з цього місця є інший вихід.
  Софі знадобилося, щоб помітити недолік. Вона сказала: «Навіть якщо ти знайдеш іншу шахту, як це допоможе?» Я все одно не буду знати, де ти згори».
  Я ще трохи подумав і придумав план: він був досить слабким, але найкращим, що ми мали.
  Вбивати час у темному замкнутому просторі – це навряд чи моя ідея вечірньої розваги, але ми мало що могли зробити. Поки ми чекали настання темряви, я економив акумулятор і в ліхтарику, і в рації. Я поповз тунелем назад до Адама, і ми з ним були змушені порозмовляти, залишивши Софі напризволяще. Я намагався попередити її, щоб вона була особливо обережною біля входу в шахту й остерігалася будь-якої гидоти, яка може ховатися поблизу. Вона дала мені ще один заслужений ковток про те, що вона цілком здатна піклуватися про себе.
  Я дійсно дотримувався суворих інструкцій, коли справа дійшла до Land Rover. Я сказав Софі піднятися назад по долині до точки, де вона була впевнена, що зможе без будь-якої небезпеки загнати його на один із відрогів піску, а потім піднести його якомога ближче до скелі. Я сподівався, що вона зможе поставити його на тверду землю, не ризикуючи загнати його повністю на дах шахти, але ми не знаємо напевно, чи це можливо, доки не знайдемо новий ствол і не розрахуємо його положення по відношенню до неї. Я не хотів, щоб вона везла важку машину на нестабільну територію, якщо тільки не було іншого виходу: у мене було передчуття, що Land Rover виживе, якби один із тих невидимих валів піддався під колесо, але я волів би цього не робити. брати ймовірність того, що він непоправно застрягне, якщо цього взагалі можна було уникнути.
  За півгодини до заходу сонця я знову почав спускатися тунелем. Як і раніше, я проповз у вузький отвір, просунувши плечі й потягнувши за ними решту свого запорошеного тіла. Я відштовхнувся, коли підвівся, іронічно посміхнувшись над марністю дії, а потім знову вдивився в темряву. Минуло кілька хвилин, і відблиск світла був слабкішим, ніж раніше, але я точно міг розгледіти його вниз по тунелю перед собою.
  «У нас небагато часу», — сказав я в рацію, розмірковуючи, чи не помилився, як швидко сонце впаде з австралійського літнього неба, потенційно залишивши мене в непроглядній темряві, нікуди прицілитися. Я спрямував очі на відблиск і рухався так швидко, як міг. Мої чоботи ковзали по камінню й спотикалися об каміння, що виступало, але я не опускав очей на підлогу. Поки тунель звивався й повертався крізь підземний лабіринт, я повністю зосереджувався на світлі, намагаючись вирішити, чи воно стає яскравішим, тому що я наближаюся, чи блідішим, бо денне світло швидко зникає. Я також зробив невизначене зусилля порахувати свої кроки. Я вже давно втратив надію спробувати визначити, у якому напрямку я рухався, хоча той факт, що я спостерігав світло по прямій лінії від отвору, був багатообіцяючим. Але принаймні я міг би дати Софі певне уявлення про те, як далеко їй доведеться подолати дах шахти в пошуках шахти.
  Я підтримував з нею постійний діалог по рації. Я уявив її десь над своєю головою, як вона дивиться на гаснуче світло й чекає від мене знаку, і мені стало цікаво, чи не шкодує вона про всю цю втечу. Я знав, що був.
  І раптом я опинилася там. Десять футів переді мною, подібно до срібної колони, що падає з небес, світло з неба назовні акуратно сяяло на дно шахти.
  «Я знайшов», — крикнув я в слухавку, викликавши у відповідь болючий вереск.
  «Це чудово, Білле. Але чи можемо ми відсвяткувати, щоб я не втратив слух?»
  «Вибач, Софі». Я відчув більше полегшення, ніж хотів висловити, але попереду було ще багато роботи. Спочатку я повернувся тим шляхом, яким прийшов, і крикнув тунелем.
  — Ти чуєш мене, Адаме? Я знайшов інший вал.
  У шахті пролунав голос Адама, більш віддалений, ніж мені хотілося б: мабуть, я зайшов далі, ніж думав.
  «Софі знайшла його нагорі?»
  'Ще ні. Я хотів переконатися, що все ще можу до вас повернутися. Постав свій факел, чи не так?
  Я залишив Адама недієздатним на дальній стороні вузького входу до печери, і я сподівався на Бога, що розміри нори не завадять світлу його факела бути видимим з того місця, де я зараз стояв. Блимнуло жовте сяйво, але воно було не зовсім там, де я очікував, і я зрозумів, що тунель, яким я йшов, дезорієнтував мене. Принаймні я міг це побачити.
  «Чудово. Проштовхніть його якомога далі в отвір і залиште для мене. Я повернуся, щоб провести вас трохи».
  Я поклав голову в згасаюче сріблясте світло й подивився вгору. Небо все ще здавалося неймовірно яскравим надворі, і я кілька разів моргнув, щоб акліматизуватися. Я почав замислюватися, чи спрацює мій обмежений план взагалі: чи зможе Софі побачити промінь факела, коли сонце ще яскраве? Можливо, нам доведеться чекати ще довше, поки ніч настане належним чином. Я здригнувся від цієї думки і клацнув вимикачем на факелі.
   «Я вас бачу, я вас бачу!» — закричала Софі, і настала моя черга відсахнутися від рації.
  Я відчув скрут у кишках, але не знав, полегшення це було чи побоювання.
  «Як далеко це від вас?» Я запитав.
  «Важко сказати — можливо, сто ярдів».
  «Проклятий».
  'Що? Це добре, чи не так? Ви могли б зайти на півмилі в цю шахту, і тоді б у нас справді були проблеми. Принаймні це досяжно».
  «Ні з тросом лебідки Land Rover, ні». Я насправді не вимірював трос на нашому орендованому автомобілі, але я не міг уявити, що він буде довшим за сто футів, і для самого валу знадобиться пристойний шматок цього, особливо якщо ми збираємося створити якийсь слінг.
  «Вибач, Софі, але тобі доведеться наблизити Land Rover до ями».
  — Без проблем, — весело сказала вона.
  Вона була менш веселою, коли я пояснював небезпеку.
  Я сказав Адаму вимкнути свій факел, поки ми чекали – не було сенсу витрачати батареї без потреби – і я теж вимкнув свій, поки Софі маневрувала Land Rover. Стало помітно темніше, і мені здалося, що я можу розрізнити фари автомобіля, що мерехтять у верхній частині діри наді мною. Я чув рев двигуна, коли вона підштовхнула ближче, і виявив, що я затамував подих, коли вона повернулася по рації.
  «Добре, я приблизно в двадцяти футах від ями. Тепер я бачу це дуже чітко».
  «Як вам виглядає обід?»
  «Почекай – я подивлюся».
  «Будьте обережні, заради Бога! Не ходіть там нагорі. Якщо вам потрібно підійти ближче, пересуньтеся до нього на животі, щоб розподілити вантаж».
  «Я вирішу ігнорувати будь-які наслідки щодо моєї ваги», — сказала вона, і я почула посмішку в її голосі. Через тридцять секунд її голова з’явилася над краєм ями, на добрих сорок футів наді мною.
  — Доброго вечора, містере Кемп, — сказала вона безтурботно, наче все своє життя прогуляла по пустелях і рятувала поранених чоловіків.
  Я розсміявся з полегшенням.
  Робота зі встановлення всього місця зайняла набагато більше часу, ніж я очікував. Софі розмотала лебідку до кінця й опустила трос у отвір, дозволяючи йому повільно розгортатися, щоб не пошкодити обід і не розвалити все на мене. Лише коли важкий сталевий гак безпечно лежав на підлозі з кількома футами запасу, я сказав їй встати й чекати подальших інструкцій.
  Найскладніша робота полягала в тому, щоб доставити Адама з його позиції на дні шахти, де він прийшов з землеробом, до місця, де ми мали принаймні шанс витягнути його. Він був значно більший за мене в усіх напрямках, і навіть мені було важко протиснутися через низький тунель у печеру. Я думав спробувати розкопати прохід, щоб звільнити більше місця, але зрозумів, що якби це було розумно, то дядько Джордж чи його предки зробили б це багато років тому. Напевно, була причина, чому вони залишили це так напружено, і я не збирався сумніватися в їхньому досвіді видобутку. Натомість я залишився збоку шахти й безцеремонно тягнув його за руки, коли він звивався й кричав від болю.
  Біля входу в отвір його защелена нога зачепилася за край проходу, і він ледве встиг вибратися, перш ніж пісок поступився, і стіна бруду впала вниз, стерши отвір.
  Навіть якби ми цього хотіли, шляху назад не було б.
   Адам стер найгірші уламки й підвівся, повністю спираючись на праву ногу й спираючись на мене, щоб утримати вагу від пораненої лівої. Він обійняв мене за плечі, і ми разом пошкутильгали до факела, який я залишив біля підніжжя нової шахти. Я відчував, як він напружується на кожному кроці, і щоразу, коли просувається вперед, він тихо бурчить. Я був радий, що не бачив гримаси, яка, як я знав, могла спотворити його обличчя.
  Коли ми дійшли до шахти, я якомога обережніше опустив його на землю й зазирнув у яму.
  «Софі!» Я кричав і чекав, коли вона з'явиться.
  Її голос був тривожним. «Ти його взяв? З ним все гаразд?
  «Дивіться самі», — сказав я й відійшов убік, щоб Адам міг нахилитися в щілину й побачити Софі.
  «О, слава Богу!» вона сказала. «Як твоя щиколотка?»
  «Ну, те, що мене тягнули через запущену шахту, мабуть, не допомогло, але я буду жити».
  «Добре, досить балакати», — сказав я й знову зайняв своє місце біля основи стовпа світла від фар Land Rover. Небо за ним було насиченого відтінку індиго, а обличчя Софі було яскраво освітлене з одного боку.
  «Що я маю зробити?» вона запитала.
  «Тобі доведеться повернутися до Land Rover, щоб керувати лебідкою, але обережно їзди туди-сюди. Чим менше ти там тинятимешся, тим щасливішим я буду. Дайте мені кілька хвилин, щоб прив’язати Адама до гачка, і коли я скажу, заведіть його. Якщо я зможу хоч якось зробити пристойний слінг, він повинен мати гарну поїздку до вершини».
  'І потім?'
  Використовуйте лебідку, щоб відтягнути його назад до Land Rover. Тоді ви можете розгорнути його та відправити гачок назад для мене».
  «Це означатиме знову перейти до ями з гачком».
  Мене це не хвилювало, але нічого не можна було вдіяти. «Тільки будьте обережні».
   Я скористався ковдрою, яку Софі скинула на шахту, щоб якомога краще вкрити Адама, враховуючи моє болюче зап’ястя. Я залишив його руки вільними, щоб він не вдарився об древко. Потім я двічі обмотав сталевий дріт навколо муміфікованого пакета і закріпив його назад на собі вище, використовуючи трос як частину підставки, щоб витримати його вагу. Це був справжній роман Хіта Робінсона, і я знав, що лебідка затягнеться, але я не міг цього вдіяти: ковдра була недостатньо міцною, щоб утримати його сама по собі, і якби я зачепив її на гачок, вона просто розірвало б, коли воно піднімалося.
  Я ввімкнув рацію і підняв Софі на іншому кінці. Нам потрібно, щоб вони чули один одного понад шум лебідки.
  «Гаразд, давайте почнемо. Почніть з цього обережно, і ми побачимо, що станеться».
  Я почув, як запрацювала лебідка, і побачив, як вона почала слабшати в тросі. Коли він натягнувся і тіло Адама почало зміщуватися в бруді, я помітила його погляд.
  «Приємної подорожі», — сказав я.
  Він похмуро посміхнувся і тримав кабель обома руками над головою. Коли людська посилка залізла в шахту, він відпустив одну руку й використав її, щоб триматися подалі від борту, лише з помірним успіхом. Коли він закричав, він був приблизно на десять футів у шахті.
  «Відключи лебідку», — крикнув я в рацію, і через мить звук замовк, і Адам похитнувся й зупинився. 'Що це?'
  «Я… я не впевнений», — сказав він, і його тіло почало крутитися там, де він висів. «Якби я міг знову повернутися до цього…»
  Я спрямував свій смолоскип просто на нього, і він закрив обличчя вільною рукою.
  «Не спрямовуйте цю річ на мене — посвітіть нею на стіні. Там.'
  Я пішов куди він вказав. Був темний слід на стіні шахти, яку я раніше не помічав. Я придивився сильніше, але не міг розібрати.
  'Що це?'
  — Дайте мені секунду, — сказав він і відштовхнувся від стіни, щоб дістатися позначки навпроти. «Тут щось є».
  Він простяг руку, і я побачив, як вона зникла в стіні шахти. Знак був отвором. Якусь мить він нишпорив і копав, мабуть, намагаючись звільнити щось із навколишньої землі.
  Коли він знову відтягнув руку, у світлі смолоскипа заблищала каністра.
  — Здається, я знайшов, — переможно вигукнув він. «Він такий самий, як той, який ми витягли з дерева».
  Я подумав, що дядько Джордж був не менш ретельним. Випадково ми натрапили на відсутню частину лобзика. Я не розумів, чому він вирішив сховати його на півдорозі в шахті в прихованому отворі, який було майже неможливо знайти, але зараз мені було байдуже. Якби це був скарб Джорджа, то ми б знайшли місце, позначене X.
  У нас не було можливості святкувати. Коли я дивився на Адама, який переможно махав каністрою, з діри, яку він щойно зробив, на мою голову почали падати грудки бруду та піску. Навіть коли я спостерігав, більший шматок відійшов від краю й посипався на мене, а за ним кілька шматків з іншого боку. Виявилося, що Адам дестабілізував весь вал.
  «Софі, підніми лебідку – зараз!» — крикнув я в рацію. «Діра ось-ось обвалиться!»
  Не було часу обдумувати свою позицію. Оскільки головний вхід був стертий, це був єдиний спосіб втечі, і якщо шахта врізалася, я був мертвий під кількома тоннами землі. Адам, що звисав на гаку лебідки Land Rover у десяти футах над моєю головою, був моїм єдиним шансом.
  Я видряпався на вершину невеликої купи піску, яка позначала місце, де земля впала з шахти, і кинувся в повітря. Я знав, що якби я схопив загорнутий пакунок, я, ймовірно, просто розірвав ковдру, і ми обидва стрімголов полетіли б у сміття внизу. Довелося якимось чином дістатися до самого кабелю. Я відштовхнувся від стінки шахти спочатку лівою ногою, потім правою з протилежного боку, і раптом опинився достатньо високо, щоб ухопитися за гачок, де він був затиснутий навколо дроту.
  У гарячці моменту я повністю забув про своє поранене зап’ястя, і шок болю, який пронизав мою руку, майже змусив мене відпустити. Але друга моя рука стиснула міцніше, і коли я з силою врізався в тіло Адама, а він намагався втримати мене своїми звільненими руками, гак дивним чином витримав.
  Софі вже ввімкнула лебідку на швидшу передачу, і ми швидко піднялися вгору, коли вал розвалився навколо нас. Я заткнувся головою в тканину ковдри, закрив рота від задушливого пилу й сподівався на Бога, що отвір угорі втримається, поки ми туди не дійдемо.
  А потім раптом ми опинилися на вулиці, і нас потягло через дах шахти до Ленд Ровера, відчайдушно чіпляючись одне за одного й ковтаючи легені свіжого повітря.
  Софі зупинила лебідку й негайно почала розплутувати Адама з троса. Я лежав бездіяльно, розмірковуючи про близьку зустріч, яку ми щойно пережили. Я дивився на небо, що темніло, крізь світло фар автомобіля і намагався привести свої думки в форму. Одна з них вилетіла на поверхню.
  «Блін, я впустив туди рацію».
  Софі звучала роздратовано. «Не звертайте уваги на рацію. Вас обох могли вбити».
  Я не хотів думати про те, наскільки близько ми підійшли до цієї події. Я змусив себе зосередитися на «тут і зараз», і з’явилася ще одна тривожна думка.
   «Адам – каністра! Будь ласка, не кажіть мені, що ви це випустили».
  Я подивилася туди, де він звільнився від обгортки мумії, сів у яскравому світлі фар.
  Зі складок ковдри витягнув каністру.
  Між нами, незважаючи на мою травму, нам із Софі вдалося посадити Адама в задню частину Land Rover. Кульгаючи, як і під землею, він зміг надати вагу свого тіла нашим зусиллям і незграбно заліз, обома руками все ще стискаючи каністру.
  — Ти керуй, — сказав я Софі.
  «Чому?»
  Я підняв зап'ястя. «Ну, ось це, для початку, але ви також безпечно привезли Land Rover сюди, тож ви, ймовірно, маєте найкращу кваліфікацію, щоб забрати його знову. Що б ви не робили на шляху вгору, зробіть це знову зараз».
  «Я нічого не обіцяю», — насторожено сказала вона, сідаючи на водійське сидіння. «Стало змінилося».
  'Які речі?'
  «Тепер ми отримали додаткову вагу завдяки вам двом, а також хтозна, що ви зробили з поверхнею даху шахти, зруйнувавши ту шахту. Наскільки ми знаємо, все може бути абсолютно нестабільним».
  «Тоді вам краще триматися подалі від того місця, де ми щойно були, і повернутися туди, де ми були якомога швидше», — сказав я.
  Вона кинула на мене погляд, який я не намагався зрозуміти, і різко дала Land Rover на задній хід.
  Я не наважився дивитися, як Софі прискорилася до краю плато. Натомість я дивився прямо перед собою, бачачи, як земля, де ми щойно були припарковані, невблаганно осипається, оскільки міна обрушилася. Вібрації Ленд Ровера, мабуть, додавали природного провалу шахти і тунелі, і я закликав Софі штовхати машину більше, щоб триматися попереду землі, що розпадається.
  «Я йду так швидко, як можу», — крикнула вона у відповідь, а потім смикнула кермо лівою рукою. Адам страшенно закричав, коли його перекинуло на заднє сидіння, і Ленд Ровер різко хитнувся на 180 градусів, а Софі одночасно натиснула на гальмо. Тепер ми стояли обличчям до краю височини, небезпечно близько до губи, але Софі бачила небезпеку, що наступала ззаду. Вона врізалася на першу передачу, відкрила дросель і закинула нас через узбіччя.
  Я досі не знаю, як вона втримала контроль над транспортним засобом, що рвався, коли ми різко падали вниз по схилу. Неймовірно, але ми уникали будь-яких валунів під час спуску, але ми врізалися в рівну землю на швидкості, і переднє крило кузова побило. Софі тримала нас стійко, коли ми вирівнялися, а потім відпустили педаль. Поки ми знову вийшли на слід, ми рухалися зі швидкістю п’ятнадцять миль на годину, і всі троє глибоко дихали, будь-яка розмова вибила з нас.
  Коли ми розчищали вхід у долину, яка спочатку вказувала нам на шахту з масивом білих скель, перші краплі дощу бризнули на лобове скло. Краплі були величезними та гучними та звучали більше як град, відбиваючись від даху та вікон. Поза захистом автомобіля червоний пісок навколо нас створював мініатюрні вибухи пилу. Лише через дві хвилини ми їхали через гігантський ставок.
  «Звідки це в біса?» запитав Адам.
  «Я не знаю», — сказала Софі, підвищуючи голос над шумом і тривожно вдивляючись у лобове скло, де двірники не впливали на потік води. «Але мені це не подобається. Я ледве бачу передню частину автомобіля, і таке відчуття, що ми будь-якої миті можемо зісковзнути з траси у хвилі бруду – не кажучи вже про каміння».
  Поєднання проливного дощу та швидко насталої ночі поставило перед нами нову проблему. Хоча я знав, що такі імпровізовані шторми, як цей, не надто незвичайні, навіть у розпал літа в пустелі, я не очікував, що це станеться так швидко. Рубі згадав про можливість раптових повеней, але з іншого боку суперечки був той факт, що колосальна внутрішня водойма Австралії, озеро Ейр, було сухою більшу частину десятиліття. Нічого не вказувало на те, що посуха цього року буде чимось відрізнятися від кількох останніх сезонів, тому ми зробили лише найменші приготування до можливого дощу.
  І все ж ось це було.
  Софі сповільнилася до повзання, долаючи дорогу попереду, але з кожною хвилиною вона ставала непомітнішою, а ми були ще на деякій відстані від садиби.
  «Гадаю, тобі доведеться наполягати на цьому трохи більше, ніж це», — сказав я.
  «Я просто хвилююся, що втратив дорогу та пропустив ферму».
  Я обернувся й порибав в одній із сумок на задньому сидінні, витягнувши компас. «Це не повинно бути надто великим ризиком. Поки ми продовжуємо рухатися на південний захід, протилежний тому напрямку, у якому вирушили сьогодні вранці, ми повинні повернутися туди, звідки почали. Більший ризик полягає в тому, що через цей дощ взагалі не побачити ферму. Мені б не хотілося, щоб ми без попередження під’їхали до станції Макумба».
  Поки Софі підтримувала постійну швидкість, я зробив швидкий розумовий розрахунок. Я мав приблизне уявлення про відстань від будинку Джорджа до шахти і, порівнюючи це з відносною швидкістю подорожі назад і назад, придумав цифру.
  «Слухай, сьогодні вранці нам знадобилося приблизно дві з половиною години, щоб дістатися до шахти. Враховуючи цю погоду та нашу нижчу швидкість, якщо ми будемо підтримувати її досить постійною, я припускаю, що нам знадобиться ще три години, щоб дістатися до садиби».
  Я пильно глянув на Софі. «Як ви думаєте, чи зможете витримати це ще три години?»
  «Я не впевнений, що зможу», — почувся скорботний голос позаду. «Моя щиколотка вбиває мене».
  Я розглядав, а потім відкинув ідею використання радіо – зрештою, кого там було кликати на допомогу? У випадку, якщо мої розрахунки виявилися досить точними, і, значною мірою завдяки обережному поводженню Софі з Land Rover під проливним дощем, ми приїхали на ферму майже рівно через три години. Вона виглядала абсолютно виснаженою, її очі були почервонілі від пилу та втоми, але вона повернула нас у безпечне місце. Адам поринув у неспокійний сон, стогнав і знову і знову повертався, щоб спробувати влаштуватися зручніше – марна надія на вибоїстій, слизькій трасі. Я був на сторожі, і мої очі були такими ж сирими та піщаними, як у Софі.
  Шторм не вщухав ні на хвилину, і мені стало цікаво, в якому стані буде будинок із його розваленими стінами та зяючими дірами. Мої побоювання виправдалися: велика частина підлоги була наскрізь мокрою, а дощ стікав по багатьох стінах постійними струмками. У кутку вітальні стояло металеве відро, де дядько Джордж, імовірно, поставив його під час попередньої грози, ідеально розташоване, щоб збирати краплі з діри в даху прямо над ним. Було переповнено.
  Деякі частини будівлі були досить сухими, щоб ми могли влаштуватися на ніч. Софі поклала Адама на диван, який уникнув вогкості, а я збирав основну їжу, яка могла б утримати нас поки що. Ми були в надзвичайній ситуації, тому будь-які вигадки та вигадки були поза увагою, поки ми не зможемо належним чином зібрати наші ресурси вранці та переоцінити ситуацію. Я вважав, що будинок досить високо над рівнем землі, щоб не хвилюватися про повінь – принаймні, якби дощ продовжувався такою швидкістю протягом ночі – але, можливо, нам доведеться подумати ще раз, якщо він усе ще литиме, коли настане світло.
  Я відніс дві тарілки з консервованим м’ясом до Софі, яка сиділа на підлозі біля Адама, але вона похитала головою, коли я підійшов і підвівся.
  — Він спить, — прошепотіла вона й показала мені, щоб я відійшла. «Я думаю, ми повинні залишити його. Я дав йому знеболювальне, тож, сподіваюся, він зможе трохи відпочити, і я думаю, що зараз це для нього важливіше, ніж їжа».
  Я погодився. Не було ніякої можливості знати, коли наступна нагода відпочити, і якщо Адам зможе знайти перепочинок під цим проливним дощем, тоді йому щастить. Я боявся, що Софі мені не пощастить.
  «Ви виглядаєте виснаженою», — сказав я їй, простягаючи одну з тарілок.
  'Дякую. Мені. Цей драйв справді вразив мене».
  Ми сіли на ковдрах біля вхідних дверей і засунули свої неапетитні тарілки. Минуло кілька хвилин, перш ніж ми заговорили.
  «Білле, мені щось цікаво».
  «Вогонь геть».
  Вона поставила тарілку на підлогу й повернулася до мене обличчям. 'Що ви робите?'
  'Що ви маєте на увазі?'
  «Я маю на увазі, що ти робиш тут посеред нікуди, беручи своє життя в свої руки, з якимись озброєними головорізами, ймовірно, гарячими за тобою, щоб допомогти парі молодят, яких ти навіть не знаєш».
  Я посміхнувся і теж поставив тарілку. «За останні кілька днів я ставив собі те саме запитання раз чи двічі».
  «І?»
  «І це не так важко зрозуміти. Окрім того факту, що ти мені став подобатися, тут є щось більше, ніж просто ти майбутнє, знаєте. Ми з Кенні пройшли довгий шлях, і я не можу просто так піти після того, що сталося з Доллі. Він зробив би те саме для мене, якби ситуація була зворотною. Я особисто зацікавлений у цьому, і якщо це зробить вас заможною жінкою в цьому процесі, я б сказав, що це не такий вже й поганий побічний продукт».
  Софі спохмурніла. «Нічого спільного з залежністю від адреналіну?»
  Я пильно вивчав її обличчя. Як їй вдалося так швидко отримати мій номер?
  «Свого часу мене називали авантюристом», — зізнався я. «І шукач гострих відчуттів. І навіть свавільний. Але мушу сказати, що ця ваша маленька прогулянка дійсно розширює межі. Було кілька моментів там, у шахті, коли я виявив, що шкодував, що не залишився вдома».
  Вона відкинула куточок ковдри й лягла на нього, витягнувшись, спершись на одну руку. «Я не вірю цьому ні на мить», — сказала вона й заплющила очі.
  Я помилявся щодо того, що ми не можемо спати. За кілька хвилин Софі була далеко на своїй ковдрі, і я невдовзі пішов за нею. Навіть примхи цього примхливого клімату не могли втримати мене від привітних обіймів Морфея.
  
  OceanofPDF.com
  
  II
  Я прокинувся від важкої дрімоти з бентежним відчуттям, що хтось рухався біля мене; Коли я подивився на Софі й Адама, вони обоє ще міцно спали.
  Я відчайдушно хотів знати, котра година, але мій розбитий годинник нічого не видавав. Даремно дивлячись на нього, я зрозумів, що це посилює пульсацію від мого вивихнутого зап’ястя, тому я розв’язав застібку й обережно зняв його з руки. Я подумав, що, ймовірно, зможу побачити його в Англії – він не виглядав надто сильно побитим – але наразі він був для мене марним. Це був подарунок на річницю від моєї першої дружини, і я не збирався залишати його в глибинці, тому я потягнувся до свого рюкзака й сховав його в пару товстих шкарпеток.
  Кілька хвилин я лежав мовчки, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Мені стало зрозуміло, що дощ припинився, і в будинку подув дивовижний освіжаючий вітерець, хоча було вже жарко. Я примружився на діри в стінах, намагаючись розрізнити, де на небі сонце, і швидко дійшов висновку, що вже, мабуть, добре ранок. Не залишилося жодної шахти, яку можна досліджувати, і дорогоцінного небагато тут, на фермі, щоб залишитися навколо, я хотів якнайшвидше рухатися. Але я також хотів залишити Софі та Адама відпочивати, поки вони зможуть.
  Я підняв каністру з підлоги біля дивана, куди її впав Адам, коли лягав спати. По праву це належало Софі, але я не думав, що вона заперечуватиме проти того, щоб я поглянув на скарб, який він міг би зберігати – якби я міг його відкрити. Останній виявився досить складним завданням, і я не хотів починати атакувати його ножівкою, поки інші двоє ще сплять. На щастя, цей виявився набагато менш неприємним, і один кінець відкрутився з дивовижною легкістю. Мені було цікаво, як довго він був захований у цій шахті.
  Це не мало значення. Те, що випало з труби на підлогу халупи дядька Джорджа, було динамітом. Як ми й здогадувалися (але я, наприклад, навряд чи наважувався сподіватися), каністра містила єдиний аркуш паперу з тисненими іменами Гамільтона та Ірвайна, що окреслювало іншу половину угоди про обмін, яка відбулася десятиліттями тому. Мені не потрібна була юридична освіта, щоб знати, що це була відсутня ланка у спадщині Софі. Це була життєво важлива частина, яка дозволила б Кенні завершити мозаїку спадщини та зробити Софі справжньою власницею цієї першокласної нерухомості в Північному Сіднеї. Для неї цей аркуш паперу був ключем до незліченного багатства.
  Це також був тривожний дзвіночок.
  Якби я мав рацію щодо того, що хтось із високого керівництва Гамільтона й Ірвіна хотів, щоб цю історію назавжди поховали, то це, ймовірно, була єдина копія, яка залишилася в обміні прав власності. Це було те, що шукали троє головорізів, коли вони пройшли через Уднадатту, розтріскуючи пір’я, перш ніж вирушити сюди, щоб перевернути це місце в полюванні за ним. Стало все більш імовірним, що це також стало причиною смерті дядька Джорджа і, цілком імовірно, Доллі.
  Напевно, це було лише питанням часу, коли вони знову прийдуть шукати Софі.
   Я розбудив Софі й Адама, спонукаючи їх встати, щоб ми могли швидше вийти. Софі здавалася особливо запамороченою, але Адам прокинувся напрочуд швидко, запитально дивлячись на мене.
  «Що сталося, Білле?» запитав він. «Чого раптом поспішати?»
  Я помахав їм другою сторінкою документа, і Софі прокинулася швидше.
  «Це те, що ми думали?» вона запитала.
  Я кивнув. «А це означає, що ми можемо сидіти тут як качки. Наразі ми маємо ту перевагу, що вони не знають, що ми його знайшли, але коли Кенні копається в Сіднеї, вони можуть зрозуміти, що ми все ще на полюванні. Якщо вони думають, що у нас є хоч якісь шанси знайти його, вони повернуться. Нам потрібно рухатися зараз і триматися подалі від нас, поки ми не зможемо повернутися принаймні до Кубер-Педі. Якщо ми зможемо повернутися до Сіднея непоміченими, я буду ще щасливіший. Візьміть щось перекусити й пакуйте свої речі, поки я піду й приготую Land Rover».
  Вийшовши з вхідних дверей на веранду, я не міг повірити в те, що побачив. Навколо комплексу було море багнюки, яку вчорашній нічний шторм змив у нескінченну червону пустку. Софі під’їхала не надто далеко від дверей, щоб ми не промокли повністю, коли висаджуємося, але навіть п’ятнадцять ярдів до Ленді були схожі на битву на Соммі. Наші кроки були невпізнані дощем, і машина безлюдно стояла в густій, жирній калюжі сльоти.
  Але безлюдність краєвиду була останньою, про що я думав, коли мій погляд упав на Land Rover. Навіть коли його колеса на дюйми заглиблені в багнюку, я бачив, що всі чотири шини були порізані.
  Крикнувши на Адама та Софі, щоб вони залишалися на місці й трималися, я повернувся на каблуках і вбіг назад. я не гаяв часу, намагаючись з’ясувати, чи ми оточені, чи є хтось ззовні, який чекає, щоб завдати нам шкоди. Натомість я вийшов прямо з чорного ходу з однією думкою в голові: вони ноблували генератор? Якби хтось вимкнув Land Rover, було б зрозуміло, що вони захочуть зробити те саме з дженні, і тоді ми справді матимемо проблеми.
  Миттєвий огляд підтвердив, що це саме те, що сталося. Частини генератора систематично демонтували та видаляли – було б занадто шумно просто розбити його – залишивши корпус машини, яка не була б корисною без навичок механіка та купи запасних частин.
  Я поспішно повернувся всередину й знайшов Софі й Адама на підлозі вітальні, захищені від вхідних дверей диваном.
  «Що, в біса, відбувається?» запитав Адам.
  — Вони повернулися, — коротко сказав я. «Люди, які вбили дядька Джорджа і, можливо, також Доллі, я думаю, вони знайшли нас».
  Софі виглядала нажаханою. — Але це не може бути правильно, Білле. Якщо вони хотіли вбити нас, чому вони просто не зробили те, що зробили з Джорджем? Хто б знав тут, посеред нікуди, і кому було б цікаво? Якщо вони хотіли нашої смерті, чому вони цього не зробили?»
  «Я не знаю, Софі, але я не дуже хочу залишатися, щоб запитати їх. Вони порізали шини на Ленд Ровері та розібрали генератор, тож ми повністю залишилися на місці».
  — Може, вони так і збираються, — тихо сказав Адам. «Залиште нас посеред нікуди, щоб ми померли природно».
  «Звичайно», — сказала Софі, і в її мозку спалахнула лампочка.
  'Що це?' Я запитав.
   «Слухай, смерть Джорджа можна пояснити самогубством».
  — Як і було, — сказав я.
  «Але вони не могли це зробити для нас трьох, тому їм довелося знайти інший спосіб. Застрягли в пустелі на погоні за дикими гусями – це було б ідеальним прикриттям. Їм більше нічого не потрібно робити: вони очікують, що ми помремо самі».
  Ця частина теорії Софі мала сенс. Що не так, так це думка, що вони повинні хотіти нашої смерті в першу чергу. Без життєво важливого доказу, який ми знайшли в шахті, претензії Софі на спадщину були просто гарячим повітрям. Я не міг повірити, що вони вдадуться до потрійного вбивства на випадок, коли суд все ж таки може винести рішення на її користь. Ні, по праву вони повинні були скасувати полювання й залишити все тихо, знаючи, що Софі нічого не зможе зробити.
  Друга сторінка обміну титулами все змінила. Але таємнича фігура, яка тягнула за ниточки Гамільтона та Ірвіна, не знала, що ми її знайшли.
  «Що ми будемо робити, Білле?» Тривожний голос Софі перерізав мої душевні викривлення і закинув мене назад у кімнату. «Як ви думаєте, вони зараз там?»
  Це було перше, що ми мали з’ясувати. Незалежно від того, чи знало керівництво Гамільтона та Ірвайна про наше відкриття, ми повинні були вирішити питання, чи зазнали ми смертельної атаки. Мене трохи втішив той факт, що я вже був поза домом, спереду та ззаду, і, очевидно, не привернув жодної уваги з боку потенційних убивць поблизу. Так само наші крики не викликали жодної реакції. Якщо там на нас хтось чекав, то про це мовчали. З іншого боку, якби їхній намір полягав у тому, щоб ми померли за власним бажанням, без припасів і транспорту, то їм не потрібно було б нічого робити, крім як чекати. як Поки ми сиділи на садибі, вони були б дуже щасливі відсидіти і провести час стільки, скільки потрібно. Без Land Rover чи генератора ми довго б не прожили.
  Окрім дженні та машини, я думав про щось інше: у кузові Ленді було радіо. Ми залишили його там, коли мчали під дощем, щоб потрапити в будинок, але я припустив, що на ньому все ще може бути заряд. Якщо це спрацювало, ми спробували підняти Кенні – і тривогу.
  «Ти не можеш виїхати до Land Rover», — сказала Софі, коли я розповів їм про свій план. «Якщо там хтось є, це буде самогубство».
  «Якщо ми сидимо тут навшпиньки й нічого не робимо, то це теж власна форма самогубства», — відповів я й попрямував до дверей.
  Відчиняючи її, я нахилився, і, опустивши голову, вийшов на веранду. Сонце вже стояло високо над головою, і спека була гнітючою. Грязь швидко висихала, і великі шматки суміші вже знову перетворювалися на пил. Там, де раніше були сліди шин і схожість на дорогу, що вела назад до Макумби, тепер не було нічого, крім рівної землі, без жодних окреслюючих рис, які б позначали стежку. Навіть якби ми змогли якимось чином отримати мобільний Land Rover знову, у нас би була чортова робота, щоб знайти дорогу назад.
  Я оглядав дюни по краях комплексу, пильно шукаючи щось таке відмовне, як спалах світла на прицілі гвинтівки чи капелюх копача – характерний головний убір із підгорнутими полями, який носять місцеві жителі в кущ. Я не міг повірити, що будь-який напівпристойний вбивця дозволив би себе віддати такій слабкій підказці, але це все одно варто було перевірити.
  По той бік горизонту не було жодних ознак життя.
  Тримаючись низько, я поповз крізь згущену багнюку назустріч Land Rover. Якби хтось мав гвинтівку, малоймовірно, що моя швидкість сильно зміниться на відстані, з якої вони будуть стріляти, і я хотів мати хорошого розвідника, поки я був на відкритому повітрі. Я подивився на дерево, де ми знайшли першу каністру, і не побачив нічого іншого: наші інструменти лежали розкидані під стовбуром, де ми їх залишили. Колодязь теж виглядав нешкідливим. У морі червоної землі єдине, що, здавалося, змінилося з минулого вечора, це сам Land Rover.
  Коли я наблизився до нього, я пройшов повний круг, ще раз перевіривши, чи правильне моє перше враження. Це було. На ободах усіх чотирьох шин були розрізи. Я згадав про шкоду, яку Сміт Пенні завдав запасному в Уднадатта, але це було інше. Лезо, яке спричинило ці сльози, було меншим, із зазубреним краєм, мало схожим на той, який я носив сам. Це не мало значення: ми нікуди не йшли. Не маючи жодних ознак того, що за мною шпигують, я кинув крадіжку й нахабно підійшов до задніх дверей Land Rover. Я одразу побачив, що він не закритий належним чином, і моє серце впало. Коли я відкрив її, щоб зазирнути всередину, то побачив радіоприймач, розкиданий сотнею шматків по всій задній частині автомобіля.
  «Є хороші новини і є погані», — легковажно оголосив я, відчиняючи двері ферми й заходячи всередину.
  «Які хороші новини?» запитала Софі.
  «Хороша новина полягає в тому, що у нас, здається, немає жодної компанії посеред цієї палючої пустелі».
  Адам звів брову. «А погані новини?»
  «Погана новина полягає в тому, що ми обдурені».
  Ми провели поверхневу інвентаризацію наших припасів і підрахували, що ми могли б витримати чотири-п’ять днів на те, що у нас було з собою, якщо ми розподілили їжу та вода з криниці витримала. Це було дуже мало часу, і я знав, що ми повинні розробити план. Оскільки нога Адама фактично виводила його з ладу – за винятком деяких основних домашніх справ – це було залежно від нас із Софі.
  Я швидко дійшов висновку, що хтось має піти по допомогу, і що хтось повинен бути мною. Адам не міг заперечити, і я не терпів заперечень з боку Софі. Завдяки моїм знанням у цій галузі я міг спробувати пішки піти, і я подумав, що вона стане набагато кращою медсестрою для свого чоловіка, ніж я. Вона чинила певний опір гендерному стереотипу, але врешті визнала, що я, мабуть, мав рацію.
  Це була б довга й небезпечна прогулянка – я оцінив її у два повних дні, беручи до уваги високу температуру та складний рельєф – і ми витратили решту ранку, пакуючи й перепаковуючи різні конфігурації рюкзаків, розглядаючи різні випадки. Після обіду ми зібрали запас можливої зброї на випадок нападу за моєї відсутності. Серед шахтарського спорядження Джорджа ми знайшли дві рушниці та багатообіцяючу колекцію тупих інструментів. Крім того, в одній із приміщень була пристойна кількість вибухівки, яка може й не діяти. Ми затягли все це в будинок і розмістили в зручному та легкодоступному вигляді.
  Я вирішив, що мені потрібно знайти надійну схованку для документів. Мене вразило, що Джордж Дікінс сам до біса добре їх приховав, маючи в підказках пошуку скарбів лише стільки панірувальних крихт, щоб залишити слід, за яким ми, шукачі скарбів, могли б піти. Він привів нас до дерева куліба на території комплексу для першої половини справи, а також до шахти для надзвичайно важливої другої сторінки. Я б не робив занадто багато винятків, якби його підказки було трохи легше розкрити – каністру в шахті можна було б надто легко пропустити, – але справа в тому, що ми знайшли їх обох і тепер з гордістю володіли повним документом, який показав, що Софі Черч є законним власником ділянки землі в Північному Сіднеї. Я не мав уявлення, скільки це може коштувати, але це повинно бути значно більше, ніж ця запилена копальня червоного опалу, покинута та в руїнах, у сварливих глибинах Південної Австралії.
  Якби я мав намір залишитися довше, дерево привернуло б мене як схованку. Раніше він виконував цю роботу і виявився надзвичайно успішним. Однак я хотів, щоб документи були легко доступні. Будь-хто з нас міг би сховати їх десь про себе — чим інтимніше, тим краще, на випадок обшуку, — але я не хотів наражати Софі й Адама на більшу небезпеку, ніж раніше. Так само я підозрював, що якщо ми опинимося в обставинах, коли нас хтось обшукує, я цілком міг би бути першим кандидатом, і в такому випадку мені було б непогано нести їх. Зрештою я наклав вето на ідею того, щоб будь-хто з нас брав за них особисту відповідальність, і натомість вибрав Land Rover. Як би він не діяв, він був би низько в списку розстрілів для тих, хто шукав документи. Він був міцним, досить близько і добре захищеним. Він також був припаркований просто неба в центрі комплексу – відкрита точка, яка викликала моє почуття іронії. Скарб ховався на виду.
  Я склав дві найважливіші сторінки в непошкоджену каністру і, дивлячись на липку багнюку, де стояв Ленд Ровер, вирішив знайти аркуш рифленої жерсті, щоб лягти на нього, щоб не промокнути цим матеріалом, заповзаючи під ним. Слизькість ґрунту ідеально замінила колеса на повзучій машині механіка, і я проштовхнувся під Ленді досить далеко, щоб мати змогу причепити циліндр до частини шасі. Я вжив заходів обережності, заклеївши його скотчем у ковдру та обв’язавши весь пакет мотузкою.
  Нарешті я призупинив роботу, коли зайшло сонце пустеля. Я вирішив розпочати подорож уночі, перш за все, щоб уникнути пекучої денної спеки, а також щоб залишатися якомога непомітнішим. Можливо, вони не спостерігають за фермою, але наші потенційні нападники цілком можуть підстерігати десь на трасі будь-кого, хто спробує втекти. Недоліком ходьби в темряві було те, що я не міг покладатися на положення сонця для навігації, а мої знання про сузір’я південної півкулі були далеко не достатніми. Але в мене був компас і я подумав, що не заблукаю надто далеко від курсу.
  За сформованою трапезою перед тим, як я вирушив, Софі поставила запитання, яке мене дуже хвилюватиме протягом наступних кількох годин, коли я мандрував піском.
  «Білле, як добре ти знаєш Кенні?»
  Я був збентежений. До чого вона хотіла?
  «Вибач, Білл, я знаю, що він твій друг, але ми повинні розглянути всі можливості, чи не так?»
  «Ви думаєте, що Кенні може мати до цього якесь відношення? Заради Христа, Софі...
  Я був приголомшений. Кенні й Доллі доглядали за Софі й Адамом, як за власними дітьми; вони запросили їх до свого дому при найтоншому знайомстві; Доллі загинула під час наїзду та втечі, яка цілком могла бути призначена для Софі. Тепер дівчина виношувала якусь спекулятивну думку про те, що Кенні міг бути причетним до вбивчої змови. Я витріщився на неї.
  Софі не дивилася на мене. — Ні, не дуже, але було б нерозумно не розглянути все. Мені дуже шкода… — повторила вона, її голос затих.
  Я розглядав це. «Ні, знаєте що? Ти маєш рацію. Ми повинні розглядати всі можливості. Давайте просто подумаємо про це – плюси і мінуси. Крім людей у Гамільтоні та Ірвайні, Кенні був єдиною людиною, яка знала про другу сторінку обміну титулами».
   — Це правда, — сказала Софі. «Але ми б навіть не знали про його існування, якби він не розповів нам про свій телефонний дзвінок до компанії».
  — Гаразд. Тож це один пункт у колонці про – якщо він не сказав нам навмисно, щоб змусити нас шукати його. Якби ми знайшли його, він би знав, що у нас є єдиний інший примірник. Це обман.
  «Невже ти справді думаєш, що він захоче побачити, як його друга вбивають заради аркуша паперу, не кажучи вже про його дружину?»
  «Ні, не знаю. І це безсумнівний плюс».
  Адам підвів очі від своєї тарілки з рисом і консервованими овочами. «Коли ми востаннє спілкувалися з Кенні?»
  Я поламав голову, щоб згадати, коли востаннє з ним розмовляв. — Здається, два дні тому. Ми були на шахті вчора, тож не подзвонили, а сьогодні не змогли через радіо».
  «Я не хочу ставити ще одну позначку в графі протиправних...» — почав Адам.
  'Продовжувати.'
  Він спрямував на мене погляд і сказав: «Ми впевнені, що він взагалі в Сіднеї?»
  Софі дивилася на нього запитально. 'Що ви маєте на увазі?'
  — Я маю на увазі, як ми знаємо, що він не тут, у глибинці? Радіо працювало однаково, де б він не був, і він легко міг прикинутися, що перебуває в Сіднеї, хоча насправді весь час стежив за нами, щоб ми ніколи не мали можливості розповісти комусь про ту другу сторінку. Подумайте про це: ми отримали лише його слово щодо всього, що ми знаємо про Гамільтона та Ірвіна, від історії компанії до передбачуваного телефонного дзвінка».
  «Ми знаємо, що вони існують — ми бачили бланк про обмін правом власності», — сказала Софі.
  — перебив я її. «Так, але це все, що ми знаємо. Це все, що ми не чули безпосередньо від Кенні».
  Я почав відчувати глибоке почуття неспокою. Я цього не зробив на мить повірити, що Кенні зрадив нас або що він будь-яким чином пов’язаний із тіньовими подіями, які залишили нас закинутими тут, у пустелі. У цьому мене переконав спогад про його обвислі, розбиті плечі під моєю рукою на похороні Доллі. Але зростала купа запитань, які не можна було легко пояснити, і тепер, коли радіо було розірвано, ми не мали можливості запитати його про них.
  Наш список плюсів і мінусів виглядав явно похмурим.
  
  OceanofPDF.com
  
  III
  Сумнів — це підступна штука, і його ріст від насіння до повного триффіда може бути таким же швидким і поглинаючим, як будь-який бур’ян. Поки я йшов півгодини в напрямку станції Macumba, мій мозок кишів тривожними думками.
  Це був не тільки Кенні, що займав мій розум. Тепер я був серйозно занепокоєний тим, що обмін правом власності, який ми виявили, не буде таким переконливим у суді, як ми собі уявляли, коли знайшли його. Навіть якби нам вдалося якимось чином вивести це на світло, Гамільтон та Ірвін, безперечно, мали б справжню армію юристів та інших експертів, готових скасувати будь-які претензії, які Софі могла б спробувати застосувати. Якби я був на їхньому місці, я б звинуватив усе, від шахрайства до вбивства, щоб заплутати проблему. Було б досить легко визнати документ підробкою або, що ще гірше, натякнути, що ми могли бути відповідальними за передчасну смерть Джорджа, вказавши пальцем на Софі, яка керувалася жадібністю позбутися свого дядька та зібрати гроші. гадане багатство. Так чи інакше, ми мали намір отримати юридичну книгу, а юридична книга, як вам скаже будь-який юрист, криваво важка.
  На додачу до всього, я залишив Софі та недієздатного Адама самих, у ветхому притулку, з благородним Ленд Ровером і, можливо, на прицілі тріо вбивць. Колекція зброї, яку ми зібрали, була б настільки далекою, особливо перед обличчям добре навченого, добре оснащеного ворога. Я мав доглядати за ними, натомість я їх покинув.
  Я намагався зайняти свій розум, зосередившись на своїй роботі. Компас тримав мене на тому, що я сподівався, був постійним курсом на південний захід, але я мав лише слово його магнітного механізму. Я почав замислюватися, чи він не зазнав стуку десь під час подорожі, і в такому випадку його надійність могла бути під сумнівом. Крім того, я поняття не мав, який вплив на цю частину Австралії має відмінювання магнітної сили Землі – тобто, яку відстань від справжньої півночі насправді показував мій компас; Я знав, що деякі місця на планеті можуть вийти на величезну кількість градусів. Надто довго мучившись з розрахунками, я дійшов висновку, що все одно це не має значення. Якби було кілька градусів, я все одно міг би піднятися в радіусі однієї-двох миль по обидва боки від Уднадатти. Якщо це було безнадійно неправильно, я нічого не міг з цим вдіяти.
  Думка про Уднадатту не була втішною. Я виключив можливість стукати в двері на станції Макумба на тій підставі, що якби на цьому кутку пустелі Сімпсон були люди, які хотіли завдати нам лиха, то Макумба запропонував би їм чудовий базовий табір. Судячи з того, чого, на мою думку, вони вже досягли, гроші, ймовірно, не будуть об’єктом, і вони зможуть купити співпрацю робітників і тваринників, які там стояли. У будь-якому випадку відсутність чіткої дороги означала, що навігація до відносно невеликого місця в Макумбі буде більше схожою на голку в стозі сіна, ніж пошук набагато більшого поселення Oodnadatta. Але що приготував би Уднадатта? З одного боку, Сміт Пенні, і після нашої останньої зустрічі мені не подобалося зіштовхнутися з ним знову. Я досі не мав справжнього уявлення, чому він так різко виступив проти нашої партії, але я не мав бажання сісти з ним і з’ясувати причину. Найкраще мені було б піти прямо в готель «Трансконтиненталь» і заручитися допомогою Джека Кедісона. Якби він міг якось зібрати загін, який захотів би виїхати на ферму Дікінса, тоді, можливо, не все було б втрачено. Ми могли б вести битву за претензію на землю пізніше, коли повернемося до розкоші Сіднея.
  По-перше, мені довелося піднятися на метафоричну гору дводенного походу через чагарник в екстремальних умовах. Усі попередження Рубі про природні небезпеки глибинки переслідували мій охоплений спекою мозок, і до середини ночі я зводив себе з розуму від величезних і суперечливих думок і теорій.
  Я позичив годинник Адама, залишивши йому та Софі тільки її, і він повідомив мені, що зараз майже третя ранку. Фізично й морально виснажений, я дістав із рюкзака брезент і спальний мішок, заповз усередину й заснув глибоким неспокійним сном.
  Моїм наміром було пройти всю ніч і до наступного ранку, відкладаючи відпочинок на стільки, скільки я наважуся – або на той час, поки мені дозволить сонце. Тоді я проспав у найспекотнішу частину дня, перш ніж повертатися знову, коли настали сутінки, використовуючи нижчі нічні температури, щоб охопити більше землі. Був би компроміс, оскільки я, швидше за все, був би повільнішим у темряві, але загалом я очікував дістатися до Уднадатти десь вранці другого дня після від’їзду.
  Натомість я піддався повній втомі на години раніше, ніж очікувалося. Коли я прокинувся, я відразу зрозумів, що мій план пішов до біса.
  Сонце стояло високо в небі, і годинник Адама стояв на кількох хвилинах після полудня. Я спав дев’ять годин, і мій графік був зіпсований. Саме в момент найвищої спеки, коли я мав відпочивати та економити сили, мене чекав марш на витривалість під пекучим сонцем. Я думав залишитися на місці ще кілька годин, але це відсуне моє прибуття в Уднадатту на інший день, а запаси в моєму рюкзаку — не кажучи вже про ті, що були на садибі — можуть не витримати такої затримки. Ми працювали з невеликою похибкою, і втратити цілий день було немислимо.
  Я знайшов мізерний захист під зарослим чагарником деревом і переглянув свої запаси, щоб подорожувати трохи легше – і, отже, швидше. Я добре спакував речі, з невеликим надлишковим багажем, тому я не міг залишити багато чого. Нарешті я зупинився на парі банок з їжею та ковдрі, яка мала захистити від нічного холоду: якби я був у русі, я б, мабуть, обходився й без цього. Я використовував складну лопату, щоб викопати яму в піску і закопати туди банки та ковдру. Я не хотів починати залишати на безплідному краєвиді слід, що вказує на моє місцезнаходження та напрямок руху.
  Покладений на червону землю, здавалося, що рюкзак міг би вмістити набагато більше, але він щойно вийшов, тому мав змогу повернутися. Втома та спека долали мене, коли я боровся з вмістом рюкзака. і я важко сів у бруд, зрозумівши, що єдине, що я міг зробити, — дотягнутися до пляшки з водою й випити.
  Коли я відхилив голову назад, щоб вичерпати вміст, мої примружені очі побачили рух над головою крізь худі гілки дерева. Він був надто швидким, щоб бути птахом, а його просування по небу надто прямолінійним, щоб бути чимось іншим, ніж рукою людини.
  У напрямку садиби летів літак.
  До мене зараз долетів гул двигуна, і я вгадав це був якийсь чотиримісний автомобіль — можливо, той тип, який використовують обприскувачі сільськогосподарських культур або літаючий лікар. Я був вдячний, що знайшов притулок під деревом; Я не хотів, щоб мене бачили з повітря. Цілком можливо, що це був літак постачання, який прямував до станції Макумба, але навіть коли ця думка промайнула мені в голові, я знав, що шансів на це мало. Смертельні відчуття в животі повернулися, і я серйозно задумався про те, щоб повернутися тут же. Софі та Адам стали б легкою мішенню з повітря, і вони не мали б жодного попередження про те, що напад неминучий. Мені стало погано, що я не міг їх попередити, але правда полягала в тому, що мені знадобилося б добрих шість годин, щоб дістатися до садиби, навіть якби я міг бігти – що в таку спеку було абсолютно неможливо. Все, що я міг зробити, це молитися, щоб молодята мали достатньо кмітливості, щоб зрозуміти, що це не дружній візит, і достатньо боєприпасів, щоб утримати будь-кого від спроб посадити літак і розпочати наземний штурм. Яким би не був результат цієї конкретної зустрічі, я не міг у ній брати участь. Єдиною моєю надією було продовжувати рух до Уднадатти.
  Я дочекався, поки літак добре відійшов від моєї позиції, а потім підняв рюкзак, накинув його на плечі й попрямував у протилежному напрямку.
  Я багато разів стикався з фізичними труднощами і був добре знайомий із чудовою концепцією маршрутних маршів, під час яких загони насильно маневрують милями невблаганної території, обтяжені неймовірно перевантаженими рюкзаками. Новим фактором у моїй теперішній ситуації стала нестерпна спека. Зволоження мене постійно хвилювало, і я рано відмовився від суворого нормування води, щоб залишитися живим. Я порахував, що ймовірність того, що я натраплю на білабонґ або русло річки, яке було достатньо освіжене нещодавнім штормом, щоб усе ще мати щось, що варто було б врятувати. Якщо так, тоді я міг би доповнити свої пляшки. А тим часом мені знадобилася вся вода, до якої я міг підійти.
  Ще однією проблемою був піт. Поточок поту стікав по моєму чолу, стікаючи в очі, і мені було важко сфокусувати їх на компасі. Тим часом мій одяг викручувався зсередини мокрим і липко прилипав до шкіри. Кожен крок був зусиллям, кожен подих — боротьбою з гнітючим повітрям. Якби за мною не було жахливого примари Софі й Адама та їхнього нинішнього скрутного становища, я б відчув велику спокусу знайти інше дерево, щоб підповзти, і здався б.
  Я тягся так чотири години, щогодини зупиняючись, щоб знайти п’ять хвилин тіні та набрати більше води. Як божевільний англієць у пісні Ноеля Коварда, я витримав найвищі температури, які могла запропонувати пустеля Сімпсона, у найспекотнішу пору року з найменшими шансами на успіх. Принаймні у мене були найкращі причини для цього.
  Майже рівно на півдорозі між двома перервами я почув звук двигуна літака, що повернувся. Не озираючись позаду, я пірнув до найближчого укриття, яке складало трохи більше, ніж дюна, трохи вища за інші, а потім я перекинувся на спину, вириваючись із рюкзака, щоб перевірити, чи зможу я помітити літак.
  Мабуть, вітер дув позаду, ніж я думав, тому що літак був ще на деякій відстані. Шум поширювався набагато далі в цьому напрямку, ніж у зворотному, і я мав час розглянути свої варіанти. Якби це був місцевий фермер чи літаючий лікар, було б багато вагомих причин відзначити їх: я міг би автостопом повернутися до Уднадатти за частку часу, який знадобився б для того, щоб піти туди, і мене навіть могли підвезти назад вийшов на садибу з підкріпленням. З іншого боку, якщо в літаку летіли головорізи, про яких ми знали, що були на нашому сліді, то вони вже були на фермі, зробили те, що зробили, і тепер поверталися до цивілізації. Сам факт того, що вони зараз були в повітрі, означав, що Софі та Адам не змогли цього зробити чинити достатній опір, щоб зупинити їх. Я не хотів розмірковувати про те, що могло б статися з ними в такому випадку. У будь-якому випадку, я зрозумів, що мені нічого втрачати.
  Я зірвала велику білу шийну хустку, яка була пов’язана навколо моєї шиї проти поту, піднялася на вершину піщаної дюни й почала махати, як маніяк.
  Цілу хвилину я махав рукою, дивлячись на літак, що пролітає високо над головою, і кричав на весь голос, якщо вони якось пропустили мої витівки на землі й натомість почули мене за рев двигуна. Людина буде робити дивовижні ірраціональні вчинки перед лицем надзвичайної небезпеки. Я до біса впевнений, що це був не крик, а це, мабуть, шийна хустка: коли літак пролітав повз дюну, де я божевільно стрибав, кінчик крила, який був найближче до мене, опустився, і літак почав кружляти. Описуючи широку петлю на південь, він повернувся знову, весь час втрачаючи висоту, шум двигуна наростав і слабшав, коли його підхоплювало та скидало пориви вітру. Зараз він прямував прямо до мене, і коли він впав з неба, здавалося, що він прямує до моєї точки спостереження.
  Я перестав махати рукою й негайно оглянув місцевість навколо себе. Літак не мав можливості приземлитися – кожна, можливо, плоска поверхня була не лише всіяна грязьовими ямами, але й щедро вкрита валунами, які були занадто великими, щоб легкий літак міг подолати їх, не прилетівши повністю. Якби я замислився над своєю ситуацією, я б зрозумів, що порятунок був марною надією в цьому клаптику пустелі. Однак у мене все ще був шанс передати пасажирам літака відчуття терміновості й якось повідомити, що мені потрібна їхня допомога. Тоді не було часу на точні деталі.
  Коли я побачив гвинтівку, я швидко передумав щодо потенціалу посадкової смуги.
  Я помітив, як відкривається праве вікно літака знизився, причому пілоту довелося компенсувати виникле відхилення. За цим початковим тремтінням у русі літака з відчиненого вікна з’явилися лікоть і плече, перш ніж ложа гвинтівки була просунута крізь щілину та притиснута до плеча. Чоловікові ледве вистачило місця, щоб впоратися зі зброєю, особливо з огляду на пориви вітру, які, мабуть, дули навколо нього, але ствол акуратно встав між стійкою, яка тримала крило, і самим фюзеляжем, і він був однозначно спрямований на мене.
  Сидячи на вершині найвищої піщаної дюни навколо, розмахуючи шийною хусткою, щоб привернути увагу озброєного чоловіка з явно ворожими намірами, я навряд чи був у найкращій безпеці в цю мить. Я спробував пірнути праворуч, до маленької долини між дюнами, але мої черевики не впоралися з сипучим піском, і я незграбно впав на коліна майже в тому самому положенні, в якому стояв. За фут переді мною бруд червоним фонтаном піднявся вгору, коли куля врізалася в землю, і я кинувся в позу ембріона й покотився зі схилу. Не озираючись, я звівся на ноги й побіг шукати укриття. Ще одна куля просвистіла повз мене, коли я помчав до найбільшого валуна, який міг побачити, і ковзав ногами вперед у його тінь, почувши, як третя куля рикошетить від каменя над моєю головою.
  Тільки зараз я обернувся, щоб поглянути на літак, і зрозумів, що стрілець мав або чудову удачу, або був чимось на зразок стрільця. Зробити три постріли за ці кілька секунд і підійти так близько до влучності в ціль було досить вражаючим і тривожним подвигом.
  У мене був невеликий перепочинок, поки літак кружляв для ще одного проходу, тому я обміркував свою позицію. Тепер я був не з тієї сторони валуна, знову підданий наближенню з літака. Я знав, що мені доведеться переїхати. Я думав, чи можу я просто перейти на інший бік скелі, потім продовжуйте рухатися вперед і назад для наступних проходів, доки не закінчиться пальне; але я зрозумів, що вони можуть обійти цю тактику простим способом переорієнтувати літак і налетіти на мене збоку. Мені потрібне було десь більш захищене, де я міг би сховатися належним чином і сподіватися, що вони втратять інтерес і підуть, якщо не знайдуть мене.
  Приблизно за п’ятдесят ярдів на північ, за місцем, де мій рюкзак був кинутий у кущах, біля стіни піщаної дюни лежав великий валун. Він був приблизно шість футів заввишки, і там, де він торкався дюни, на нижній стороні утворювалася щілина, розмір якої, на мою думку, був якраз відповідним, щоб утримати людину. Якби я міг потрапити туди непоміченим і заповзти в закуток, у мене був шанс позбутися літака – і його пасажирів. Проходячи повз, я думав схопити рюкзак, але сенсу не було, і це лише сповільнило б мене. Існувала велика ймовірність того, що він не поміститься в щілину і в кінцевому підсумку може видати мою позицію.
  Літак кренився на дальньому кінці свого шляху, і якби я спробував переїхати до валуна, то мене б точно помітили. Оскільки літак все ще був на значній відстані, я скористався можливістю перейти на протилежну сторону скелі, якою я користувався. Я міг би кинутися до великого валуна після того, як вони пройшли до цього моменту: їм було б важко побачити мене ззаду, коли вони змінили позицію для ще одного проходу, і в мене було б кілька секунд, щоб зробити спринт. Я сподівався, що вистачить.
  Коли я обігнув скелю, я почув голос, що кричав із безпомилковим австралійським акцентом.
  'Ось він!'
  Я обхопив вуха руками й пірнув у безпечне місце. Куля врізалася в бруд біля моїх ніг, але тепер я був поза межами прямої видимості літака. Це був мій момент.
  Поглянувши на літак, його ніс знову піднімається вгору пілот приготувався кренитися, я вкопався черевиком у землю для зчеплення з дорогою та кинувся до валуна, наче спринтер, що виривається з брил. Я подумав, що п’ятдесят ярдів займе в мене добрих десять секунд, і це може дати пілоту достатньо часу, щоб обігнути досить далеко, щоб стрілець помітив мене, що біжу. Якщо він це зробив, я повернувся до початку: помірно захищений середовищем існування, але все ще ідентифікований ціль. Я б перетнув той міст, якби прийшов до нього. Моїм першочерговим завданням було дістатися до щілини.
  Я тримався низько й рухався так швидко, як тільки міг, ухиляючись від скель і чагарників, що заповнили долину між мною та валуном. Весь час я не зводив очей з щілини. Літак міг почекати, поки я туди приїду. Коли я наблизився до своєї схованки, я побачив, що вона насправді розкрилася у більшу діру, ніж я собі уявляв, і подякував будь-якій вищій силі, організованій у Всесвіті, за те, що це, принаймні, пощастило. Я ще раз застосував техніку бейсбольного б’ючого і неелегантно ковзнув у щілину, мої ноги врізалися в м’якшу дюну в задній частині ущелини, а мій зад прийняв повну силу набагато твердішого валуна. Перекинувшись на живіт, я просунувся глибше в щілину, поки моя голова не опинилася на одному рівні з отвором. Тільки тоді я примружився вгору проти палючого сонця і спробував помітити ворога.
  Коли сонце було високо, а літак низько, я подумав, що маю пристойні шанси побачити це. Однак тепер дюна простягалася прямо переді мною ліворуч, закриваючи половину неба, і я не бачив жодних слідів літака. Я напружив слух у пошуках підказки, і приблизно через тридцять секунд двигун прокрався в зону слуху. Я намагався визначити, як далеко це було, але поривчастий вітер точно був оманливим, і я не міг ризикнути припустити. Усе, що я знав, це те, що він стає голоснішим.
  Ще через десять секунд літак вирвався в поле зору, дуже низько і дуже швидко, майже прямо над головою. Воно налетіло над верхнім краєм дюни прямо біля моїх очей і зник позаду мене майже до того, як я це зрозумів. Я сховав голову руками, накинувши капелюха землекопа на череп, намагаючись замаскуватись, і залишився на місці. Літак явно здійснював низький проліт над долиною, і я сприйняв це як хороший знак. Це означало, що вони втратили мене з поля зору і були змушені спробувати цей низький рівень пошуку крупним планом. Я був досить впевнений, що мене не видно з повітря в моїй поточній позиції, тому все, що мені потрібно було зробити, це чекати. Було лише питанням часу, коли вони здадуться.
  Літак ще двічі пролетів над тією самою ділянкою долини, і я почув ще випадкову стрілянину, перш ніж двигун заскиглив, і літак швидко піднявся на захід. Я подумав, що стрілянина була вправою чистої гордині, оскільки я був упевнений, що вони мене не бачать, і жодна куля не потрапила нікуди біля моєї схованки. Але я не хотів ризикувати, тож ще цілих п’ять хвилин стояв нерухомо, заховавши голову під капелюхом. Я наполегливо прислухався, як вітер дув крізь кущі, але не було жодного звуку повернення літака. Моє серце все ще калатало від спринту – або від пострілів – але, здавалося, небезпека минула.
  Коли я нарешті підвів очі й визирнув зі своєї нори, я зрозумів, що це тільки почалося. Я дивився в блискучі чорні очі змії тайпан.
  
  OceanofPDF.com
  
  IV
  Внутрішній тайпан центральної Австралії є, на деяку відстань, найсмертоноснішою змією у світі. Можливо, у нього не найвищий відсоток жертв – рідкісні його зустрічі з людьми пов’язані в основному з його віддаленим середовищем існування – але його жертви мають найменшу ймовірність вижити. Австралійські аборигени, які дали йому оманливу назву dandarabilla , жили з ним тисячі років, але лише нещодавно його належним чином класифікували та каталогізували, через сто років після того, як його вперше описали перші європейські дослідники. Дехто вважає, що морські змії найтоксичніші з усіх, але внутрішній тайпан перевершує їх отрутою приблизно в чотири рази. Не дивно, що вона отримала прізвисько «люта змія». Його надзвичайну токсичність важко переоцінити: один укус може містити достатньо отрути, щоб убити сотню людей. І він швидкий і точний, його повторні удари майже завжди забезпечують смертельну дозу – щоразу.
  Про все це я дізнався зі свого дослідження та від Рубі Маккензі. І це означало, що з усіх небезпечних тварин, з якими я міг зіткнутися в цьому поході, тайпан був тим, кого я боявся найбільше.
  «О, не хвилюйся про це», — сказала Рубі. «Ви його не побачите, а якщо побачите, вам просто потрібно залишитися подалі від нього. Воно боятиметься вас більше, ніж ви його, і вам справді доведеться трохи постаратися, щоб воно захотіло вас вкусити. Вони зроблять це лише для самозахисту – загалом вони досить спокійні».
  Я був далекий від переконання, що цьому конкретному зразку читали таку саму лекцію про герпетологічну поведінку, як і мені. Його голова була піднята на кілька дюймів над землею, а його темна, опушена морда була налаштована на дію. З того місця, де я лежав, він виглядав явно злим. Що стосується вільного керма, це була можливість, яка мені просто була недоступна. Мене загнали в свою нору, не маючи іншого виходу, окрім як повз цього злобного вбивці.
  Було щось заворожуюче в шовковистій шкірі та блискучій голові, що повернуло мій погляд у відповідь. Його мідно-літні кольори, з першими шістьма дюймами його шестифутового тіла, що темніли майже до чорного кольору, це було справді вражаюче видовище, якщо ви в настрої для смертоносних рептилій. Маленькі очі-намистинки були прикуті до мене, і я відчув, що воно готується до удару.
  Я міцніше стиснув капелюха лівою рукою, наклавши його на обличчя, щоб захистити все під очима. Правою рукою я натягнувся й схопив жменю м’якого червоного бруду, який я зідрав, коли пірнав у щілину. Я глибоко вдихнув і настільки швидким і плавним рухом, наскільки міг, жбурнув пісок у змію й одночасно скочив на ноги.
  Тайпан був розмитим, коли він кинувся в мій бік. Я спробував відбити випад капелюхом і відчув різку подряпину на кісточці середнього пальця лівої руки, пролітаючи повз нього, прямуючи на відкриту місцевість. Я біг двадцять секунд, повз рюкзак, повз свою попередню схованку і знову на дюни. Мені було байдуже, чи літак ще поряд – мені потрібно було втекти від змії.
  На вершині хребта я нарешті зупинився й подивився назад. З такої відстані я міг побачити змію біля входу в щілину, схожу на зламану гілку, і вона, здавалося, заспокоїлася, повернувши голову на рівень землі. Поки я дивився, він ковзнув уздовж нижнього краю дюни й зник у тріщині в піску.
  Я помітив точну точку, де він зник, а потім сів у розпечену землю. Я ледве наважувався дивитися, але знав, що мушу змусити себе перевірити свій палець, який тепер м’яко пульсував. Якби я повністю відкусив зміїні ікла, швидше за все, зі мною покінчено. Поки я носив протиотруту в рюкзаку, токсичність смертельної рідини, швидше за все, перевершила будь-які відновлювальні якості, які міг запропонувати ліки. Я повернув руку й подивився на кісточку. М'ясиста шкіра над суглобом мала подряпину, але крові на поверхні не було видно. Судячи з усього, я б сказав, що втік, не розірвавши шкіру – і, отже, не отримавши ін'єкції отрути тайпана. Пульсація в моїй руці розповідала іншу історію.
  Той факт, що майже двадцять років не було зареєстровано жодного випадку смерті від удару тайпана, був слабкою втіхою. Я не хотів стати першим.
  Мені довелося рухатися швидко.
  Я відірвав смужку матеріалу від нижньої частини сорочки і розділив її на дві пов’язки, одна більша за іншу. Менший я міцно обмотав навколо свого зап’ястя, використовуючи зуби та праву руку, щоб збільшити напругу, доки я не відчув, як кров перекачується під тиском. Я зав’язав його як міг, а потім повторив процедуру з більшим бинтом, який обмотав на плечі. Я сподівався, що поєднання двох джгутів може виявитися ефективнішим, ніж одне зусилля.
  Після цього я пішов шукати свій ніж.
  Уважно спостерігаючи за тріщиною, де зникла змія, я швидко попрямував до рюкзака. Підійшовши до нього, я побачив, що стрілянина, яку я чув під час останніх двох прольотів літака, зовсім не була випадковою. Стрілець стріляв у мій комплект – і він також був до біса точний щодо цього. Рюкзак лежав посеред злегка вологого клаптика землі, яка швидко висихала у спеку, позначаючи загибель фляги з водою, яку клали в сумку. Я безцеремонно перевернув мішок і одним черевиком перештовхнув його вміст. Наразі мене не хвилювало пошкодження мого комплекту – мені потрібен був ніж.
  Я нетерпляче впав на нього і витягнув його зі шкіряного футляра, схопивши іншою рукою запальничку. Я ввімкнув запальничку й кілька секунд потримав вогонь під кінчиком ножа, щоб максимально стерилізувати його в цих найнестерильніших умовах. Тоді я поклав піхву в рот і погриз її зубами: це мало боляче. Впиваючись лезом у кісточку, я намагався відвернути мозок від пекучого болю, розмірковуючи, скільки м’яса мені потрібно буде видалити. Як і глухота Бетховена, це було ще одне з тих проклятих запитань, на які не було відповіді, тож я помилився на стороні обережності й пішов глибше.
  Я здер шкіру і кричав у пустелю.
  Вправа з прибирання не зайняла у мене багато часу. Після того, як я перев’язав рану найчистішим шматочком матеріалу, який зміг знайти – який взагалі був навряд чи чистим – я шукав протиотруту, яка, на щастя, пережила повітряну атаку. У нас ніколи не було наміру звертатися до нього, але він був заспокійливою частиною аптечки, і тепер я був вдячний за це. В ідеальному світі препарат вводив би внутрішньовенно медичний працівник для отримання найшвидшого та найпродуктивнішого результату, але не було можливість будь-якої такої розкоші тут. Натомість я оголив живіт і встромив шприц у підшкірний шар, рівномірно, але швидко накачуючи рідину. Я поняття не мав, чи це було найефективнішим сайтом – чи методом, якщо так, – але я хотів мати в собі протиотруту, і це здавалося таким же хорошим способом, як і будь-який інший.
  Тепер я міг почати турбуватися про пошкодження мого комплекту – і хвилюватися було про що. Крім фляги з водою, компас отримав пряме попадання, що зробило його марним. Голка зникла, а циферблат подрібнено від удару кулі. Без пеленгатора чи, що важливіше, засобів гідратації для досягнення мінімальної базової вимоги залишитися в живих, я більш-менш закінчив. Дезорієнтований атакою з неба, я вже не був упевнений, звідки я прилетів і в якому напрямку лежала Уднадатта. Я ризикнув припустити, виходячи з положення сонця та плану долини, визначивши, що великий валун, де я зустрів тайпана, був приблизно на північ від дюни, з якої я помахав літаку. Але зараз я б не став різати: якби я хотів вийти з цього, мені потрібно було б вказати себе точно в бік міста і швидко дістатися туди. Іншого шансу вижити не було.
  Більшу частину комплекту, що залишився, я покинув, як і сам рюкзак. Без води все інше було академічним. Я кинув кілька менших, легших предметів, у тому числі мій пошкоджений наручний годинник, у кишені сорочки та штанів, остаточно обчислив найвірогідніший напрямок і знову вирушив у пустелю.
  Через годину я зрозумів, що безнадійно заблукав.
  Мені спало на думку спробувати прямувати на південь, щоб натрапити на дорогу між Уднадатта та станцією Макумба, але я виключив це з кількох причин. По-перше, не було гарантії, що його навіть буде видно після зливи – доріжка до садиби Джорджа зрештою, повністю зник. А по-друге, якби я повернувся до Уднадатти, то йти на південь, а потім на захід, щоб йти на південний захід, було б двома сторонами прямокутного трикутника. Мені потрібна була гіпотенуза.
  Зараз я шкодувала про це рішення. Маючи лише сонце як орієнтир і не маючи жодного уявлення про те, де воно мало бути в цей час доби й у цю пору року, я вийшов із себе, і час швидко закінчувався. Тепло залишало мене сухим, і я майже відчував, як волога стікає з серцевини мого тіла, коли піт ллється з мене. Навколишня пустеля була безплідною червоною пустелею, всіяною зелено-коричневим чагарником і вкритою безжальною блакиттю неба. Принаймні це було б яскраво.
  Я не знав, чи варто мені економити енергію під час полуденної спеки чи працювати далі, поки я ще можу ходити. Я боявся, що якщо я зупинюся й відпочину чи сховаюся від сонця, через брак вологи майже неможливо буде встати й продовжити рух із настанням вечора. Тим часом я підозрював, що отрута може проникати через мою систему, і міг лише здогадуватися, скільки часу мине, перш ніж вона почне впливати на мої життєво важливі органи. Поки я розмірковував, я спотикався крізь субмарсіанський ландшафт. Поки мої ноги рухалися, я вважав, що у мене є шанс.
  І тоді я побачив те, чого мої очі не могли пояснити.
  Дивлячись у далечінь, де синій і червоний стикалися у сліпучому обрії, я помітив, що найближча до неба смужка землі почала ділитися на сегменти. Це був гарний поділ на приблизно рівні частини, і тепер це було незаперечним навіть для мого розпеченого мозку. Я зрозумів, що тридцять ярдів ближче до явища. Прямі лінії, що розділяли горизонт, були високими вертикальними спорудами, які мій розум нарешті впізнав як дерев’яні стовпи. Коли я наблизився, я міг розгледіти, що вони були з’єднані тонкими кабелями від вершини до вершини.
   Я випадково натрапив на стару телеграфну лінію, яка протягом століття перетинала країну з півночі на південь.
  Вигляд рукотворної збірки викликав у мене несподіване захоплення. Це був символ цивілізації, про існування якої я майже забув, навіть через такий короткий час, і його масштаб був протверезим нагадуванням про те, на що здатні люди як вид.
  Більше того, ця телеграфна лінія може стати моїм порятунком. Бо якби телеграф був тут, то залізнична колія Ган не могла бути далеко.
  Щойно я дійшов до найближчого дерев’яного стовпа, як зупинився на місці. Незважаючи на всю свою інженерну майстерність і здатність з’єднувати одну сторону континенту з іншою, «Ган» був би мені абсолютно марним. Частота послуги наразі становила двічі на тиждень, і були плани зменшити її до одного разу. Шанси, що моє прибуття збіглося з потягом, що проїжджав повз, були в кращому випадку мізерними, навіть якщо нещасний водій був готовий зупинитися, щоб потрапити на божевільну позу посеред пустелі – що мені здавалося дуже малоймовірним. Я, звісно, міг йти по слідах, але навіть це було на п’ятдесят на п’ятдесят. Я поняття не мав, де на лінії я перетнув її, і Уднадатта могла тривати багато годин … у будь-якому напрямку. Якщо я помилився, шансів, що я доїду до наступної зупинки, було нульове.
  Я сперся спиною об телеграфний стовп — один із тридцяти тисяч від узбережжя до узбережжя, згадував я марно — і дозволив моїм ногам підігнутися, так що я сповз на землю. Спершись передпліччям на коліна, я нахилив голову вперед і дивився на землю між ніг. Тепер, коли я зупинився, я помітив, яке люте було сонце, і я зняв капелюха з голови й поправив його далі, намагаючись прикрити потилицю. Я потер верхню частину плеча й виявив, що воно ніжне на дотик. Шкіра стала шкірястою, і я знав, що це так сильно горить. Десь пізніше мені знадобилися заспокійливі мазі.
  Саме тоді мене осяяло усвідомлення: перспектива того, що мені знову знадобляться заспокійливі мазі, танула так само швидко, як я був під час жахливої спеки. Усі застереження Кенні та Рубі були марними. Цей божевільний англієць порушив майже всі правила бушкрафту в посібнику, і тепер я тут, спокійно смажуся в печі пустелі Сімпсон, а отрута тайпана, ймовірно, тече моїми венами, мене ніколи не знайдуть, і я зіткнувся з дуже ймовірною можливістю мою тушу очищають будь-які падальні птахи, що населяли небо в цих краях.
  Мене чомусь найбільше непокоїло те, що мене не знайшли. Принаймні, якщо є тіло, то друзі та родина мають щось фізичне, на чому можна зосередитися, щось, про що вони можуть зібратися та поділитися спогадами. Похорони можуть бути здебільшого сумною подією, але я не можу сказати, що я коли-небудь був на такій, яка була б повністю позбавлена гумору. У когось завжди є якась непристойна історія про померлого або якийсь анекдот, щоб показати, наскільки він був дотепним і як сильно за ним буде сумувати. Але похорони без покійника — це лише інший вид сеансу — згадування померлих духом, а не тілом — і я ніколи не був прихильником подібних сластивих речей. Краще бути забутим, ніж назавжди пропасти безвісти в бою з його марним почуттям відчайдушної надії.
  Щось у моїй задній кишені впивалося мені в сідницю, і я човгнув, щоб дістати його. Я без роздумів витяг запальничку, яку запхав туди, і витріщився на неї. На тому місці, де я сидів на рідині, була вм’ятина, і я ліниво думав, чи не зламав я її – не те, щоб це зараз мало значення, так чи інакше. Я відчинив його та схопив за кермо, з першої спроби послав іскри через клапан і запалив струмінь бутану. У сліпучому сонячному світлі полум'я горіло рівно і красиво, такий спокійний і дієвий, як завжди, і я дивувався, коли побачив його постійність.
  Тоді я здивувався, побачивши його потенціал.
  Я зачинив запальничку й скочив на ноги. З чагарнику неподалік я висмикнув і відламав стільки сухого хмизу, скільки міг нести, повернувся до телеграфного стовпа й сформував гілки у вогнище навколо нього. Протягом п’ятнадцяти хвилин я збирався і будував багаття, яке було таким же високим, як я, і розкинулося на десять футів у своїй основі. Я був здивований тим, наскільки енергійним я почувався, і мені стало цікаво, чи не страждав я від початкового божевілля, спричиненого укусом змії, яке могло передвіщати якесь шалене забуття. Не було сенсу про це хвилюватися, тому я продовжував працювати. Коли я закінчив, купа горючого матеріалу височіла наді мною, а телеграфний стовп був схожий на людину-палицю в спідниці, якби її намалював Ієронім Босх.
  Мені було байдуже, як це виглядає. Я дбав про те, чи згорить. Я відірвав ще одну смужку своєї сорочки й поклав її від серця багаття до зовнішнього краю, щоб діяти як свого роду гніт. Тепер я знову видобув запальничку й поставив її кінець до полум’я.
  Я очікував, що багаття розгориться досить швидко, але швидкість, з якою спалахнули дрова, мене здивувала. Я відійшов на кілька кроків від вогнища, і поки я обернувся, полум'я вже облизувало сам стовп. Помаранчева стіна вилетіла переді мною від сухого труту, і нова хвиля тепла вдарила мені в обличчя. Я не думав, що тут може стати жаркіше, але я помилявся. Мене найбільше хвилювало те, що сухі гілки згорять самі, перш ніж стовп матиме змогу впіймати світло, але я помилявся і в цьому. Десятиліття перебування під впливом клімату пустелі, мабуть, повністю позбавили його вологи, і воно почорніло за лічені хвилини та занесло полум’я високо в небо. The У мене в голові промайнула думка, що його могли з’їсти всередині терміти чи якісь інші мізерні істоти, залишивши його додатково вразливим до вогню. Для мене це було байдуже: я прагнув до цілковитого знищення цього телеграфного стовпа. Я не мав нічого проти цього — він здавався мені цілком відповідним телеграфним стовпом, — але це був єдиний об’єкт моєї тимчасової піроманії. Коли деревина затріщала й розпадалася, вона зробила саме те, на що я сподівався. Менш ніж через п’ять хвилин після того, як я застосував запальничку, верхівка стовпа розпалася, і він з гуркотом впав на землю, розбиваючись об полум’я, що залишилося, і викинув вибух іскор, які лякаюче близько спалахнули від мене. З верхівкою стовпа прийшли телеграфні дроти, і, падаючи, вони ламалися.
  У когось десь може бути порушений зв’язок.
  Принаймні, на це я щиро сподівався. Весь сенс обірвати телеграфний дріт полягав у тому, щоб привернути до нього чиюсь увагу. Якщо пощастить, може бути купа людей, чий зв’язок із зовнішнім світом був грубо перерваний моїми діями, і вони відчують потребу вислати представника для розслідування. Я не знав, скільки часу може тривати це розслідування, але, оскільки так багато людей залежить від лінії зв’язку, я сподівався, що воно не затягнеться. Тим часом мені нічого не залишалося, як чекати. Я не смів відійти від цього місця, поки хтось не прийшов шукати проблему.
  Виснажений, перегрітий і все ще наляканий токсином, що ховається на краях моєї системи, я оглядав своє оточення. Приблизно в п’ятдесяти ярдах від тліючого вогню було чотири дерева куліба різного розміру та стану здоров’я. Я вибрав ту з найбільш кущистими гілками і підійшов до неї, кинувшись у тінь. Я розташувався так, щоб я міг бачити димлячі уламки телеграфного стовпа і міг привернути увагу будь-кого, хто прийшов розслідувати. Зараз моєю єдиною метою було не спати. Це було б найжорстокішою іронією, якби рятувальник пролетів, а я пропустив його, тому що я був у Країні Нод.
  Залишаючись у тіні та намагаючись якомога менше рухатися, щоб зберегти свою енергію, я вдався до ментальної арифметики та ігор на пам’ять, щоб зберегти свідомість. Я заглибився в глибини своїх спогадів дитинства, щоб дізнатися, у яку гру грали мої батьки під час довгих подорожей на автомобілі; шукаю початкові літери країн, тварин, авторів – будь-що, що не дало б мені зануритися в заціпеніння від спеки. Я намагався запам’ятати якомога більше елементів періодичної таблиці, вичерпавшись задовго до того, як дістався до благородних газів. Я пробігся по кожному списку, який міг придумати, від імен семи гномів до п’ятдесяти штатів США. Коли я зрозумів, що саме складання списків занурює мене в сон, я змінив курс. Тепер я почав відтворювати знайомі процеси у своєму розумі, від роздягання гвинтівки Лі-Енфілда до уявлення подорожі від мого дому в Девоні до Лондона – подорожі, яку я здійснював частіше, ніж міг пригадати, завдяки своїй постійній роботі. запропонував Western and Continental Insurance Co Ltd, перш ніж все зіпсувалося в Карибському басейні. Як і думки схильні робити, мої заблукали на заблукану територію, розмірковуючи, якого біса я буду робити на роботі, якби колись повернувся до Блайті. Недолюблених страхових агентів небагато, особливо якщо одна з найбільших компаній у цьому бізнесі поставила чорну мітку проти вашого імені. Гроші, які мені дали наприкінці цієї маленької ескапади, підтримували б мене на деякий час, але я не міг на них піти на пенсію.
  Я голосно посміхнувся при думці про відставку. Ніщо не здавалося мені менш імовірним у той самий момент.
  Коли я відчув, що мої повіки знову опустилися, я вирішив, що маю рухатись і, до біса, збереження енергії. Моя вся рука було боляче, і я тримав його близько до свого тіла, повзаючи на ноги. Сонце перемістилося далі за згорілий телеграфний стовп, але спека все ще була лютою. Я прикрив очі здоровою рукою й оглянув небо, починаючи в тому напрямку, у якому, як я уявляв, міг бути Уднадатта. Звідти я шукав на захід, потім на північ. Коли я дійшов до кінцевої точки світу, у напрямку, звідки я прийшов, у мене відвисла щелепа.
  Далекий горизонт розмивався клубом чорного диму.
  
  OceanofPDF.com
  
  ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА: ЧОРНИЙ
  
  OceanofPDF.com
  
  я
  Я не знаю, чи це була спека, отрута чи непереборне почуття відповідальності, але мене вирвало під деревом куліба.
  Покров диму міг означати лише одне: горить садиба дядька Георгія. У пустелі не було нічого природного, що могло б утворити таку величезну хмару, якщо її підпалити, і я сумнівався, що працівники ранчо на станції Макумба дозволили б таким чином спалахнути їхні будівлі. Це може бути лише власність Дікінса.
  Порив можливостей промайнув у моїй голові. Мені було цікаво, чи Софі та Адам виконали той самий трюк, що й я з телеграфним стовпом, підпаливши ферму, щоб привернути увагу та залучити допомогу. Але я не міг придумати жодних обставин, які б змусили їх піти на такий ризик: найвірогідніше, що на таку сцену з’являться люди, які були б дуже раді побажати зла молодій парі, а вогонь запропонував би їм ідеальне прикриття, якщо вони вирішив підійти до справи зі смертельним наміром. Крім того, у Софі та Адама все ще були запаси, щоб продовжити роботу ще на кілька днів, тож навіщо їм вдаватися до сигналізації таким термінальним способом?
  Набагато ймовірніше, що це була делегація з Макумби відвідав ферму, і результатом стала пожежа. Не варто було й думати про те, як це могло статися, але благополуччя двох моїх супутників, за яких я розвинув щось на кшталт добровільної підзвітності під час нашого перебування в Австралії, дуже тяжіло над мною.
  І тепер у мене виникла дилема. Мій інстинкт підказував диму й повернувся до садиби Дікінса якомога швидше. Це займе години, і не було жодної гарантії, що я встигну – я все ще був без води, і, хоча температура починала падати, коли день переходив у ніч, все одно було смертельно жарко. Мої шанси вижити були дуже незначними, щоб зробити це якнайкраще. І навіть якби я добрався до ферми, що я зміг би зробити? Якби це місце зараз горіло, воно було б повністю знищено до того моменту, як я досягну його, і я був би некорисний нікому, хто ще міг би там бути живим. Насправді я був би набагато більшою перешкодою, потребуючи медичної допомоги та, можливо, швидкої госпіталізації. Якби Софі й Адам ще не були мертві, я міг би нести пряму відповідальність за їх убивство, поставивши їх у неможливе скрутне становище.
  Альтернатива була трохи приємнішою. Я міг би залишитися тут, під деревом куліба, і сподіватися, що хтось з’явиться. Я не міг бути впевнений, хто це міг бути – я найкраще припускав, що це був хтось із Уднадатти, якого прислали розслідувати обрив телеграфної лінії, – але якби мені справді пощастило, я міг би мене побачити, а також надіслати термінову допомогу Софі та Адаму на ферму. Однак я не міг позбутися думки, що жоден із варіантів, які я перевертав у своїй голові, не мав найменших шансів спрацювати. Найімовірнішим варіантом було те, що я помру тут, під цим деревом.
  Сморід моєї власної блювотини, яка наразі була приманкою для надзвичайної кількості мух, спонукав мене до дії. Я підвівся зі свого місця біля основи дерева й оцінив інших поруч. Ніхто з них не мав такого захисту цей надавав, але однаково вони не пропонували б постійного, неприємного нагадування про вміст мого шлунка. Я вийшов на вулицю під сяйво сонця, здивований тим, яку різницю змінила тінь дерева на температуру, і підійшов до одного з його сусідів. Мій вид на телеграфний стовп тут був трохи закритішим, але я був упевнений, що все одно зможу повідомити про свою присутність усім, хто траплятиметься вздовж маршруту дроту, доки я ще живий.
  Я чомусь уявляв, що допомога прийде з неба – що це буде літак, який прилетить досліджувати телеграфну лінію. Я помилявся: я побачив шлейф пилу крізь спекотний туман задовго до того, як почув звук двигуна, і зрозумів, що в моєму напрямку прямує автомобіль. Воно надходило з півдня, і я припустив, що під час моєї прогулянки по пустелі я пройшов досить далеко на північний захід. Був довгий час, коли машина, здавалося, не наближалася, і я напівзамислювався, чи не віддаюся я одному з тих міражів, які ви бачите у фільмах, дія яких відбувається в пустелі. Потім раптом він виявився дуже близьким, і я міг ідентифікувати його як синій і, ймовірно, вантажівку Toyota Hilux або Datsun Sunny – японці роками серйозно вторглися на ринок авто, хоча я все ще віддавав перевагу старому доброму надійному Ленді. Однак у той момент мені було байдуже, чи ця машина азіатська, британська чи вироблена на Марсі.
  Хоча час мав вирішальне значення, я хотів побачити, що станеться, коли пасажири транспортного засобу знайдуть зруйнований телеграфний стовп, тому я залишився під деревом, щоб чекати та спостерігати. Автомобіль — тепер я зрозумів, що це справді Datsun — був ще за півмилі й мчав досить швидко, викидаючи слід пилу на добрих кілька сотень ярдів позаду. Його маршрут проходив на деякій відстані від телеграфної лінії, хоча, здавалося б, паралельно їй, і я зрозумів, що він, мабуть, слідує за залізничними коліями Ганського. Біля колії, яка слугувала дорогою для зручності обслуговування, мала бути тверда поверхня без каміння. Коли машина наблизилася до місця, де я спалив телеграфний стовп, вона сповільнилася, і я побачив, що всередині двоє чоловіків. Пасажир був темною плямою на дальній стороні автомобіля, і я не міг його розрізнити, але водій із опущеним вікном був у повній видимості, і я побачив, що це був Джек Кедісон.
  Я не міг би відчути більше полегшення, якби це був сам Джордж Дікінс.
  Досі доглядаючи за ослабленою рукою, я вийшов із тіні дерева куліба й поспішив до автомобіля. Але я зупинився, коли побачив, як він знову оживає, набирає швидкість, прямує на північ і швидко віддаляється від мене. Поки все пішло, я мигцем побачив пасажира, який махав рукою з вікна, ніби сигналізуючи водієві, вказуючи далі вгору по колії.
  Компаньйоном Джека Кедісона був Сміт Пенні.
  Спочатку я не міг зрозуміти, що в біса відбувається. Чому Джек і Пенні поїхали разом на катері? Очевидно, вони прийшли шукати пошкодження телеграфної лінії. Тож чому вони згодом помчали геть від Уднадатти в напрямку, який Пенні, очевидно, визначив для Джека? Я не міг сказати, чи бачили вони, як я мчу до них з дерева куліба. Якби вони мене бачили, чи навмисне залишили мене помирати в пустелі? Після мого короткого знайомства з Джеком мені було важко в це повірити. Але, можливо, він діяв під тиском Сміта Пенні. Невже вони взагалі не бачили мене, прикутий обгорілим обрубком телеграфного стовпа? Можливо, я був замаскований деревом або зник на фоні хакі. Але це ще не пояснювало, чому вони полетіли на північ.
  Я сумно дивився, як пиловий слід віддалявся. Як я Дивлячись йому вслід, моє серце підскочило з надією: хмара знову з’явилася трохи праворуч, з мого боку телеграфної лінії, і почала рухатися назад у моєму напрямку.
  Коли я дивився, пояснення відкрилося мені. Не маючи змоги перетнути залізничні колії, навіть у юті, Джек поїхав туди, де рейки перетинали висохле русло річки на одному з тих хитких сталевих мостів, які час від часу заповнювали лінію. Мабуть, він маневрував у русло річки, пройшовши під опорами мосту й вийшовши на протилежний бік залізниці.
  Переїзди на Ґані були нечастою розкішшю.
  Швидкість ute впала з цього боку доріжок, і я скористався нагодою, щоб повернутися до відносного святилища дерева coolibah. Якби на пасажирському сидінні був хтось інший, ніж Сміт Пенні, я б кинувся перед машиною, відчайдушно прагнучи привернути їхню увагу. У такому разі мені потрібно було знати, чи вони з Джеком Кедісоном друзі чи вороги.
  Джек зупинив машину біля телеграфного стовпа, і обидва чоловіки вийшли. Я був стривожений, побачивши, як Пенні дістає рушницю й кидає її собі на плече, коли вони рушили до стовпа, насторожено оглядаючись навколо. Я поглянув на сам стовп і зрозумів, чому вони нервують: це явно не було випадковим пошкодженням.
  Джек якийсь час поштовхався в чорному попелі вогню, раз чи двічі нахилившись, щоб щось перевірити, а Пенні, прикувши очима до землі, шукав пухкий червоний пісок. Він підвів очі, розглядаючи дерева куліба, і покликав Джека.
  'Ось тут.'
  «Що це, друже?
  — Наш винуватець, — сказав Пенні з легким відтінком загрози в голосі. «Ці сліди нещодавні. Той, хто їх створив, усе ще тут».
  Джек зняв капелюх і перед тим почухав голову змахуючи мухами з обличчя та знову надягаючи капелюха.
  «Навіщо їм це робити?» — спитав він, показуючи на телеграфний стовп, хоча я не склав враження, що його запитання було спрямоване до Пенні.
  — Не знаю, друже, але я вважаю, що наші шанси дізнатися про це досить добрі. Якщо вони ще поруч, то ми точно їх знайдемо».
  Пенні підвівся і почав цілеспрямовано крокувати в напрямку першого дерева, під яким я сховався. На ходу він зняв з плеча рушницю, закачав набій у казенну частину й тримав приклад, наче готовий до стрільби. Мені це не сподобалося, і я знав, що інший куліба не затримає його надовго, тому я почав шукати варіанти. Крім того факту, що їх, по суті, не було, я думав, що зможу кинутись навпіл, якщо попрямую в прямо протилежному напрямку, використовуючи свою поточну кулібу як прикриття. Якби Пенні помітив мене, коли я був на відкритому повітрі, я знав, що в мене не було б жодного шансу, але якби я зміг відійти достатньо далеко, щоб перетнути залізничну колію, змусивши їх піднятися утею назад до русла річки, перш ніж вони встигнуть прийти на пошуки для мене знову була ймовірність того, що я зможу уникнути захоплення. Бог знає, що я тоді думав робити. У той момент я не міг думати далі, ніж одна хвилина до наступної.
  Позаду я почув, як Пенні кричить Джеку.
  «Хтось тут піднявся. Шукаємо поранену тварину. Він далеко не забереться».
  Я не оглядався. Тепер я був досить близько до залізничної лінії, щоб бачити рейки, і я спрямував очі вперед і побіг так швидко, як міг. Якби я міг тільки встигнути до шпал, я міг би заритися досить глибоко в бруд, щоб мене не було видно з уте.
  'Ей ти там!'
  Мені здалося, що це голос Джека, але я не збирався повертатися, щоб перевірити.
   Я вийшов на доріжку, танцював по шпалах і пірнув на палубу. Коли я це зробив, пролунав постріл.
  Між двома чоловіками почулися ще невиразніші крики, потім звук двигуна автомобіля, що запалив. Як я і підозрював, вони збиралися спробувати змити мене. Повернення до русла річки, щоб знову перетнути колії, дало б мені принаймні хвилину, і я подумав про те, щоб повернутися на протилежну сторону. Але єдиним прикриттям там були дерева куліба, і я знав, що вони мало захистять від рушниці Пенні. Крім того, я не був опозицією для двох здорових чоловіків зі зброєю та транспортним засобом: у запалі погоні я забув про пошкодження своєї руки – і про розтягнення зап’ястя, і про укус змії – і шквали болю були стріляючи до мого плеча. Я закричав як від розчарування, так і від агонії.
  Загнаний у кут і знерухомлений, я нічого не міг робити, окрім як чекати.
  
  OceanofPDF.com
  
  II
  «Що, в біса, ти думав, що ми збираємося з тобою зробити?»
  Джек кинув на мене косий погляд, кермуючи ютом по пересіченій місцевості до станції Макумба. Нас утрьох щільно збили на багатомісному сидінні в кабіні Datsun.
  У мене насправді не було розумного виправдання, тому я сказав йому правду.
  «Вибач, Джеку, я не знав, на моєму боці ти чи ні».
  Сміт Пенні, тиснучи мене з іншого боку, буркнув.
  — Не зважай на нього, — сказав Джек. «Він має образу на всіх, поки ти не скажеш йому інше».
  Я скоса подивився на Пенні, яка незворушно дивилася з вікна на згасаюче сонячне світло. «Це все ще включає мене?»
  Я згадав, як востаннє наші шляхи перетнулися, коли він випустив кулю з даху мого Ленд Ровера. Майте на увазі, мені також вдалося вдарити його кулаком у живіт, тож, можливо, ми були не так вже й далекі від рівня.
  Пенні сиділа мовчки добрих десять секунд перед цим відповідаючи. «Джек пояснив мені кілька речей», — сказав він зрештою.
  Мій коментар до Джека був щирим: «Це було дуже добре з вашого боку, Джек. Цінується.'
  «Не турбуйся, друже», — сказав він. «Здається, що кілька дротів могли бути перехрещені з усіх боків».
  'Що ви маєте на увазі?'
  Джек почав потішати мене повною історією. За два дні до того, як ми з Адамом Софі швидко заскочили до Уднадатти, у місті з’явилося ще троє незнайомців. Це я вже знав — Джек описав їх як здоровенних головорізів. Чого Джек не зміг мені сказати, коли пізно ввечері відвідав мій номер у «Трансконтиненталь», так це те, як саме їм вдалося засмутити Пенні. Очевидно, вони вдавали, що є давніми друзями Джорджа Дікінса, і сподівалися розшукати його, подорожуючи континентом під час екскурсії. Історія між дядьком Джорджем і його колишнім приятелем була їм невідома, і вони ненавмисно натрапили на єдину людину, проти якої могли б викликати ворожнечу, згадавши його ім’я.
  — Ти розумієш, чому тут Сміт зробив винятки, коли вони гуляють в Оодні, — сказав Джек.
  Я не міг, але це був не той момент.
  «Проблема в тому, що Сміт не може встояти перед невеликим розривом, і наступної ночі він його отримав».
  Я пригадав, що Джек розповідав мені про головорізів, які чисельніше переважали Пенні й лишали його найгіршим. «Три до одного — не зовсім справедливий шанс», — сказав я.
  "Я можу прийняти удар", - сказав він. — Як вам добре відомо. Крім того, я отримав своє».
  'Що ти зробив?'
  Він знизав плечима. — Приблизно так само, як я з тобою. Наповнив їм запасне колесо й запросив їх поїхати назад до Кубер-Педі».
  «Дірка білих хлопців», — сказав я більше собі, ніж комусь іншому. У мене все ще були запитання щодо спроби Джека попередити мене про Пенні, але я не збирався кидати його в глибину, кажучи, що він спеціально прийшов до мене в кімнату, щоб зробити це. Якби вони двоє знайшли спосіб об’єднати зусилля, який дозволив їм працювати разом у цій маленькій прогулянці в пустелю, я навряд чи збирався розгойдувати човен.
  «Можливо, у вас були вагомі причини вигнати їх з міста, але що ви мали проти мене та моїх супутників?»
  «Я думала, що ти більше такий самий», — сказала Пенні. «Мені вже було достатньо людей, які пхають носа в наш бізнес. Нам слід дозволити продовжувати своє життя без того, щоб якісь підглядаючі сіднейські виродки не псували справи».
  — перебив Джек. «Мені здається, що я теж трохи розбурхав ситуацію. Я випадково згадав Сміту, що Софі була родичкою Джорджа.
  Я подумав, що це точно збентежило б Пенні. Якщо він працював на такому стрижневому механізмі, що навіть згадка імені Джорджа могла змусити його потягнутися до рушниці, тоді перспектива справжнього живого родича, який прикотиться до міста, напевно, загнала його через край.
  «Він тобі справді не сподобався, чи не так?» Я сказав.
  Ми поринули в гарячу, дошкульну тишу. Джек впорався з утею набагато вправніше, ніж моя власна боротьба з Land Rover, і він також мав перевагу в тому, що знав місцевість. Він повертав і ухилявся від скель попереду нас і, здавалося, інстинктивно відчував, яких з них йому потрібно уникати, а яких він міг просто переорати. У результаті ми рухалися набагато швидше, ніж моя попередня подорож пустельною рівниною, і я прикинув, що ми будемо в будинку дядька Джорджа менш ніж за пару годин. Не було б бути комфортною поїздкою, але я не думаю, що хтось із нас дуже про це дбав.
  Поки ми їхали, я розмірковував про останні півгодини, коли я хитався між чорним відчаєм – цілковито чекаючи, що мене стратять, і моє тіло кинуть кудись анонімно, щоб птахи-падальщики вибрали – та повною ейфорією, коли Джек і Сміт нахилилися вниз і допоміг мені піднятися з мого сидячого положення біля залізничних рейок. У Пенні було кам'яне обличчя кочерги, яке я завжди бачив, але Джек весь усміхався.
  «Чому ти втік, друже?»
  «Ти стріляв у мене», — відповів я. «Що я мав робити?»
  Пенні буркнула. «Я просто намагався змусити вас залишитися на місці».
  «Ну, це дуже кумедний спосіб зробити це. Ти, здається, забув, що тобі вже до біса добре вдалося впустити в мене кулю».
  Він кинув на мене довгий суворий погляд. «Друже, якби я хотів впустити в тебе кулю, ти б витікав, як з друшляка. Повернувшись в Уднадатту, це було лише для того, щоб відлякати вас. І саме зараз я стріляв у повітря, намагаючись змусити вас стояти на місці, щоб ми могли прийти і забрати вас. Але ні – ти повинен був піти і стати кривавим героєм, чи не так?»
  Я не дуже почувався героєм, але будь я проклятий, якщо зізнався йому в цьому.
  «Ти справді влаштував нам розмову, друже», — сказав Джек.
  «Добре».
  Між собою вони намагалися сваритися через мої травми. Пенні не дуже співчував моєму розтягненню зап’ястка – він назвав мене «клятим ідіотом, що ходить навколо цих шахт», – але, здавалося, був щиро стурбований укусом тайпана.
  «Покажи мені протиотруту, яку ти використав», — попросив він.
  «Я не можу. Я залишив його там із змією».
  Пенні буркнула. «Куди ви його вкололи?»
   Я показав йому слід уколу шпилькою на животі.
  'Як глибоко?'
  «Досить глибоко», — сказав я, сподіваючись, що мав рацію.
  «Ну, ми більше нічого не можемо з цим зробити». Він звернувся до Джека. «Нам доведеться відвезти його прямо до лікаря, коли ми повернемося в місто».
  'Місто?' — сказав я, стурбовано поглядаючи між ними.
  Джек кивнув. «Час завжди є найбільшим фактором укусів змій. Навіть якщо у вас є протиотрута, вам все одно потрібна термінова медична допомога. Спалити телеграфний стовп була твоя до біса розумна ідея. Якби ми вас не знайшли тоді, ви б точно зникли».
  Я вклав у свій голос стільки сталі, скільки міг зібрати. «Є лише одне місце, куди ми йдемо, і це власність Дікінса».
  Джек перейшов від кивка головою до хитання нею. «Немає шансів, друже. Якщо ми не повернемо вас до міста, я не зможу відповісти за те, що з вами може статися. У найкращі часи укуси змій — це неприємні неприємності, а тайпан — найгірший. Ми повинні відвезти вас до лікаря».
  Я сів на пісок там, де стояв. Мені було байдуже, як по-дитячому це виглядало; Я не збирався бути зворушеним на цю тему.
  «Це будинок Дікінса, або ви можете залишити мене тут».
  Джек і Сміт Пенні перезирнулися. Я намагався зрозуміти, хто головний. Тоді Пенні знизала плечима й пішла до юти.
  Джек озирнувся на мене. «Тільки не біжи до мене, коли ти помреш від судом і відмови органів».
  «Скаутська честь», — сказав я, віддавши бойскауту честь.
  Тепер ми швидко просувалися до стовпа чорного диму, який все ще стояв на східному горизонті, і я молився богу, в якого я не вірив, щоб Софі та Адам якимось чином вибралися звідти живими. Я викликав у пам’яті всілякі жахливі образи й витрачав їх наступні півгодини знову намагався їх вибити. Чи встигли троє бандитів до садиби? А потім був літак, який дзижчав мені і штовхнув мене в щілину зі змією-вбивцею. Чи дійшло це до ферми Дікінса, і якщо так, що було далі? Літак не зміг приземлитися в долині, де я його бачив, але ферма стояла на дещо більш відкритому місці, і мені було важко повірити, що досвідчений пілот не зміг би знайти місце, щоб посадити свого птаха перед тим, як вони почали штурм будинку.
  Найбільше мене турбував дим. Для мене було очевидно, що головна будівля ферми згоріла, але як це сталося? Чи це був план випаленої землі Софі та Адама, щоб відбити своїх переслідувачів від запаху? Зрештою, якби вбивці вірили, що вони вже мертві, можливо, вони припинили б полювання. У Софі, безсумнівно, було достатньо можливостей, щоб підпалити це місце за допомогою мінної вибухівки, тож надія не була марною. І думати про це було набагато краще, ніж про альтернативу, яка полягала в тому, що бандити затримали їх у фермерському будинку та вдалися до підпалу. Якби Софі та Адам залишилися всередині, вони б померли від наслідків вдихання диму, якщо припустити, що сам вогонь їх не зачепив; якби вони втекли, вбивці стріляли б у бочку.
  Незважаючи на спеку, я тремтів.
  Джек увірвався в мої думки. «О так, друже, я мало не забув. Вчора ввечері вам подзвонили».
  'Телефонний дзвінок?'
  «Кенні Хайнс. Сказав, що не чув про вас пару днів. Звучало стурбовано.
  — Б’юся об заклад, що так і зробив. Ми повинні були спілкуватися щовечора, але я не розмовляв з ним із позавчора. Що він сказав?'
  Джек усміхнувся. «Це було цікаве. Він хотів поговорити зі Смітом тут».
   Я подивився на Пенні, яка все ще нічого не видавала.
  «І…?»
  Я повернувся до Джека, який знизав плечима. «Не дивись на мене, друже. Він мені нічого не сказав. Але коли в готелі надійшла новина, що телеграфний дріт не працює, Сміт підійшов до мене й майже наказав мені вийти сюди з ним. Чи не так, друже? З тих пір я намагаюся скласти два і два».
  «Мені боляче це говорити, — сказала нарешті Пенні, — але ти був єдиним, кому я міг справді довіряти».
  «О, дякую, друже. Я зворушений».
  Я не міг зрозуміти, чи був Джек саркастичним, але в його очах був певний блиск.
  Напруга була нестерпною, і я підняв голос на Пенні. «Що в біса сказав Кенні?»
  Нарешті Сміт Пенні широко посміхнувся.
  'Наскільки довше?' — запитав я Джека.
  «Двадцять хвилин; можливо більше. У вас є план?»
  З потрясінням я зрозумів, що ні. Я міг витратити останню годину, роздумуючи якийсь диявольський план щодо того, що ми будемо робити, коли досягнемо ферми Дікінса. Натомість я витратив час, перебираючи те, що Пенні сказала мені про телефонний дзвінок Кенні – і все марно.
  Насправді це було не зовсім так. Я знав набагато більше про те, що стоїть за вбивством і хаосом, ніж знав годину тому, але результат був той самий: від цього Софі та Адам не стали безпечнішими.
  Я ніколи серйозно не сумнівався у відданості Кенні, але було добре, що моя віра в нього підтвердилася. Він отримав додаткову інформацію про Гамільтона та Ірвіна, але його нездатність зв’язатися з нами по короткохвильовому радіо викликала у нього занепокоєння та збентеження. Йому потрібно було не тільки відстежити нас, але й переконатися, що нова інформація безпечно дістанеться нам. Його довга історія зі Смітом Пенні означало, що Пенні був єдиною людиною, якій Кенні був готовий довірити подробиці.
  А деталі були вибуховими.
  Після того, як Кенні вперше зв’язався з фірмою та зустрів таку корисну відповідь від мимовільної портьє, з якою він розмовляв, усе пішло досить складно. Він уже сказав мені, що його другий дзвінок Гамільтону та Ірвайну був значно холоднішим, ніж перший, і він побоювався за корпоративне майбутнє бідної портьє, з якою спочатку спілкувався. З цього я придумав думку, що хтось із високого керівництва компанії намагався закрити запити Кенні та, можливо, закрити й нас – і тепер Кенні це підтвердив. Головою Hamilton and Irvine був Чарлі Дакр.
  «Що Кенні дізнався про нього?» Я запитав Пенні.
  — Не він, а вона.
  За словами Кенні, Чарлі Дакр не була милою жінкою. Кенні та двом його надійним помічникам, Рут і Карлі, знадобилося кілька днів, щоб відстежити її сліди в пісках торгівлі Сіднея, і те, що вони знайшли, очевидно, залишило неприємний запах. Спочатку їм було важко знайти будь-яку інформацію або будь-кого, хто бажав би поговорити про неї, але нарешті їм вдалося знайти колишнього співробітника, який говорив з Кенні на умовах повної анонімності. Хоча бурчання незадоволеного колишнього працівника, ймовірно, слід сприймати з дрібкою солі, суть була зрозуміла: Чарлі Дейкр був не вище всіх видів підступних хитрощів і змов, щоб досягти свого, навіть обходячи межі корпоративного права, щоб максимізувати її прибутки та її становище. Вона овдовіла в молодому віці, мала дитину, за якою треба було доглядати, і хоча деякі люди змиряться з такими труднощами, вона пробилася, розвинувши шкуру, як у носорога, і першокласний бізнес-мозок, який вона поєдналася з сумнівною мораллю з руйнівним ефектом. Вона обійняла свою нинішню посаду лише кілька місяців тому, відібравши контроль над бізнесом у членів сімей Гамільтон та Ірвайн, використовуючи будь-яку погану тактику від підкупу до шантажу. Виявилося, що вона залишила за собою слід руйнування, поряд із заливною зграєю захоплених акціонерів.
  Поки що так акуляче. Але Чарлі Дейкр, здавалося, відрізнялася від багатьох своїх безжальних колег у бізнесі тим, що в певних колах вона мала репутацію людини, яка не зупинялася на узбіччі закону: вона була готова протоптати всі межі та скинутися в запашних водах. луги злочинності. Нічого ніколи не було доведено — вона була надто розумним оператором для цього, — але чуток було багато. Розслідування податківців і детективів не змогли прив’язати до неї нічого конкретнішого, ніж один-два штрафи за паркування, але кріт чітко показав, що вона готова не зупинятися ні перед чим для досягнення своїх цілей. Хоча слово «вбивство» насправді не було використано під час допиту свідка, Кенні, очевидно, був готовий повірити будь-чому про Чарлі Дейкра.
  Тож у мене було ім’я, але мало іншого. Докази, можливо, виглядали вагомими з того місця, де я сидів, але, якщо використовувати юридичну термінологію Кенні, вони були однозначно непрямими. У нас не було нічого, що пов’язувало б її безпосередньо з тим, що трапилося тут, у глибинці за останній тиждень, і лише передчуття Кенні дозволило поставити її – або, якщо на те пішло, десь близько – до кадру. Я був готовий довіряти передчуттю Кенні більше всього іншого, але воно не витримало б у суді.
  А тим часом нам доводилося мати справу з трьома головорізами-вбивцями в палаючій пустелі. Вони вже показали Сміту Пенні, що готові застосувати насильство, якщо їм це знадобиться, і напад на мене з повітря не залишив жодного сумніву, що вони зроблять усе, що від них залежить. Смерть Доллі, звичайно, вже продемонструвала це, але це було просто ще однією річчю, яку слід записати в колонку «обставини».
  Зараз.
  «То що ми будемо робити?» Пенні звучала енергійно.
  «Я ще не вирішив. Я починаю думати, що нам варто було повернутися до Уднадатти».
  — Я тобі це казав, — сказав Джек. «Нам потрібно показати твою руку і...»
  «Не для мене – для підкріплення. Чому, в біса, ти не прихопив із собою радіо?»
  Пенні буркнула. Здавалося, це був один із його основних засобів спілкування.
  — Гаразд, друже, — сказав Джек. «Не потрібно продовжувати про це. Ми мали лише підскочити на залізничну колію, щоб побачити, що сталося з телеграфною лінією. Ми не очікували, що станемо інтендантом іншого Галліполі».
  — Навряд чи це Велика війна, — понуро сказав я. «І я зовсім не прошу армії Анзак. Але радіо було б непогано».
  Пенні коротко розсміялася, і Джек замовк на кілька хвилин.
  «Ну, ми ж не можемо просто згорнутись і зайти в передні двері», — зрештою сказав він. «Ті виродки напевно стежитимуть за фермою. Що б не трапилося з Софі та Адамом, вони знатимуть, що все одно мають вивести вас із гри.
  Це дало мені ідею.
  «Ви маєте рацію, вони знають про мене. Але вони не знають про вас двох – принаймні, не те, що ви знаєте передісторію всього цього. Що стосується їхнього розуміння, ви можете просто вирушити до садиби Дікінса, тому що помітили дим на горизонті та стурбовані тим, що комусь може знадобитися допомога. Я був би здивований, якби вони були готові вивести вас, якщо вони не знають напевно, що ви в курсі. Це б бути занадто великим побічним збитком, і цього вже більш ніж достатньо. Ні, я впевнений, що вони зіграють у гру очікування та побачать, що станеться, коли ви туди приїдете. Якщо ви не будете виглядати так, ніби створите їм проблеми, вони можуть просто залишити вас у спокої. Звісно, якщо Софі та Адам все ще будуть лепетати тобі все, то це буде зовсім інша історія».
  Джек сказав: «То що ти пропонуєш?»
  — Висадіть мене приблизно за чверть милі від дядька Джорджа. Сподіваюся, ви взяли з собою не одну гвинтівку?
  Пенні засміялася. «За що ви мене вважаєте? Там позаду кривавий арсенал». Він смикнув великим пальцем через плече в бік бортової платформи Datsun, яка була покрита великим брудним брезентом. Я мовчки подякував за природні підозрілі інстинкти ларрикіна з глибинки в його рідному середовищі. А може, Пенні просто подобалася зброя.
  «Я думав, це не Галліполі?» я пожартував. Перш ніж він встиг відповісти, я сказав: «Я візьму гвинтівку і відстану подалі». Коли ви заїдете, невинні білі лицарі прийдуть на допомогу, я буду стежити за будь-яким рухом на околицях комплексу. Навіть якщо вони не повірять, що ти такий невинний, як збираєшся здатися, вони не чекатимуть кліщів, які будуть рухатися вперед і ззаду».
  — А якщо вони вирішать, що їм не подобається наш вигляд? Джек звучав стурбовано.
  'Не панікуйте. Я постараюся не дозволити їм стріляти в тебе. Якщо ви вживете розумних запобіжних заходів — наприклад, не блукатимете на відкритому повітрі чи не оглядатимете периметр надто пильно — тоді, якщо пощастить, ми можемо обійтися без конфронтації. І якщо справа дійде до перестрілки, то принаймні у нас буде парне число і… Як ти це назвав, Пенні?»
  «Кривавий арсенал».
  'Правильно. Кривавий арсенал».
  Тож вони висадили мене, коли ми під’їхали до повороту дороги, який приховував ферму Дікінса. Під час нашої подорожі дим розріджувався, але шлейф усе ще був жахливо помітний, коли він піднімався над дюною, де ми зупинилися. Я вказав, що обійду ліворуч, заходячи до садиби із заходу. Я хотів якнайдалі відійти від траси і подумав, що якби троє бандитів вешталися навколо, вони б розділилися й розбіглися. Я припускав, що вони, швидше за все, спостерігали із заходу та півдня, частково для того, щоб не дивитися на призахідне сонце, але також щоб зберегти їхні варіанти втечі якомога відкритими. Доріжка входила в комплекс у південно-західному куті, і я подумав, що саме там може бути зосереджена їхня увага. Якби я міг встановити позицію з видом на огорожу, із сонцем за спиною та чітким видом на будинок, я міг би помітити будь-кого, хто стежить ближче до будівель, і мене не помітять. Минуло багато часу з тих пір, як я тренувався зі зброєю в гніві, і я ніколи не був на полі як снайпер, але я повинен був зробити все можливе. Я просто сподівався, що Сміт Пенні зберігає свої гвинтівки в хорошому робочому стані, і що моя ослабла рука витримає, щоб вистрілити з них, якщо це трапиться. Я схопив одну з-під брезенту – разом із телескопічними прицілами – і перекинув через плече, дивуючись витонченій колекції зброї Сміта Пенні. Можливо, вони йому потрібні були для полювання чи що.
  Я тримався низько, коли біг до основи дюни. Мене побоювалися, щоб дуло було видно над вершиною схилу. Відблиск гарматного металу, що вловлює світло вмираючого сонця, був би мертвим подарунком для навченого ока.
  Позаду мене Джек увімкнув «Дацун» і помчав у бік садиби. Я проклинав його за те, що він не чекав довше: у мене було б, можливо, півхвилини, перш ніж він зупиниться біля будинку, і мені знадобилася б кожна секунда.
  Я тримався підніжжя дюни, швидко рухаючись ліворуч. Подумки я відрахував п’ятнадцять з цих армійських інструкторських секунд, потім різко зрізав праворуч, дерся вгору по дюні й кидаючись у пісок прямо під вершиною. Я озирнувся позаду, щоб перевірити розташування сонця, і побачив, що воно засліпить кожного, хто подивиться в мій бік із комплексу. Ця позиція повинна була б зробити.
  Я був зовсім не готовий до того видовища, яке побачив, коли схилив голову над краєм дюни.
  Будівля в центрі садиби – дім Джорджа – була почорнілим лушпинням. У ньому не було даху, половина його стін зруйнувалася, а будь-яка деревина, що залишилася на кам’яній кладці, була обсмажена до деревного вугілля. Дірки, на які я скаржився лише кілька вечорів тому, тепер були відкритими тріщинами в конструкції, а вміст будинку розтопився в чорний мул, причому більшість окремих предметів меблів і особистих речей було неможливо відрізнити від решти. Я знову відчув, як нудота підхоплює моє горло: якби Софі й Адам були всередині цієї пожежі, коли вона спалахнула, їх би чекав жахливий кінець.
  Я не встиг подумати про цю можливість, як Datsun з’явився біля воріт комплексу праворуч від мене. Я негайно почав сканувати дюни за периметром на предмет будь-яких ознак активності. Я нічого не бачив.
  Джек обвів утею широкою дугою навколо колодязя, зупинившись біля вхідних дверей будинку, неподалік від «Лендровера», який усе ще стояв там, де його залишила Софі, з порізаними шинами. Мені було цікаво, чи циліндр, прив’язаний до його шасі, не загинув від вогняної бурі, але з того місця, де я був, кузов Land Rover виглядав так, ніби він уникнув полум’я, і я сподівався, що циліндр також.
  Я посміхався, спостерігаючи, як Джек намагався зробити так, щоб його вхід виглядав абсолютно невинним і бездоганним. Розумно він залишив хвостову частину автомобіля ближче до будівлі, що дало змогу швидко й легко дістатися до збройового складу під брезентом. Сміт Пенні відчинив двері пасажира, найближчі до мене, і виліз, залишивши гвинтівку поза полем зору в кабіні. Це також було розумно – якщо потрібно, він був би доступний, але спостерігачів було б негайно насторожено, якби він вийшов із ним.
  Я вискочив очі, коли Джек і Пенні повільно підійшли до будівлі, і я почув, як вони кричать крізь обгорілі двері, видаючи, що вони рятувальники, які шукають тих, хто вижив. Це було не так вже й далеко від істини, але було важливо, щоб вони зіграли роль на користь глядачам.
  Джек ступив на веранду, потім оглянувся, дивлячись на сажу, яку він щойно набрав на підошві свого черевика. Щоб зробити це, він сперся на одвірок і зрозумів, що щойно зробив те саме рукою. Він змахнув попіл зі своєї сорочки й знову відступив. Вони з Пенні на мить постояли, невпевнено оглядаючи територію, а потім підняли приціли вище. Я хвилювався, що вони можуть мене шукати, і пірнув під край дюни. Якби вони помітили мене й спробували привернути мою увагу, вони негайно видали б мою позицію будь-кому поблизу, і з нами було б покінчено.
  Я зачекав тридцять секунд, перш ніж визирнути через гребінь, усе ще тримаючи напоготові гвинтівку на плечі. Двоє чоловіків розділилися й розійшлися в різних напрямках: Пенні до задньої частини будинку, а Джек до колодязя. Поки Пенні тримався поряд із будівлею, користуючись її укриттям, Джек рухався на незручно відкриту територію, а я ще раз оглянув периметр, сподіваючись точно визначити ворога. Я нічого не бачив і починав думати, чи не помилився, а може садиба взагалі не була під наглядом. Я не міг зрозуміти жодної причини, чому вони припинили полювання, залишивши мене живим. Зрештою, закриття будь-яких юридичних запитів володіння шахтою включало набагато більше, ніж усунення Софі й Адама: ми з Кенні були б небезпечними для них. Але за відсутності будь-яких доказів їхнього місцезнаходження мені не було з чим працювати.
  Потім, коли Джек наблизився до колодязя, Софі з криками вибігла з сусідньої прибудови, і почалося пекло.
  
  OceanofPDF.com
  
  III
  Мій чуйний інстинкт спрацював, і я ледь не крикнув Софі, щоб вона знову сховалася. Мені вдалося чинити опір, і Джек виконав цю роботу за мене, але лише після того, як дія в комплексі призвела до того, що стрілець вибухнув.
  Праворуч від мене, збоку від входу на садибу, пролунав постріл. Я вловив спалах дула периферійним зором і подумав, що зможу визначити його розташування через приціл рушниці. Спочатку я перевірив територію та побачив, що Джек тримає Софі під рукою та швидко скеровує її до колодязя, де вони присіли разом, щоб не бачити стрілок.
  Я знову звернув увагу на паркан і підніс приціл до ока, обережно поклавши приклад у поранену руку. Я кілька разів провів туди-сюди ту ділянку, яку я визначив, а потім побачив, як підозріло шелестить листя евкаліпта. Наш чоловік пірнув назад у зарості, але зі своєї точки зору над ним я міг розгледіти його чорну фігуру та пряму темну лінію, яка позначала ствол його зброї. На такій відстані я б без проблем відібрав його, але це не було моїм планом. Незалежно від того, наскільки сильний мій гнів на нього за те, що він піддав Софі й Адаму ризику, я не міг виправдати, що вивіз його на холоді кров. І я наражав би себе на небезпеку, якби спробував. Я все ще не знав, де його два друзі, і не збирався віддавати свою позицію парі головорізів, які, як я мав припустити, будуть добре озброєні та виконуватимуть смертельну місію.
  Був ще один фактор, який вплинув на моє мислення: якби я міг якимось чином дістатися до місцезнаходження стрільця та здивувати його ззаду, він міг би бути кориснішим для нас живим, ніж мертвим. Це був би маневр з високим ризиком, але маневр із значними виграшами, якби його вдалося здійснити. Крім того, моє перебування на місці нікому не допоможе, і я міг би продовжувати рухатися, щоб зменшити шанси бути знайденим.
  Важливо було те, що Джек і Софі не збиралися бігати навколо комплексу; коли я озирнувся на них, я був оптимістом щодо цього. Софі згорнулася калачиком у позі ембріона, а Джек сидів над нею, захищаючи її від будь-якого можливого нападу. Вони не виглядали так, ніби найближчим часом кудись збираються.
  Я стрімко спустився з гребеня дюни й приземлився на більш тверду землю внизу. Опустивши голову й розподіливши вагу гвинтівки між руками якомога краще, я неелегантно помчав праворуч і зупинився, коли дійшов до місця, де гусениця прорізала схил на шляху до комплексу. Я знав, що це буде одна з найнебезпечніших частин операції, і я буду потенційно підданий будь-кому, хто спостерігатиме зсередини, але іншого виходу не було. Я оцінив відстань до дюни по інший бік доріжки в п’ятнадцять ярдів і порахував, що зможу подолати землю за дві-три секунди. Хоча я не був у найкращій фізичній формі – укуси змій можуть мати такий ефект – я думав, що зможу впоратися з таким коротким спринтом.
  Не було сенсу намагатися сховатися або ховатися. Я був на відкритому повітрі, і кожен, хто дивиться на вхід до ферми, буде добре помітний. Я був упевнений, що стрілець, на якого я полював, не зможе побачити мене зі своєї сторони але завжди був шанс, що він уже переїхав кудись в інше місце. Крім того, слід було взяти до уваги двох його товаришів.
  Я зосередився на підніжжі дюни навпроти й побіг.
  З усіх божевільних рішень, які я прийняв за останні кілька днів, це мало бути одним із найбожевільніших. Дивом мені це вдалося.
  Я розвалився головою вперед у бруді й здригнувся, коли імпульс перекинув мене на пошкоджену руку. Хоча я не чув жодних пострілів у свій бік чи криків, які б свідчили про те, що мене бачили, я не хотів залишатися поруч, тож підвівся на ноги й продовжував рухатися навколо підніжжя дюни. Позаду мене розкинулася пустеля килимом червоної землі, усіяної зеленими й бурими кущами, але попереду я мав достатньо захисту від насипів піску, які створювали природний оазис для садиби. Я підрахував, що сама огорожа була, мабуть, двадцять футів усередині дюни, яку я зараз обходив, а це означало, що мені доведеться піднятися на неї, спуститися з іншого боку й підповзти до своєї цілі, і все це непомітно. Як я вже сказав, маневр високого ризику.
  Коли я досяг точки, приблизно еквівалентної тому, де, як я вважав, був стрілець, я зупинився й перехопив подих. Подивившись на гребінь схилу, я побачив вищі гілки евкаліпта, де він вкопався, і зрозумів, що все зробив правильно. Земля в кургані тут була твердішою, але я подумав, що зможу достатньо закріпитися, щоб піднятися на нього, не створюючи зайвого шуму. Найбільшою проблемою була гвинтівка, яку я намагався використати як своєрідну палицю, але в цей момент вона здавалася радше перешкодою, ніж допомогою. Коли я дістався іншого берега, я був би на надто близькій відстані, щоб це все одно було корисним, тому я прийняв ще одне сміливе рішення й залишив його біля основи дюни. Натомість я дістав ніж, який був прив’язаний до пояса. Партизанська тактика мала бути на порядку денному.
  Піднімаючись, я прислухався до будь-якої подальшої діяльності в комплексі. Я не чув голосів і сподівався, що Софі та Джек тримають голови вниз і залишаються на місці. Пенні, я не міг здогадатися. Його нестриманий характер міг спонукати його спробувати якусь дурницю, але, як і я, він керувався робочою гіпотезою, що десь там було троє озброєних чоловіків, і я підозрював, що це може дещо зменшити його нерозсудливість. Для мене, чесно кажучи, не було великої різниці, спробував він щось чи ні: важливо було те, що увага моєї кар’єри була прикута до садиби та її мешканців, а не до потенційної засідки ззаду. Я подумав, що можна з упевненістю припустити, що вони не очікують, що Джек і Пенні об’єднаються зі мною, тож у них не буде причин гадати, де я був у той конкретний момент. Вони, мабуть, уявили б, що я вимер у пустелі. Тим часом, коли Софі все ще кидалася по всьому місту, пропонуючи себе як мішень, їм залишалося лише сидіти з гвинтівками напоготові й чекати нагоди для удару.
  Мені було цікаво, скільки вони чекатимуть. Ніч настане швидко, і зараз вона була не надто далеко. Якби я був на їхньому місці, я б хотів усе зробити й витерти пил при денному світлі, а це означало, що вони могли б будь-якої миті підготуватися до кидання ферми. З іншого боку, я не бачив нікого, крім мого єдиного стрільця, і він, здавалося, ні з ким не спілкувався. Чи можливо, що він був самотнім сторожем, який чекав мого повернення на ферму? Можливо, йому просто наказали тримати Софі й Адама — якщо Адам ще живий — у заточенні, доки їх не охопить голод чи тепловий удар. Я став трохи оптимістичнішим щодо наших шансів.
  На вершині хребта я просунув голову й одразу побачив його.
  Віддаю перевагу моєму правому боку, щоб уникнути можливості заплакати Від болю, якщо я приземлявся на свою слабку руку, я безшумно ковзав униз по дальній стороні схилу й перестрибував огорожу. Коли я поставив черевики на тверду землю, стрілець поворухнув головою, і на мить мені здалося, що мене оббили. Але він різкіше похитав головою вдруге, і я зрозумів, що він намагається відкинути всюдисущих мух, які закривали йому зір. Якби він зараз обернувся, я був би сидячою качкою. Єдиним виходом було рухатися вперед – і швидко.
  Я вкрив землю між нами за секунди. Покинувши будь-які спроби сховатися, я пірнув останні кілька футів і важко приземлився на нього саме тоді, коли він почув мій рух і спробував обернутися. Його зміна позиції означала, що моя витягнута рука, яка мала намір обхопити його шию та плечі, натомість повністю торкнулася його лівої щоки, а ніж, яким я розмахував, врізався в шкіру біля його вуха. Він пронизливо скрикнув і звивався піді мною, але я притискав його руки до його грудей, де вони стискали його гвинтівку, і затиснув вільною рукою йому рота. Біль пронизував моє забинтоване зап’ястя й передпліччя, але я міцно тримався й відкидав його голову назад, піднімаючи його підборіддя, і йому було важко дихати. Розумно він перестав звиватися й зосередився на тому, щоб важко дихати тією частиною носа, яку я залишив безперешкодним. Я загрозливо втупився йому в обличчя, бажаючи зрозуміти, що мене не вразить, якщо він видасть ще якийсь звук. Здавалося, він зрозумів повідомлення.
  Не зводячи з нього очей, я прислухався до реакції в інших місцях. Я очікував почути крики, постріли, бігаючі ноги – все, що вказувало на те, що друзі моєї жертви прийшли йому на допомогу.
  Я нічого не чув.
  'Чи ти сам?' — прошипів я своєму заручникові в обличчя. Я бачив страх і біль у його очах і думав, що зможу цим скористатися. Я міцно підніс йому до горла ніж і нехай він відчує тверде, гірке лезо сталевого леза. Я повторив запитання.
  Він нервово кивнув, м’ясо його підборіддя незручно стикалося з лезом, але це нічого не означало. Він міг говорити правду або з такою ж легкістю міг брехати.
  Тримаючи свою поранену руку на його плечі, а руку — на його роті, я затиснув лезо ножа між зубами й узяв його гвинтівку, яку він усе ще марно тримав біля свого тіла. Він випустив його без боротьби, і я відкинув його з такою силою, яку міг зібрати зі свого положення лежачи. Він не зайшов далеко, але я був щасливий, що це було надто далеко, щоб він міг дістатися. Роззброюючи його, я дозволив йому звільнити одну руку, але я притиснув лезо до його горла, перш ніж він встиг скористатися цим, і він лежав нерухомо, кров з його щоки капала на волосся та на землю біля голови.
  «Краще б ти мав рацію», — сказав я. «Інакше ваше вухо буде розрізане». Я ще раз доторкнувся лезом до його шкіри, щоб підкреслити суть, і він знову кивнув. «Тепер не рухайся».
  Я відірвався від нього та впав на коліна, ніж не ближче двох дюймів від його обличчя, і підтримував зоровий контакт, погладжуючи його, шукаючи іншу зброю. Це була важка пошукова робота, але це було все, що я міг впоратися за цих обставин. Нічого не знайшовши, я відступив від нього й підвівся. Не відводячи погляду, я підійшов до гвинтівки і взяв її, одразу направивши на нього. Я засунув ніж назад у піхви на поясі. Моя ліва рука була надто слабкою, щоб підтримувати приклад, але я не дозволив йому це помітити, балансуючи прикладом під правим плечем і прийнявши основну частину його ваги на спускову скобу.
  'Вставай.'
  Він ожив, але я не хотів цього, тож грізно помахав йому дулою.
   «Повільніше».
  Він утримався від темпу й підвівся, високо піднявши руки відповідно до традиції в’язнів у всьому світі. Я показав йому, щоб він розвернувся й прямував до комплексу.
  Відстань від огорожі по периметру до колодязя не могла перевищувати шістдесят ярдів, але час, який знадобився для мене, щоб пробігти відкритим простором, здавався цілим життям.
  Я сказав своєму заручнику продовжувати йти до колодязя і сказав Джеку, що він уже в дорозі.
  «Я не думаю, що він озброєний, але вам краще його обшукати, коли він прийде», — крикнув я.
  «Залиште його мені», — сказав Джек, і я сподівався, що в його голосі це не було легкої радості.
  Я тримав свою гвинтівку націленим на нашого в’язня всю дорогу, як я йому і сказав, але я також стежив за рухом по краях комплексу. Його колеги – якби вони десь там були – могли б просто подумати за доцільне не допустити його захоплення і витягти його, коли він ішов до криниці. Але він не рухався так, ніби чекав, що його в будь-яку мить зрубають, і це мене підбадьорило.
  Однак це була зовсім інша справа, коли справа дійшла до мого виходу на відкрите місце. Заручник дійшов до колодязя без жодних інцидентів, і я помітив, як голова Джека здіймалася вгору та вниз, коли він проводив набагато ретельніший пошук, ніж я. Тоді він розгорнув чоловіка навколо й штовхнув його на коліна до низької стінки колодязя. Я взагалі не бачив Софі, і припустив, що Пенні десь у самому будинку. Я досі не знала, що сталося з Адамом.
  Мені спало на думку, що я міг би змусити Джека принести уте й забрати мене, але це було б пов’язано з надто великим ризиком: Софі залишилася б опікуватися в’язнем і Самому Джеку довелося б вийти зі своєї захищеної позиції, дістатися до машини, перегнати її, а потім повернути нас обох у безпечне місце, і все під прицілом ще двох убивць. Я не був готовий ризикувати, щоб він міг мене врятувати.
  Натомість я побіг.
  Я вирішив спершу підійти до Land Rover, трохи зупинитися, щоб зібратися, а потім піду до колодязя. Однак у розпал моменту та за відсутності будь-якої стрілянини з усього комплексу я не зупинився. Я дійшов до колодязя й кинувся на землю біля Джека, який націлив пістолет на нашого заручника. Позаду нього сиділа Софі, обличчя якої спалахнуло, коли вона побачила мене, а потім знову потемніло, коли вона помітила бинти на моїй руці.
  «Білл, ти в порядку?» — почала вона, але я перервав її.
  «Зараз у нас немає часу говорити про моє здоров’я. Нам потрібні відповіді».
  Я обернувся до в’язня і пильно подивився на нього.
  — Здається, ти говорив правду. Де інші?»
  Вираз його обличчя не змінився. На його обличчі була сталева зневага. «Які інші?» Акцент, безсумнівно, був австралійський.
  Джек зробив так, ніби хотів його штовхнути, але я стримуюче простягнув руку.
  «Є багато способів, як ми можемо це зробити», — сказав я. «Ми всі можемо бути добрими, і ти можеш розповісти нам, що в біса відбувається. Або це може стати неприємним».
  Краєм ока я помітив, як Софі скривилася, але проігнорував це. Чоловік не виглядав так, ніби він передумає, навіть незважаючи на мої не надто завуальовані погрози, тож я залучив кінноту.
  "Пенні!" — крикнув я до хати.
  'Все добре?' — відповів він.
  «Мені потрібно, щоб ти зробив для мене маленьку роботу».
   Зсередини будинку на веранду вийшов Сміт Пенні, і вперше зухвалий погляд нашого в’язня затьмарився. Поки він дивився, як Пенні виходив із дому з рушницею на плечі, вираз його обличчя змінився то тривожним, то чистим жахом. Можливо, він згадував — і жалкував — про побиття, яке він і його друзі завдали Пенні в Уднадатті. Компенсація може бути потужним мотиватором.
  Джек і Пенні схопили по одній руці й підняли заручника на ноги. Коли вони тягнули його назад до будинку, я переключив свою увагу на Софі, яка виглядала майже так само наляканою, як і чоловік, якого вони забрали.
  «Що вони з ним зроблять?» вона запитала.
  Я знизав плечима. «Що б це не знадобилося, я думаю. Тепер це офіційно зона бойових дій. Але не будемо думати про це. Що сталося з Адамом?»
  Миттєво Софі знову зосередилася.
  — Він у тій прибудові, — сказала вона, вказуючи на халупу з гофрованого заліза біля дерева куліба, де ми знайшли перший скарб дядька Джорджа. «Ми розділилися, коли побачили, що чоловіки прийшли, і сховалися в різних місцях. Він у порядку».
  «Недостатньо добре, щоб доглядати за тобою».
  — Навряд чи це справедливо, Білле. Він поранений.
  — Він не єдиний, — їдко сказала я.
  З дому пролунав надривний крик, і я знав, що Джек і Пенні на роботі отримують інформацію від свого в’язня. Мені потрібно було відволікти Софі, тож я взяв її під руку й попрямував до прибудови. Після мого власного спринту по території та набагато спокійнішої прогулянки Пенні, щоб забрати заручника, я був упевнений, що на деревах навколо нашого маленького оазису не ховаються снайпери.
  Ми підійшли до халупи, і я рвучко відчинив двері. Там, згорблений серед безлічі гнилих знарядь та іржі велосипед, сидів Адам. Я простягнув йому руку, він узяв її й підвівся на ноги.
  — До біса, Білл, я радий тебе бачити.
  У той момент це почуття не було особливо взаємним. Я почувався б набагато краще по відношенню до цього жовтого англійця, якби він виявляв більше захисного інстинкту до своєї дружини.
  — Давайте сядемо під деревом куліба, — сказав я й повів у тінь. Чого я справді хотів, так це вивести Софі подалі від того, що відбувається всередині будинку, але навіть дерево було недостатньо далеко. Я подумки заглушив звуки допиту в’язня й повернувся обличчям до Софі й Адама.
  «Тепер розкажи мені все, що сталося відтоді, як я тебе востаннє бачив».
  Софі наполягла на тому, щоб перебинтувати мені руку та перевірити, чи немає ознак погіршення стану від укусу змії, перш ніж вона мені щось скаже. Я почувався напрочуд бадьорим, враховуючи те, що мені довелося пережити, і був оптимістично налаштований, що анти-отрута успішно виконала свою роботу. Або, можливо, доза соку тайпана, яку я отримав, була меншою, ніж я боявся. Мені все одно потрібно було б побачитися з медиками, коли я повернуся до цивілізації, але я не збирався згинати.
  На фоні час від часу бурчання й крику з дому я почув історію про те, як троє бандитів приїхали до дядька Джорджа на своєму великому чорному Рендж Ровері, озброєні до зубів і жалі крові. Літак, здавалося, так і не долетів до садиби. Мої побоювання, що його мешканці налаштовані на штурм будинку з повітря, виявилися необґрунтованими, і я припустив, що натомість він доставляв провізію – можливо, включно зі зброєю – військам на станції Макумба, де, як я знав, у піску була висічена імпровізована злітно-посадкова смуга. . Це також пояснює затримку між моїм дзижчанням і появою хмари диму над володінням Дікінса: приватна армія чекала свіжих провіантів перед тим, як розпочати останню атаку на землю.
  На щастя, Софі була на сторожі, коли Range Rover прибув, і вона спостерігала, як він проїхав крізь вхід і зупинився біля колодязя. Чоловіки явно були добре підготовлені й чекали деякий час, перш ніж вийти з автомобіля. Коли вони це робили, вони робили це в строю, обходячи в будь-якому напрямку, щоб закрити фасад будинку. На той час Софі підняла Адама з дивана, де він відпочивав, обняла його за плечі, щоб підтримати, і непомітно вийшла через задні двері. Коли вони проходили повз генератор, у неї вистачило духу, щоб схопити його металевий каркас і перетягнути, заблокувавши двері, щоб перешкодити просуванню будь-кого, хто міг за ними послідувати. Потім вони якнайшвидше втекли до найближчої частини огорожі, де присіли в кущах, поки бандити обшукували будинок.
  Виявивши, що місце порожнє, троє чоловіків почали прочісувати територію, починаючи від колодязя та захопивши дві прибудови. Софі та Адам скористалися можливістю змінити позицію, обійшовши огорожу до входу в надії втекти. Коли чоловіки нічого не знайшли у господарських будівлях, вони перегрупувалися на веранді та відпочили за сигаретою.
  «Звучить так, ніби вони були ґрунтовними», — сказав я.
  Софі кивнула. І вони не зупинилися на цьому. Після того, як вони докурили, вони взялися за паркан. Один пішов до головного входу, неподалік від того місця, де ми ховалися, інший вийшов ззаду, а третій попрямував на іншу сторону».
  Вона вказала на місце поблизу того місця, де я влаштував заручницю.
  З початкових точок тріо працювало проти годинникової стрілки навколо периметра, тицяючи гвинтівками в кущі та дивлячись на дерева, що оточували комплекс. На одну коротку мить, пояснила Софі, двоє чоловіків повністю зникли з поля зору, а третій – той, що почав біля входу – стояв спиною до Софі й Адама.
  «Я знала, що нас спіймають, якщо залишимося на місці, а Адаму не хотілося йти в кущі з такою ногою, тому ми пішли прямо до приміщень», — сказала вона.
  — Який вони вже обшукали, — сказав я, вдячно кивнувши. 'Розумна дівчинка.'
  Софі посміхнулася. «Це спрацювало, чи не так?»
  'Це спрацювало. Що сталося потім?»
  «Я не дуже впевнений. Я міг бачити лише крізь щілини в гофрованому залізі, тому я не мав належного огляду, але коли вони закінчили пошуки, вони повернулися до будинку. Наступне, що я зрозумів, це було шалене пекло. Двоє з них – той, що зараз всередині, і один з інших – вискочили, і вони просто стояли і дивилися на це близько десяти хвилин. Я не впевнений, але думаю, що третій міг потрапити у вогонь».
  Я здригнувся. «Що зробили двоє інших?»
  «Вони трохи поговорили – здавалося, вони намагалися вирішити, що робити – потім один сів у машину та поїхав. Другий пішов і сховався в кущах, де ви його знайшли».
  «Сподіваюся, ти маєш рацію щодо третього», — бездушно сказав я. «Інакше він може бути десь тут».
  Шум із будинку, схожий на падіння важкого предмета меблів, урізався в нашу розмову. За кілька хвилин Джек і Пенні вийшли на веранду, несучи заручника між собою, зв’язаного, як індичка. Вони безцеремонно викинули його на землю за вхідними дверима й підійшли до того місця, де ми сиділи під деревом. З того місця, де ми були, я бачив, що він усе ще був при свідомості, і мені було цікаво, що конкретно було у Пенні зробили йому: там був рахунок, який чекав на зведення.
  'Добре?' — запитав я, коли вони підійшли до тіні.
  Джек посміхнувся. «Він досить балакучий, коли ти його пізнаєш».
  «Щось корисне?»
  «Його звуть Рон, якщо це допоможе?»
  «Я сказав «корисно».
  «А, правильно, друже. Ви маєте на увазі те, що на їхньому шляху буде підкріплення?
  Я пильно подивився на нього. — Він вам це сказав?
  Джек заспокійливо помахав мені руками. «Не хвилюйся, друже, він не думає, що вони повернуться сьогодні ввечері».
  «Не думає? Це найкраще, що ви придумали? Вони можуть повернутися будь-якої миті».
  «Ні, друже, скоро ніч, і я не думаю, що вони будуть ризикувати в темряві».
  Я не був впевнений. Ймовірно, ми були значно переважали чисельно, незалежно від часу дня чи ночі, коли вони прибули.
  «Куди вони пішли за цими підкріпленнями?»
  Станція Макумба. Здається, там їх ще кілька таборують».
  'Декілька? Ви знаєте, скільки?»
  «Три чи чотири, — подумав він. Рон сам їх не бачив, оскільки вони ще йшли з Кубер-Педі, коли він і його друзі покинули Макумбу, щоб приїхати сюди.
  «Якщо говорити про його друзів, що сталося з третім, який був тут?»
  Джек скривився й подивився на Софі. 'Ви це бачили?' запитав він її.
  Софі похитала головою. «Ми ховалися в прибудовах. Що сталося?'
  Він повільно вдихнув, обдумуючи свої слова. «Вочевидь, вони всі вийшли на задній ґанок по сигарету після того, як обшукали це місце. Хтось мав перекинув генератор і залишив вантаж палива, який валявся, і..."
  «І сигарети з дизелем не поєднуються», — сказав я.
  'Щось схоже.'
  Пенні заговорила вперше після того, як вийшла зі згорілого будинку. «Мабуть, злетів, як бомба».
  — Так і було, — сумно сказала Софі. Вона стала хворобливо-зеленою, і я знав чому: це вона перекинула генератор. Відповідно до її методу підрахунку очок, це була б остання смерть, за яку вона вважала себе відповідальною.
  Я встав і взяв контроль над групою. «У нас немає часу на судово-медичне дослідження пожежі, і ми не можемо розраховувати на те, що сьогодні ввечері не прибуде підкріплення».
  'Що ти пропонуєш?' сказав Джек.
  «Я пропоную нам підготуватися до відсічі всіх кордонів».
  Чотири обличчя дивилися на мене недовірливо. Говорила Софі.
  «Ти хочеш, щоб ми залишилися і боролися?»
  «Я насправді не бачу, які у нас є інші варіанти».
  — Ми могли б втекти, — сказав Джек. «Я знаю, що «Ленді» не працює, але ми троє могли б поміститися в кабіні юта, а Сміт може доглядати за Адамом на платформі».
  'Чому я?' сказала Пенні.
  «Тому що ти звик до цього», — відповів Джек. «Ці виродки Поммі не витримали б і п’яти хвилин позаду над цією землею».
  Я сприйняв ідею Джека досить різко. «Ми не збираємося бігти за це. Ми фактично опинилися тут у вузькому місці, і єдиний вихід — повз станцію Макумба. Мені зараз не хочеться йти в жерло левів, а ти?»
  — Раніше ми ходили по пересіченій місцевості… — почав Джек.
  «І ми більше не повторимо тієї ж помилки. Особливо не з машиною, повною людей. З п'ятьма з нас на борту ми не міг взяти з собою достатньо запасів, і якщо ми їхали всю ніч, існує велика ймовірність, що ми б загубилися – навіть якщо ти знаєш місцевість. Ні, найкращий вибір — забити люки й побудувати собі бункер за будь-який час до їх прибуття».
  Пенні виглядала оживленою. «Як Аламо?» він сказав.
  «Ви можете бути Деві Крокеттом, якщо хочете, — сказав я, — але я б почитав вашу американську історію, перш ніж ви заходите з цією аналогією занадто далеко».
  Він виглядав збентеженим, але я не переслідував це. У нас була робота.
  Протягом наступних кількох годин я штовхав усіх як міг. Джек і Пенні були найсильнішими, і я доручив їм звести стіни навколо почорнілої оболонки фермерського будинку, використовуючи будь-які матеріали, які вони могли знайти. Пенні хотів зруйнувати дві прибудови для обшивки залізом, але я зупинив його: я хотів посадити Софі в одну з них, якомога далі, а пораненого Адама — в іншу. Принаймні у них був би шанс, якби головна будівля впала в руки нападників.
  Самого Адама затягнули наповнювати порожні мішки піском із сусідньої дюни. Він, як ніхто інший, прагнув залишитися на місці й позитивно сприйняв перспективу сховатися в одній із приміщень. Моя оцінка його не зросла за ті тижні, коли я його знав, і його явна відсутність турботи про Софі була високою в моєму списку причин. Я ніколи не міг зрозуміти подружжя, яке не усвідомлює, яка дорогоцінність у них на боці, і замість цього сприймає їх як належне. Я просто сподівався, що якщо Софі збирається розгледіти його малодушність, то зробить це швидше, ніж пізніше. З того місця, де я стояв, вона заслуговувала кращого.
  Ми з Софі працювали над внутрішнім оздобленням фермерського будинку, переставляючи обвуглені залишки меблів на опори та фальшборти проти зловмисників. До того часу ми б закінчивши зривати світильники зі стін і складати все, від ванни до дивана, наша барикада не виглядала б недоречною на вулицях Парижа під час червневого повстання. Я не думав, що будь-які наші зусилля забезпечать значний захист від того виду зброї, яку мав наш ворог, але ми повинні були щось зробити.
  Рон провів вечір, прикутий до обгорілого дерев’яного стільця, з кляпом у роті, і на нього майже не звертали уваги, незважаючи на його приглушені благання. Якщо і коли щось буде зроблено, йому доведеться ризикнути.
  До дев'ятої години небо було чорне. Ми могли б продовжити роботу при світлі фар юта, але я хвилювався про можливість надати легко впізнаваний маяк кожному, хто наближається. Ми були досить сидячою мішенню, не видаючи нашого точного місцезнаходження. Ми економно їли, і я сказав іншим спробувати спати на ніч. Софі наполягала на тому, щоб її включили до двогодинної варти, яку я склав, щоб ми дожили до перших світанків, але я взяв першу вахту.
  Мені не приносило задоволення усвідомлювати, що я була права, а Джек помилявся. За кілька хвилин до півночі, коли я мав передати вахту Пенні, я почув, як наближається автомобіль.
  Я залишив його довше, ніж мав, намагаючись підтвердити, що те, що я чую на вітрі, насправді було двигуном. Коли я побачив проблиск світла, що окреслював дюни обабіч входу в садибу, я більше не чекав. Я швидко розбудив інших, і вони всі розійшлися по своїх місцях. Софі допомогла Адаму дістатися до його прибудови, а потім перетнула територію до іншої, яку я міг бачити зі свого місця біля вхідних дверей. Я сидів позаду ванни, яка була заклинена на кінці, з парою крісел, які тримали її вертикально. Якби я пригнувся, я міг би залізти в нього, але я не мав уявлення, чи захистить металевий кокон від кулі. Я б уже вибив заглушку, залишивши акуратну круглу перфорацію, яку я міг використовувати для спостереження або для снайперської стрільби. Джек став навколішки за перевернутою шафою ліворуч від мене, а праворуч Пенні лежав на землі, витягнувшись, дуло його рушниці стирчало крізь низьку щілину в дерев’яних балках. Навколо нього була імпровізована лисяча нора зі стільцями, ящиками та подушками, яка забезпечувала стільки ж покриття, скільки моя жерстяна ванна.
  З іншого боку, я вважав, що ми могли б насолодитися перевагою несподіванки. Сили, що наближалися, не могли знати, скільки нас на них чекає. Але я з нудотою в горлі зрозумів, що ми так само в темряві, як і вони: ми не мали уявлення, скільки їх буде, і я міг тільки сподіватися, що припущення Рона було переоцінкою. Ймовірно, ми могли б відправити два-три підкріплення – не більше того, і ми матимемо серйозні проблеми.
  Вогні обігнули кут дюни, і моє серце завмерло. Два Range Rover на швидкості в’їхали на територію та повинні були швидко зупинитися, щоб уникнути зіткнення з нерухомим Land Rover. За дверима звалилося… скільки? чотири? П'ять? І кожен з них виглядав озброєним до зубів. Коли я помітив стрільця з літака, освітленого променем фар, я перестав рахувати і пустив летіти з гвинтівкою. Джек і Пенні наслідували їх приклад, і чоловіки розбіглися, як мурашки з оцту. Один чи двоє стрибнули назад до машин, які розвернулися й попрямували до воріт. Решта розділилися по деревах.
  Тоді Пенні знову вистрілив, і небо засвітилося оранжевим.
  Мені знадобилася хвилина, щоб зрозуміти, що сталося. Рендж Ровер, що лідирував, піднявся в повітря і тільки зараз опускався, полум’яна куля, яка впала на землю на даху. Автомобіль позаду необережно повернув, щоб уникнути його, і пасажирські двері відчинилися, викинувши пасажира прямо в палаючі уламки. Як крики Розірвавши нічне небо, я подивився на Пенні, яка дивилася на мене з кам’яним обличчям.
  'Якого біса?' — вимовив я.
  Вільною рукою він підняв акуратно зв’язаний пучок червоних паличок і помахав мені ними.
  — Динаміт, — просто сказав він. "Я поховав декого там раніше".
  Очевидно, він був кращим стрільцем, ніж я вважав.
  Тим часом Джек кидався на всіх, кого міг бачити зовні. Оскільки територія була освітлена вогненною кулею, було небагато місць, де можна сховатися. Другий Range Rover розвернувся вбік і зупинився, а водій виліз із дальніх дверей, звідки він зараз облаштовував позицію для стрільби. Якби він отримав шанс зрівнятися з нами, ситуація могла б закрутитися, тому я випустив у його бік пару куль, і він відмовився від цього плану й побіг до воріт.
  Я почув ще один постріл Джека й побачив, як чоловік відскочив і впав на землю ліворуч від мене. Відповідний вогонь розпочався з-за дерева куліба, і я почув гуркіт кулі біля прибудови, де ховалася Софі. Я сподівався, що вона тримає опущену голову. Пенні й Джек спрямували свої гвинтівки в бік дерева й швидко випустили залп пострілів. Пролунав крик, і вогонь у відповідь припинився.
  Я намагався з’ясувати, скільки ще може бути на волі там, у темряві. Мені здавалося, що я бачив шістьох, які виходили з машин, і з двома водіями це було б принаймні вісім. Один водій ніколи більше не збирався сідати за кермо автомобіля – Пенні подбав про це – і людина-дерево куліба звучала так, ніби він теж міг вийти з ладу, разом із тим, кого Джек збив на підлогу, і бідним виродком, який d потрапив у пожежу. За моїми підрахунками все ще залишалося чотири, і я не бачив, де вони.
   «Припиніть вогонь», — крикнув я Джеку й Пенні, і ніч затихла.
  «Ви бачили, куди вони пішли?» — прошепотів я.
  Пенні похитав головою. Я обернувся, щоб поглянути на Джека, який сказав: «На деревах ліворуч стоять двоє, і водій другого Range Rover вибіг із воріт. Я не думаю, що ми знову його побачимо».
  «Це ще один невідомий», — сказав я, і Пенні негайно посунулася.
  «Я їх змию», — сказав він, прямуючи до задніх дверей будинку.
  «Почекай», — наказав я, але він уже пішов.
  Достатньо світла від комплексу досягало задніх дверей, щоб побачити силует Пенні, що зривався ліворуч, коли він вийшов назовні. Мені це здавалося місією самогубця, але тоді Пенні був для мене постійним джерелом подиву, і я не хотів його недооцінювати.
  «Давайте трохи прикриємо його», — сказав я Джеку, і ми обидва почали насипати огорожу зліва від нас.
  Через дві хвилини я почув постріл з боку дерева куліба і дав знак Джеку зупинитися. Не було відповідного вогню з дерев, які ми з Джеком цілили, і без видимого ворога ми просто витрачали боєприпаси. Мені було цікаво, що задумав Пенні біля куліби, і мені не довелося довго чекати, щоб дізнатися. Менш ніж через дев’яносто секунд він повернувся на свій пост у будинку.
  «Ще один втрачений», — сказав він, і я вирішив більше не ставити жодних запитань.
  Минали хвилини, і я почав нервувати. Двоє чоловіків зникли безвісти, і якби вони потихеньку рухалися, то зараз могли б бути де завгодно. Полум'я від Range Rover згасало, і на території потемніло. Найбільше я остерігався нападу з тилу, тому розвернувся у ванні й сів спиною до неї. на підлозі, прицілюючи гвинтівку до дверей, де кілька хвилин тому виднівся силует Пенні.
  Дивлячись, я помітив, що стілець, до якого був прив’язаний Рон, зник. Більшу частину перестрілки він підстрибував вгору та вниз, його марні крики приглушував кляп у роті. Коли Пенні підійшла до дерева куліба, я смутно помітив, що стілець уже не стоїть вертикально, але я подумав, що Рон, мабуть, перекинув його, щоб зберегти нижчий профіль, коли кулі зі свистом летіли крізь руїни будинку. Тепер я не був настільки впевнений. Я підкрався до місця, де стояв стілець, і сунув руку прямо в теплу, вологу лужу, що розлилася по дошках підлоги. Я підніс руку до свого обличчя і навіть у темряві зрозумів, що це кров. Я потягнувся до Рона і незабаром виявив його. Знайти зап’ястя, прив’язане за спиною, і переконатися, що пульсу немає, знадобилося кілька секунд.
  Революція двигуна Range Rover змусила мене повернути назад, щоб знову стати обличчям вперед. Я пірнув у ванну й визирнув крізь отвір. Один із чоловіків, що залишилися, намагався сісти в машину. Двері все ще були відчинені, коли інший чоловік, очевидно, на водійському сидінні, злетів, прориваючи прямо крізь середину досі палаючих уламків першого автомобіля на шляху до воріт. Уламки тліючого матеріалу прилипли до днища Рендж Ровера, і я почув, як Пенні гавкнула коротким безсмішним сміхом.
  Якщо Джек мав рацію — що восьмий чоловік уже давно втік, — то ми знову були самі. Через тридцять секунд, у пустелі за дюнами, інший Range Rover вибухнув.
  Я витріщився на Пенні, який спокійно показав мені свої дві порожні руки. У нього більше не було динаміту.
  
  OceanofPDF.com
  
  IV
  Мені це здавалося пекельним безладом, але операція очищення пройшла надзвичайно гладко.
  Одна з небагатьох переваг того, що ця частина країни була відносно беззаконною, полягала в тому, що нікого особливо не хвилювало купа зниклих безвісти найманців. Навряд чи можна було б натрапити на поле бою, а навіть якби це було, було б практично неможливо розкрити історію того, що там сталося тієї ночі. Обвуглені залишки будинку Дікінса та пара потрощених Range Rover не розкриють секретів півдюжини чи близько того тіл, які, в будь-якому випадку, незабаром стануть невпізнаними. Покинутий орендований Land Rover міг би викликати кілька запитань, але якби напівпенсійний страховий слідчий не міг із цим впоратися, тоді я б втратив відчуття.
  «Ми не можемо просто залишити їх тут отак», — тремтячи, сказала Софі, коли Пенні вперше задумала швидко звідти. Вона вийшла зі своєї прибудови в пекло вогню й сірки, і, хоча я не був медичним експертом, я боявся, що вона може страждати від шоку.
  «Є кращі ідеї?» — гостро спитав він її.
  Вона не мала.
  Поки інші готувалися їхати на Datsun, я провів з нею наодинці, забираючи її з поля зору різанину і її заспокоєння. Наскільки міг, я пояснив, що ми можемо витрачати години на копання могил, але це не завадить дінго та іншим диким істотам дістатися до них, і ми піддамося лише більшому ризику виявлення. Крім того, міркував я, їхня смерть була прямим наслідком їхніх власних насильницьких намірів; ми просто діяли в рамках самозахисту. Якби справа коли-небудь дійшла до суду, будь-яке журі миттєво звільнило б нас від посадових злочинів у зв’язку з їх смертю. Я не думаю, що вона була переконана, але вона розуміла, що суперечка про це ні до чого її не приведе.
  Адам був так само вражений, і з його реакції я запідозрив, що він ніколи раніше не бачив мертвого тіла. Він піднявся на платформу юти й сів, мовчки дивлячись на спустошення навколо комплексу. Він був би нам непотрібний, тому я відвів до нього Софі й залишив їх втішати одне одного, а я допоміг Джеку та Пенні зібрати наші речі. Останнім предметом, який я спакував, був циліндр із найважливішими документами про обмін прав власності. Я дістав його з днища Ленд Ровера, поклав у рюкзак і без жодного слова передав Софі. Вона кивнула, не дивлячись на мене, і одразу покинула його на спину.
  Ми були готові йти менш ніж за двадцять хвилин, і я був радий цьому, тому що не хотів залишатися там ані на мить довше, ніж це було абсолютно необхідно. Я знав, що нам доведеться проїхати повз другий Range Rover на нашому шляху, що стане ще одним джерелом страждань для Софі, і я мав великі сумніви щодо плану Сміта Пенні прямувати до станції Макумба. Він запевнив мене, що це безпечно, і ми зможемо отримати необхідну термінову медичну допомогу, але це було одне місце, якого я уникав протягом усього нашого перебування в дядька Джорджа на тій підставі, що воно могло ховати наших переслідувачів. Наскільки я знав, це все ще могло бути.
  Пенні був непохитний. «У нас їх усіх», — сказав він. «І хлопці з Macumba є моїми та Джорджевими друзями. Якщо там ще хтось ховається, господарі ранчо будуть на нашому боці, а не на них».
  «Навіть якщо їм заплатили?» Я запитав.
  Пенні виглядала щиро ображеною. «За кого ви нас маєте – за купу придурків? Гроші тут нічого не значать. В біса, воно виходить із землі великими грудками, і чи це когось хвилює? Кожен тут, тому що хоче бути. Так, звісно, ми всі сподіваємось отримати чудовий опаловий шов, але це не фінансова винагорода, яку ми прагнемо; це хвилювання від погоні. Хтось грає в рулетку, хтось полює на крокодила, але всі ми прагнемо того самого. Ось чого ви, міські люди, просто не розумієте. Справа не в грошах. Гроші — це лише засіб досягнення мети. Ми шукаємо щось набагато дорожче, ніж долари. Ми шукаємо те, що змушує нас відчувати себе живими».
  Сміт Пенні знову здивував мене.
  Я повірив йому на слово, і ми попрямували до станції Macumba. Пенні подорожував у борту з Адамом. Софі була затиснута між мною та Джеком, який їхав похмуро дивився на дорогу попереду.
  На щастя, на трасі було достатньо місця, щоб проїхати повз залишки Range Rover приблизно за півмилі від території. Коли ми підійшли, я повернув до себе голову Софі, обхопивши її обличчя обома руками й глибоко втупившись їй в очі, а Джек обійшов лівий бік уламків, щоб вона не дивилася на понівечену купу сталі. де двоє з банди зустріли свій жахливий кінець. Я бачив, як її очі вологі, але вона витримала мій погляд, і я не міг не відчути приплив ніжності до цієї чутливої, але незламної жінки, чий безпомічний чоловік лежав у кількох дюймах позаду нас.
  Виявилося, що Пенні мав рацію: будь-хто в Макумбі, хто бачив або чув щось з боку садиби дядька Джорджа, точно нічого не говорив. Ранчо керувала вміла команда рук, яка покривала величезну територію воно займало на конях. П’ятеро, які зараз там стояли, всі встали зі своїх ліжок, щоб привітати нас, хоча була глибока ніч, і швидко подали гарячу каву. Софі з вдячністю вигодувала свою, але я вибрав щось міцніше – хтось викопав пляшку японського солоду, виготовленого в шотландському стилі, і між нами ми зробили серйозні вторгнення в неї. Я навіть не знав, що японці дистилюють цю продукцію, але один із наших господарів розповів мені про її столітню історію та про те, як рідкісні імпортні товари можна закуповувати у відповідних постачальників за певну ціну навіть у цих віддалених куточках. Це був зовсім інший сорт солоду, ніж мій улюблений Glenlivet, але в моєму теперішньому настрої це була чиста амброзія.
  Я спробував поговорити з менеджером — грубо сформованим кругловидим чоловіком років сорока на ім’я Джордан — про те, що могли б знайти його люди, якщо б наважилися йти в напрямку шахти Дікінса.
  Він мене скоротив. «Не знаю, не хочу знати. Ця земля не належить компанії, яка керує станцією Macumba, тому ми не маємо права перевертати каміння. Я не думаю, що там ніхто роками був, окрім самого старого Джорджа.
  «Але ви розквартирували драгунів озброєних людей, які прямували туди», — по-дурному сказав я.
  Джордан дивився на мене каменем, а Джек, який слухав із сусіднього крісла, підвівся й підійшов.
  «Я не думаю, що ти маєш рацію, друже», — сказав він, пильно дивлячись мені прямо в обличчя. «Якщо містер Джордан каже, що там нікого не було роками, то нікого там не було роками, добре?»
  Я посміхнувся й підніс келих їм двом. 'Моя помилка.'
  Коли відбулося возз’єднання з Кенні, це було емоційно. Софі з плачем бігла по злітній дошці аеропорту і кинула її обіймає його руками, наче він її давно втрачений батько. Певним чином, я припускаю, що він був. Він, безсумнівно, зміг передати спадок, який означав, що їй більше ніколи не доведеться працювати. Але на думку Софі, це не мало значення. До цього вона поділяла точку зору Сміта Пенні: гроші були майже безглуздими у великій схемі речей, і справді важливо те, що ти робиш зі своїм життям.
  Я простягнув руку, щоб помахати, але Кенні не звернув на це уваги й міцно обійняв мене.
  «Боже мій, як я радий тебе бачити», — сказав він, і його голос лунав моїм плечем і його сльозами.
  Я думаю, що деякі почуття Софі виникли через те, що вона відкрито сумнівалася в Кенні ще в пустелі. Тепер вона визнала, що він такий же солідний, яким я його знав, і була приголомшена цим. Він так багато пожертвував заради її права на спадщину – включно з коханням свого життя – і вона ніколи не зможе йому відплатити.
  Подорож назад до Сіднея була дивною з різних причин. Джек і Сміт Пенні спочатку відвезли нас назад до Уднадатти, де ми отримали необхідну медичну допомогу відповідно до укусів змій, зламаних щиколоток і шоку, і ми залишилися на пару ночей у готелі Transcontinental, щоб відновитися. Я знав, що мені можуть знадобитися тижні, щоб повністю вивести отруту зі свого організму, і мені доведеться ставитися до цього обережно, але почувався достатньо добре, щоб займатися відносно нормальною щоденною діяльністю. Нам було мало чого робити, і, звичайно, багато з цього оберталося навколо готельного бару, і під час нашої другої ночі відпочинку я навіть вмовив вибачення у Сміта Пенні за шкоду, яку він завдав запасному колесу та даху Land Rover.
  Незабаром дійшла чутка, що троє божевільних англійців зазнали горя в глибинці – хоча деталі були туманними – і ми стали другорядними знаменитостями під час нашого коротка зупинка. Нам навіть сподобався побіжний візит нашого доброзичливого дільничного офіцера поліції, але він був таким же корисним, як і в останній раз, коли я з ним розмовляв, і нас знову не турбував закон. До того часу, як ми пішли, почали розвиватися дивні історії про те, що ми задумали, але я вважав, що немає нічого такого дивного, як правда, і дозволив пліткарям продовжити це.
  Джек Кедісон відвіз нас до Кубер-Педі, звідки ми мали сісти на літак до Аделаїди. Ми могли б сісти на поїзд Ghan, але я, наприклад, гостро потребував чогось трохи менш виснажливого, і розкіш Сіднея вимагав, щоб ми приїхали туди якомога швидше. Політ з Аделаїди триватиме лічені години, і Кенні пообіцяв забрати нас з аеропорту та відвезти назад до себе на гарячі ванни та м’які ліжка. У нього теж є новини, сказав він, але це може почекати, доки він не побачить нас наживу.
  Протягом усієї подорожі Софі та Адам були ніякові один з одним. Я не міг розібрати, чи вона сердиться на нього, чи він на неї, але між ними відчувалася якась холодність, від якої мені було незручно. Вони знали один одного такий короткий час, і, занурившись у кошмар, який ми переживали протягом останніх кількох тижнів, здавалося, що все піде так чи інакше. Або вони були б сковані непорушним зв’язком, або розвалилися б під інтенсивністю тиску. Мені не належало втручатися в їхні стосунки, але я не міг не відчути, що останнє набагато ймовірніше.
  Коли Кенні привітав усіх нас на асфальті, Адам стримався. Він шкутильгав над тим, щоб використати палицю, яку придбав у Кубер-Педі, і її було нелегко обійняти. Мені було цікаво, чи не використовував він це як привід не зближуватися з Кенні, але дійшов висновку, що він був просто плаксивим. Софі підчепила руку Кенні й залишила Адама напризволяще, що я сприйняв як поганий знак.
   Поки ми поверталися через міст Харбор-Брідж, я намагався змусити Кенні розповісти нам свої новини, але він наполягав, що буде час для цього за вечерею. Після деякого знущання, на яке Кенні взагалі не звернув уваги, я пом’якшив і сів назад, щоб помилуватися незмінно вражаючим видом на мерехтливу затоку. Мене вразило, що минуло лише кілька днів, відколи я це побачив, але пустеля змусила мене цінувати воду ще більше.
  Коли ми нарешті почули, що мав сказати Кенні, за похмурою їжею, яка, як ми всі знали, не відповідала стандартам Доллі, це було більш ніж трохи пригнічено.
  «Навіть з копією дядька Джорджа про обмін правом власності, шанси отримати будь-що легально з Гамільтоном та Ірвайном досить мізерні», — сказав він Софі. "Я трохи натискав на цьому кінці, і вони не збираються зрушувати з місця".
  Софі знизала плечима. 'Знаєш, що? Я не впевнений, чи мене це більше хвилює. Нехай вони отримають це».
  Я був здивований її безтурботністю щодо всієї справи, і я сказав їй про це, коли ми залишилися самі на балконі пізніше того вечора.
  «Щось сталося?» — запитав я невпевнено.
  'Що ви маєте на увазі?'
  «Просто ми пройшли через стільки всього – Кенні пережив стільки всього – здається трохи дивним відкидати все це випадковим зауваженням. Ви не думаєте, що він заслуговує більшого? Ви не думаєте, що Доллі не знає?
  Щойно я сказав це, я подумав, що це може бути занадто, і справді Софі почала мовчки плакати. Я обняв її за плечі, і вона нахилилася до мене, спершись рукою мені на груди.
  «Я не знаю, що робити на краще, Білле. Боєць в мені хоче довести цю справу до кінця, переконатися, що для Доллі є справедливість і виконати бажання Джорджа. Але Адам каже, що я повинен просто забути про те, що я вже досить страждав, і це так погано ймовірність вийти з цього будь-чим. Я справді розтерзаний».
  Я поклав її руку зверху, і вона підняла обличчя, щоб подивитись на мене. «Не звертайте уваги на інших – що ви думаєте?»
  Вона виглядала неймовірно втомленою, але я був упевнений, що в її очах горіла іскра.
  «Мені здається, варто спробувати останній раз», — сказала вона.
  Я посміхнувся. 'Я також так думаю.'
  Протягом наступних кількох днів Кенні робив усе можливе, перевіряючи своїх друзів-юристів і пробираючись через гектари ділових правил і тонкощів давніх деліктів. Водночас він звернувся до юридичного відділу Гамільтона та Ірвайна, намагаючись з’ясувати, чи захочуть вони взагалі обговорити право власності на відповідні ділянки землі тут, у Сіднеї, і там, у пустелі. Якось йому вдалося домовитися про зустріч із головним юристом фірми на два дні.
  «Білл, я хотів би, щоб ти пішов зі мною», — сказав він того вечора.
  «Чому? У мене немає юридичної освіти – я вам нічим не допоможу».
  — Не так, старий друже. Ви можете не мати розумових якостей, необхідних для цього бою, але ваша фізична присутність може бути саме тим, що нам потрібно. І це дасть мені трохи моральної підтримки».
  Я не міг з цим сперечатися, тому погодився. Наступного ранку Софі відвела мене за костюмами в центрі Сіднея, і я повернувся з гарним, готовим, легким номером засмаги від китайського кравця на глухих вулицях Паддінгтона. Свою краватку я вибрав із екстравагантної пропозиції, вибравши візерунок тартану Андерсона: я подумав, що це може нагадати керівникам вищої ланки Hamilton and Irvine про Стару Країну. Цей жест був не менше, ніж будь-що інше, щоб розважити себе, але якщо я збирався піти до лев’ячого лігва з Кенні, то я хотів виглядати так само, навіть якщо я був повним шахраєм.
  Адам відмовився від експедиції по магазинах на тій підставі, що його щиколотка все ще давала йому gips, але з того, що я міг бачити, він був твердо налагоджений. Він навіть кинув палицю і, здавалося, досить комфортно пересувався по дому. Можливо – як і багато чоловіків з мого досвіду – він просто не був шопінговим типом.
  Коли настав час для зустрічі, Кенні відвіз нас до штаб-квартири компанії в Північному Сіднеї, і я одразу зрозумів, що він мав на увазі, коли сказав, що це ціле багатство. П’ятнадцять скляних і бетонних поверхів височіли над нами, височіючи над сусіднім горизонтом і домінуючи над ландшафтом на кілька кварталів у кожному напрямку. Це не могло порівнятися з величезною кількістю людей, що піднімаються через міст у Центральному діловому районі, але це все одно був досить чудовий шматок нерухомості. Я міг зрозуміти, чому гроші, які стоять за Гамільтоном та Ірвайном, можуть не захотіти просто віддати це нікчемі з Англії.
  Ми піднялися на вершину в ліфті, задня стінка якого була зроблена з армованого скла, звідки відкривався розкішний вид на південь над гаванню. Чим вище ми піднімалися, тим ефектніше виглядало це надзвичайне місто, і на п’ятнадцятому поверсі моя щелепа була широко розтулена. Поштовх від Кенні повернув мене до реальності, коли двері ліфта запропонували мелодійний «пінг» і легко роз’їхалися.
  З іншого боку нас зустрів шквал костюмів. Шість чи семеро чоловіків різної сірості, очевидно, стояли в черзі, щоб зустріти цього юриста-вискочку та його англійського колегу. Один — вищий і дорожче одягнений за решту — виступив уперед і подав руку для потиску.
  — Майлз Мортон, — сказав він, і його рот розкрився в посмішці, яка виявила не менш дорогу стоматологію. «Начальник юридичного відділу Гамільтона та Ірвіна».
  Кенні спостерігав за тонкощами, взявши запропоновану кінцівку та назвавши своє ім’я, перш ніж повернутись, щоб представити мене.
  «Це мій колега, Білл Кемп».
   «Містер Кемп». Я очікував, що його долоня буде вологою від вогкості міста, як і в усіх інших, кого я зустрічав, але кондиціонер був кращим. Його рукостискання було сухим і твердим, як камінь.
  Наша вечірка перейшла до сусіднього конференц-залу, де нам із Кенні запропонували стільці спинами до краєвиду, що мені здалося трохи злим. П’ять костюмів сиділи навпроти, а двоє інших зайняли позиції в кінці кімнати, припаркувавшись біля стіни, де вони негайно дістали зошити та розташувалися на час. На столі перед нами стояли графини з водою та перевернуті склянки разом із маленькими мисочками м’ятних імперіалів.
  «Будь ласка, пригощайтеся», — сказав Мортон, показуючи на частування.
  Ми обоє відмовилися, і Кенні відкрив важкий шкіряний збірник, який він носив, офіційно перемішуючи якісь папери. Я поняття не мав, що він придумав у своєму рукаві, але я був там не для цього. Моєю роботою на цей раз були мускули.
  — Ви знаєте, що мій клієнт нещодавно отримав документ із досить значними наслідками для вашої компанії, — сказав Кенні, простягаючи Мортону аркуш паперу через стіл. «До речі, це не оригінал».
  Мортон не торкнувся його, але підозріло подивився на нього зі свого місця.
  «Ви не проти почекати хвилинку?» запитав він.
  Я побачив, як Кенні злегка бридне. 'Для чого?'
  Відповіддю на його запитання стали міцні дубові двері. Жінка худорлявої статури переступила поріг і, не дивлячись ні на кого в кімнаті, сіла на чолі столу, найближче до дверей. Вона вибагливо змінила свою позицію, а потім обвела поглядом стіл, нарешті зупинившись на нас із Кенні.
  — Я думаю, містер Хайнс і містер Кемп?
   Ми кивнули. Я почувався збентеженим цим помічником, але Кенні, здавалося, сприймав усе спокійно.
  «Радий познайомитися з вами. Я Чарлі Дейкр. Ви намагаєтеся обдурити мою компанію».
  Жінка, безумовно, мала вигляд, і я вже збирався почати гнівну тираду, коли Кенні нишком поклав заспокійливу руку на мою ногу. Я впав у тихе димлення.
  «Міс Дакр, як мило з вашого боку, що ви приєдналися до нас».
  «Насправді, це місіс Дакр. І я б цього ні за що не пропустила, — сказала вона, її губи скривилися в маслянистій усмішці. «Не кожен день ти зустрічаєш свого ворога, чи не так?»
  Кенні злегка нахилив голову й скривив обличчя. «Цікавий вибір слова, але я погоджуся. У мене широкі плечі».
  «Це ж ти, чи не так?» - сказала місіс Дакр. «Відплата? Помста?»
  Я не втримався. «Помста за що?»
  — Звісно, за те, що, на вашу думку, було вчинено вашому клієнту. Хоча я не зовсім впевнений, що це має бути. Можливо, ви можете мене просвітити?
  — Із задоволенням, — сказав Кенні. Він переглянув ще кілька своїх паперів і витяг інший аркуш, який посунув у напрямку місіс Дейкр. Один із міньйонів простягнув руку вперед і завершив свою подорож до свого боса.
  'Що це?'
  «Це, — оголосив Кенні, вкладаючи в голос всю тверезість своєї юридичної освіти, — це судовий лист із проханням про вашу присутність перед федеральним суддею для вирішення спірного права власності на будівлю, в якій ми зараз перебуваємо. Також має бути вирішено питання про право власності на шахту Дікінса в Південній Австралії, але я думаю, що це буде для вас більше занепокоєння».
  Я уважно спостерігав за місіс Дейкр, коли вона засвоювала цю новину. Мені здалося, що я помітив легке сіпання в її лівому оці, але вона добре його прикрила й повернулася до Мортона.
  — Майлз?
  Мортон потягнувся й узяв наказ, уважно вдивлявся в нього кілька секунд, а потім одним витягнутим пальцем різко посунув його назад до Кенні.
  — О ні, — сказав Кенні. «Ви можете залишити цю копію. І тут є ще кілька документів, на які ви можете подивитися». Він штовхнув пакук паперів через стіл, не відриваючись від Мортона.
  — Нам потрібно розглянути це питання, — м’яко сказав він. «Але я б не затримав подих. Ці речі потребують часу».
  «Чотирнадцять днів, щоб зареєструвати зустрічний позов», — сказав Кенні, абсолютно байдужий до процесу. Я знав, що він гарний під вогнем, але це було щось інше. Їм вдалося мене розлютити, але Кенні був уособленням спокою.
  На мій подив, місіс Дейкр швидко й непомітно підскочила, наче джек із скриньки, що оживає.
  — Ви, здається, не розумієте, містере Хайнс, — сказала вона, схилившись обома руками вперед, розкинувши тонкі пальці на столі перед собою. — Містер Мортон хоче сказати, що ми не визнаємо вашу претензію. Це не має чинності в законі, і ми не будемо витрачати дорогоцінний час на переговори з нелюдом і його помічником з Поммі».
  Кенні не поворухнувся. — Я не зацікавлений у переговорах, місіс Дакр. Я хочу раз і назавжди довести, що мій клієнт є власником землі, на якій стоїть ця будівля, і, отже, має право на більшу частину орендних платежів за півстоліття. Тепер я готовий визнати, що перші кілька років, можливо, не принесли великої віддачі, але щодо минулого – що ми скажемо? – Приблизно десятиліття це було одним із найпрестижніших об’єктів нерухомості Сіднея, і це щось важить. Я припускаю, що ми можемо розглядати більше трьох мільйонів, але ми раді, що суди вирішать точну суму. Як щодо тебе?'
   Настала черга місіс Дакр щетинитися, і вона мало не гаркнула на Кенні, коли її обличчя почервоніло.
  — У вас немає жодного клятого шансу, — виплюнула вона. «Мене не хвилює, що ви думаєте, що ви знайшли там, у глибинці, але я можу сказати вам ось що: це не витримає жодної секунди під пильною увагою».
  «Щодо поваги, я не згоден», — сказав Кенні, закриваючи свій збірник і підводячись. Він приязно посміхнувся місіс Дакр. «Я вважаю, що у нас є вагомі аргументи. Чи не так, Білл?
  Питання було риторичним, я знав, тому я просто підвівся біля нього, і ми попрямували до дверей, обійшовши місіс Дейкр, поки виходили.
  «Це було пекельне шоу», — сказав я, коли Кенні відкрив віскі й налив два пристойні стакани на стіл. «Я думав, що вона вибухне».
  — Я теж. А ти бачив офісних молодших? Вони, очевидно, ніколи не чули, щоб хтось так розмовляв із босом. Я не міг сказати, налякані вони чи раді».
  Ми цокнули келихами, і я сів на одне зі крісел навпроти трону Кенні.
  «Це все було блефом?»
  — Не все, — сказав він. «Обмін прав власності цілком реальний, як ви знаєте, але скільки ваги це матиме у федеральному суді, залишається тільки здогадуватися. Це єдиний примірник, і ми можемо розповісти неймовірну історію про те, як він потрапив у наше володіння – це якщо суддя навіть прийме акт п’ятдесятирічної давності як доказ. Крім того, це все трохи «він-сказав-вона-сказала».»
  "Більше "вона-казала-вона-казала"."
  Кенні посміхнувся. «Правда. І не забувайте, що місіс Дейкр має домашню перевагу над Софі.
  «Це не повинно мати значення, чи не так?»
  — Не варто, друже, але ніколи не знаєш. Ці судді можуть бути кумедними дурнями».
  «Коли ви все так викладете, звучить так, ніби у Софі досить тонка справа».
  'Важко сказати. Може залежати від того, як почувається суддя того дня. Якщо нам пощастить, це буде один із тих антикорпоративних типів, які люблять аутсайдерів і мають гарне обличчя, і Софі піде разом із усіма. Але це так само легко може піти іншим шляхом».
  'І що тоді?'
  Потім вона йде додому ні з чим. Або принаймні не гірше, ніж вона була, коли приїхала».
  Я покрутив бурштинову рідину в стакані й сьорбнув її, насолоджуючись теплом, яке воно проносило мої роти й горло.
  «Тож це один великий кидок кубика», — сказав я.
  «Можна сказати так». Кенні поставив склянку й сперся на лікті. «Але є одна різниця між Софі Черч і Чарлі Дейкром».
  Я думав, що їх явно більше, ніж один, але я вкусив. «Що це тоді?»
  «Софі нема чого втрачати».
  «Поки місіс Дейкр…»
  Він підхопив мою думку. «Місіс Дейкр поставила на кону багатство. Я припускаю, що вона дізналася про обмін правом власності невдовзі після того, як прийняла компанію – можливо, цілком випадково – і з тих пір намагається закрити наслідки. Починаючи з самого Джорджа.
  «То чому вона не знищила копію Гамільтона та Ірвіна про обмін правом власності?»
  Кенні знизав плечима. 'Хто знає? Зарозумілість такого масштабу може змусити людей робити дивні речі. Можливо, вона зберегла його як нагадування про те, чого вона досягла – і що вона могла втратити».
  Я посміхнувся. «А потім ти пішов і привернув до цього увагу, солодко балакаючи з її адміністратором, що означало, що вона повинна була цього позбутися».
  «Це був би перший раз, коли вона точно знала, що ми знаходимося в документі. Я не думаю, що вона очікувала, що ми про це дізнаємося».
  «Тоді навіщо листи з погрозами? Вони попередили, що шахта не належить Софі, і виявилося, що вони говорять правду».
  «Я думаю, що вона просто намагалася будь-якими засобами відштовхнути Софі від подання позову. Поки існував шанс, що примірник Джорджа ще можна знайти, вона не хотіла, щоб хтось наближався до ферми Дікінса. І погодьтеся, більшість нормальних людей здалися б і пішли додому після таких погроз, чи не так? Особливо після того, що сталося з Адамом. І Доллі.
  Його голос урвався, і я потягнувся до пляшки віскі, щоб наповнити йому склянку.
  — І ми не можемо списати смерть Доллі на місіс Дейкр?
  Кенні похитав головою й відпив глибоко. «Немає жодних доказів зв’язку її з наїздом. Нам пощастить, якщо ми зможемо захистити претензії Софі на землю».
  «Здається так неправильно», — сказав я. «Зверніть увагу, після того виступу там, я впевнений, що вона хотіла б отримати вас на своєму боці столу. Особливо, якщо вона дивиться не на той кінець трьох мільйонів доларів».
  Кенні відкинувся на спинку крісла. «Сплата такої компенсації, ймовірно, зруйнувала б компанію. Як мінімум, вона мала б передати будівлю та весь її вміст. Якщо для неї все піде дуже погано, Гамільтон та Ірвайн можуть збанкрутувати – за винятком шахти, звичайно. Але тоді я не бачу, як місіс Дакр шкрябає на руках і колінах у цій червоній пустелі, шукаючи те, що залишилося від опалів, чи не так?»
  Мені довелося визнати, що я не міг.
  Ми провели наступні пару годин, вивчаючи документи в папці Кенні, але чи залежало це від мене Через відсутність юридичних знань чи випаровування алкоголю, я, здавалося, не міг зрозуміти дрібних деталей його аргументів. Він чітко дав зрозуміти, що випадок Софі був справжнім шансом п’ятдесят на п’ятдесят, але було цілком зрозуміло, що вона повинна принаймні зробити той останній шанс, про який ми говорили. Маючи життєво важливий аркуш паперу з шахти дядька Джорджа, цілком можливо, що вона виграє.
  "Давайте скличемо вечір, добре?" — сказав Кенні, коли годинник над його головою бив близько п’ятої. «Думаю, можна сказати, що ми добре попрацювали».
  «Ти бос», — сказав я і почав прибирати напої, а він замкнув документи в настінному сейфі, якого я раніше не помітив. Він щойно повернув циферблат на дверях, щоб безпечно закрити їх, коли ми почули крики знизу. Карлі й Рут підвищували голос, але було неможливо зрозуміти, чому. Потім один із них закричав, і по сходах, що ведуть до офісу Кенні, вдарили важкі кроки. Я кинув на Кенні застережливий погляд і почав швидко рухатися до дверей, сподіваючись пройти за ними до того, як до них долетять кроки. Але я був надто повільним, і двері з гуркотом відчинилися.
  Гнівно дивлячись на нас, обличчя вкрите потом і зі зброєю в руці, стояв Адам Черч.
  
  OceanofPDF.com
  
  В
  Довгу мить здавалося, що Адам не мав жодного уявлення, що він збирається робити, коли він дійшов до офісу Кенні, і протистояння здавалося нескінченним. Мені спало на думку скористатися його ваганням, стрибнувши на нього, але мені ніколи не подобається ідея атакувати озброєного чоловіка, коли мені нема чим захищатися, тому я наклав вето на це, щоб говорити.
  «Що в біса відбувається, Адаме?»
  «Заткнись, Кемп», — промовив він крізь зуби, не дивлячись на Кенні, який стояв на десяток футів позаду мене з іншого боку свого столу. Поки він говорив, він підняв рушницю на рівень очей, і я побачив, що це була Smith and Wesson Model 36 – пістолет з коротким носом, який вироблявся більше двох десятиліть і залишається улюбленим револьвером відділи поліції від Мальти до Малайзії. Я спостерігав, як він тримає його обома руками, у стилі військових. Мені це подобалося ще менше, але я був надто далеко від нього, щоб дотягнутися до пістолета, перш ніж він мав шанс натиснути на курок, і це було не моє тіло на лінії вогню, тому я не вважав себе виправданим у тому, щоб зробити цей заклик.
  — Гаразд, гаразд, — сказав Кенні, і в його голосі було помітно тремтіння. «Давайте не будемо перегріватися, чи не так?»
   — Занадто пізно, — сказав Адам. «Я переніс більше спеки, ніж хотів би за все життя завдяки вашим розвагам та іграм».
  Я був збентежений. Це був не той Адам, якого я знав, тупий, боягузливий хлопчик, який якимось чином переконав Софі Керрінгтон вийти за нього заміж і погодитися на життя посередності біржового маклера як дружини бухгалтера. Навіть його голос був іншим, тепер із відтінком австралійської протяжності, яку я так звик чути. На його обличчі був такий вираз, якого я раніше не бачив, і це була рішучість. Я не міг зрозуміти, як це все поєднується, і міг придумати лише один спосіб це дізнатися.
  «У що ти граєш, Адаме? Навіщо тобі пістолет?
  Тепер його погляд відірвався від Кенні й зупинився на мені. «Мені здавалося, я сказав тобі замовкнути». Він повернувся до Кенні й заговорив тихим, погрозливим голосом. «Тобі просто не сказали б, чи не так?»
  «Що сказав?»
  «Веліли тримати носа подалі від справ, які вас не стосуються».
  Кенні звів брову. — Ви маєте на увазі спадщину Софі?
  «Це лайно, і ти це знаєш. Вона не має права на цю землю так само, як і ви».
  — Тож хто має на це право, Адаме? Ви?'
  Він безрадісно посміхнувся. «Це саме хто, Кенні».
  З кожною хвилиною це ставало все більш заплутаним. Мені було цікаво, чи Кенні має краще уявлення про те, про що він говорить, ніж я, але судячи з виразу його обличчя, я сумнівався в цьому.
  «Про що ти говориш, Адаме?» Я запитав.
  Його лють захопила мене зненацька. «Це мій спадок, а не її, і мені байдуже, який папірець у вас є, на якому сказано протилежне!»
  «Що ти маєш на увазі, твоя спадщина?»
  «Що я маю на увазі? Я маю на увазі, що це належить мені. І цей обмін прав власності є єдиним документом, який залишився, який може це оскаржити, тому, якщо ви не заперечуєте, я хотів би, щоб ви передали його».
  Кенні не поворухнувся, а Адам покрутив пістолетом у напрямку сейфа.
  «У мене немає цілого дня».
  Мені дуже хотілося, щоб він говорив. Я непомітно підійшов до нього ближче, і якби я міг протиснути ще одну ногу в його напрямку, щоб він не помітив, у мене був би шанс схопити його.
  «Я, мабуть, трохи дурний, Адаме, але чому ти думаєш, що це твоя спадщина? Я маю на увазі, я знаю, що ти одружений на Софі, але дядько Джордж залишив свій маєток їй, а не тобі. З того, що я про неї бачив, я впевнений, що вона була б готова поділитися з тобою, як зі своїм чоловіком, але закон каже, що це їй по праву».
  «До біса закон», — сказав він. «Без цього папірця він мій».
  Я підійшов на півкроку ближче, і він прогарчав так, що раптом пролунав знайомий дзвінок. Шматки лобзика стали на свої місця.
  «Боже милий», — з почуттям сказав я. «Це ти – ти дитина. Місіс Дакр — ваша мати.
  Його тон був саркастичним. «Нарешті пенні падає. А я думав, що ти мав би бути розумним слідчим».
  Колючка влучила глибоко. Саме таким я мав бути. І все ж я чомусь пропустив усі підказки під своїм носом, усі докази, які тепер здавалися такими ясними й очевидними: бурхливий роман Софі та Адама, його бажання розшукати важливий документ, його небажання брати участь у перестрілці з розбійники на садибі Георгія. Увесь час він працював на іншому боці вулиці, чекаючи свого шансу втрутитись і прибрати єдину перешкоду, яка стояла між ним і те, що він вважав своїм правом від народження. До біса це було дуже довго, але якби не наполегливість Софі та не слизький шар сланцю, він міг би зійти з рук.
  «Ти змусив Софі через усе це лише для того, щоб заволодіти тією землею?» — запитав я недовірливо.
  Він знизав плечима. «Як сказав Кенні, це має коштувати мільйони».
  — А Джордж Дікінс — ви відповідальні за його вбивство?
  Його обличчя стало бридким. — Мені не подобається це слово, Кемп. Я вважаю за краще думати про це як про побічний збиток».
  — перебив його Кенні. Він звучав боляче. «А як щодо Доллі – вона теж була супутньою шкодою?»
  Адам принаймні мав благодать виглядати винним у цьому. «Їй не судилося померти. Аварія мала застерегти вас від позовів Софі.
  "Дозвольте мені це правильно", - сказав я. «Ти знав, що є лише один папірець, який міг зупинити тобі спадщину…»
  «Насправді їх було двоє. Гамільтон та Ірвайн мали свою власну копію глибоко в файлах. Моя мати виявила це невдовзі після того, як очолювала компанію. Цього вже давно немає, звичайно. Який щойно залишив копію Джорджа. Треба сказати, що це було справжнє полювання за скарбами».
  Кенні запитав: «Звідки ти дізнався про Софі?»
  Адам посміхнувся. «Більшість людей скажуть вам що завгодно перед обличчям неминучої смерті. Я сам там не був, звісно, але мені сказали, що Джордж був дуже відкритим щодо свого заповіту – і свого бенефіціара».
  Я подумав про дядька Джорджа, його все життя, пов’язане з полюванням на опали, звелося до самотньої, жахливої розборки в червоній пустелі пустелі Сімпсон.
  «Він же не все розповідав, чи не так?»
  Посмішка зникла так само швидко, як і з'явилася. 'The ідіоти вбили його до того, як отримали обмін титулу. Нам довелося знайти інший спосіб відстежити це».
  «Знайшовши Софі».
  «Точно». Він подивився на Кенні. «Вам потрібно знайти нових партнерів у Лондоні. Здавалося, вони зробили дуже важкі умови, щоб знайти її. У мене насправді не було жодних проблем. Справа в тому, що отримання документів на право власності підтвердило проблему».
  Я пирхнув. «А я був зручним найнятим помічником, який привів вас прямо до них».
  — Навряд чи прямо, — сказав він. «Я думаю, ви можете сказати, що це було трохи більше, ніж це. Я навіть переніс синяк під час цього процесу».
  «Навмисне, щоб відвести нас від запаху?»
  'Звичайно. Правдоподібність важлива в цих справах, чи не так? Майте на увазі, я не очікував, що мене впустять у стовбур шахти».
  «Не могло статися з приємнішою людиною», — їдко сказав я.
  Мій розум крутився, коли я знову переживав досвід, який ми пережили в глибинці. Мені було байдуже до Адама, але він поставив Софі в крайню небезпеку, яку неможливо виправдати, незалежно від того, який приз. Мене не надто вразило те, через що він мені запропонував, до речі. І весь цей час він використовував нас обох – не кажучи вже про Кенні, Джека Кедісона та Сміта Пенні.
  Кенні сказав: «А якби Софі не погодилася вийти за тебе заміж?» Це не найнадійніший із планів, чи не так?
  Адам знизав плечима. «Це здавалося найпрямішим шляхом. Софі Керрінгтон, самотній лондонській сироті, вдається змінити ситуацію та зробити собі ім’я завдяки кейтеринговому бізнесу. Єдине, чого не вистачає в її ідеальному житті, це чоловік її мрії. І хто має входити…»
  «Будить за струни серця», — сказав я. Ще одна думка вразила мене, від якого мороз пройшов по спині. 'Почекай хвилинку. Шини та радіо в Land Rover – це був ти, чи не так?»
  Адам зверхньо посміхнувся. «Мені вони не були потрібні. Я знав, що мене рятують».
  «І вам потрібно було переконатися, що ми з Софі не можемо бути».
  Його усмішка була бридкою.
  — Але твоя нога була розбита. Як вам вдалося так саботувати Land Rover?»
  «Ти теж закохався в нього. Ніколи не було так погано, як я здавав. Після того, як ви зашпиндували його в шахті, він швидко покращився. Я просто подумав, що це може бути для мене корисним прикриттям, якщо ви думаєте, що я вийшов з ладу. Виявилося, що я мав рацію». Він знову посміхнувся. — Це було дуже добре з вашого боку, до речі, залишити свій ніж для шин.
  Це було розумно, але я проігнорував це. У мене було інше, більш просте питання до нього. «Ти був одружений на Софі. Чому ти просто не попросив її видати тобі документ?»
  Він зневажливо пирхнув. — Не будь дурнем, Кемп. Люди не просто так передають статки в мільйони доларів».
  Я знав, що він помилявся, але також знав, що він мені не повірить.
  — Отже, ти був готовий усунути Джорджа, облетіти півсвіту й одружитися з кимось, а потім повернутися й розпочати якусь мініатюрну війну в глибинці, щоб отримати її. Скільки людей загинуло, Адаме? Чи справді це варте всього цього?»
  Я думав, що зараз уже достатньо близько, щоб спробувати влаштувати йому засідку, але розмова про безліч смертей, які він спричинив, здавалося, штовхнула Адама назад у сьогодення. Він зробив два кроки назад і переставив зброю на Кенні. Моя можливість пропала.
  «Досить говорити», — сказав він. «Дайте мені документ».
   'І що тоді?' Я запитав. «Ви думаєте, що можете просто знищити це і піти, ніби нічого не сталося?» Або ти збираєшся вбити нас обох — і Софі?»
  Голос Кенні заспокоївся, і тремтіння зникло. — Ти не збираєшся стріляти з цієї рушниці, Адаме. Ви не маєте цього в собі».
  'Це так?' — крикнув він і сіпнув спусковий гачок. З дула вибухнув спалах, і я почув, як вікно позаду Кенні розлетілося.
  Перш ніж Адам навіть звик до віддачі, я був на ньому. Я кинувся до його рук, сподіваючись змахнути їх з його мішені і, водночас, вивести його з рівноваги й повалити на підлогу, але я неправильно оцінив його атлетизм. Він тримався на ногах, поки я мчав повз. Мені вдалося отримати достатньо контакту, щоб відвернути його ціль, але я знав, що тепер стану його безпосередньою ціллю. Не оглядаючись, я підійшов до вікна. Ззаду пролунав постріл, і скло розлетілося водоспадом. Я пішов слідом за безліччю осколків, сподіваючись, що я правильно запам’ятав будівлю і що над входом був ґанок, який запобіг моєму падінню. Інакше я вдарився б об землю з висоти першого поверху з певним імпульсом позаду.
  Коли моє тіло врізалося в кам’яну кладку над дверима, це все ще було пекельним шоком. Перевівши подих, я перетягнувся через губу і впав на землю, коли з вікна нагорі пролунав ще один постріл. Я не наважувався думати ні про Кенні, ні про жінок внизу, які, я сподівався, швидко втекли. Я припустив, що вид пістолета Адама викликав крик, який я почув, і що вони, ймовірно, втекли. Мені було цікаво, чи встигли вони подзвонити в поліцію.
  Поки що мене захистив ґанок, але я не зможу там довго залишатися. Адам міг ховатися біля вікна, але, скоріш за все, якби він зрозумів, що не вдарив мене, то вирушив би на мене полювати. Я сподівався на своє драматичний вихід переконав його, що я ношу документ на право власності, і це відверне його від Кенні. Але у мене було нудотне відчуття, що останній постріл, який я чув, був зроблений не в мій бік.
  Я порахував до п’яти, потім почав бігти.
  Я ледве встиг зробити крок, як почув голос, що кричав на моє ім’я. Я перевірив свій спринт і озирнувся. Маленький синій хетчбек Доллі був припаркований на дальньому боці дороги, вказуючи на місто в тому напрямку, куди я біг.
  За кермом сиділа Софі з жахом на обличчі.
  Я миттєво змінив траєкторію, кинувся на смугу транспорту, щоб дістатися до Софі й водночас крикнув їй.
  "Їдь!" Я заревів, об’їжджаючи капот машини. Взявшись за ручку, я відчинив двері й стрибнув на пасажирське сидіння, а Софі на швидкості злетіла. Я обернувся, щоб глянути позаду нас, і побачив, як Адам вийшов із будинку Кенні. Він вибіг прямо на дорогу, де машина зі скрипом зупинилася, щоб уникнути його, і спрямував рушницю в наш бік.
  Йому, очевидно, було краще втратити пару куль на жвавій вулиці Сіднея. Натомість він направив рушницю на водія автомобіля та дав йому знак вийти. Потім він сам зайняв місце за кермом, і автомобіль кинувся в рух.
  Було полювання.
  Софі перебувала в дуже важкому стані, і їй було все, щоб утримати машину на дорозі.
  «Це був… Адам?» — затинаючись, промовила вона, коли ми домовлялися про полуденну годину пік через Центральний діловий район, потенційний убивця на нашому хвості.
  — Боюся, що так, — сказав я, вдячний за те, що вона навчилася уникати каменів у пустелі. «Виявляється, ваш чоловік не такий, яким здавався».
  «Він стріляв у вас?» Вона звучала недовірливо.
   «І в Кенні».
  «Він вас дістав?»
  Я був вражений тим, що її перша думка була не про себе чи її шлюб, а про мене та Кенні.
  «Не я», — відповів я. «Але я думаю, що він міг вдарити Кенні».
  Вона мимоволі скрикнула й закрила рот рукою. На її очах навернулися сльози.
  «Не починай думати про це зараз», — сказав я. «Ми нічим не зможемо допомогти Кенні, якщо не зможемо втекти від Адама. Зараз він їде за нами на чорному «Мерседесі».
  Я побачив, як її очі перевели на дзеркало заднього виду, і вона ахнула. 'Я бачу це.'
  Я обернувся, щоб знову озирнутися, і побачив, що він набирає нас. Я не думав про шанси Доллі побігти проти потужного Мерса, особливо в умовах заторів, щоб ухилитися, але в мене був план.
  «Поїдьте на з’їзд ліворуч», — сказав я Софі. «Але залиште це на останній можливий момент».
  «Мерседес» стояв поруч і рухався з правого боку від нас. Цей маневр був розроблений, щоб відкинути Адама, який, я сподівався, не очікує, що ми підемо в цьому напрямку. Софі зробила саме те, що я просив, різко й дуже пізно звернувши через суцільні лінії, що позначали виїзд на розподільну дорогу, що вела до Сіднейського мосту Харбор.
  «Ідеально», — сказав я, коли «Мерк» пропливав повз вулицю.
  Ми приєдналися до постійного потоку транспорту, що наближався до мосту, і я сказав Софі зменшити газ. Останнє, що нам потрібно, — це будь-яким чином виділитися.
  Я так швидко змінив свою думку, коли озирнувся й побачив, що «Мерседес» приєднався до тієї самої лінії за сто ярдів позаду нас. Якимось чином Адаму вдалося повернутися в односторонній рух і знову вловити запах.
   «Новий план», — сказав я, і Софі впала на підлогу.
  Коли ми мчали зовнішньою смугою до пілонів, які позначали початок власне мосту, я перевірив своє дзеркало. Звичайно, Адам набирав швидкість позаду нас. Софі з виразом похмурої люті на обличчі почала виїжджати на зустрічну смугу, щоб обігнати автомобілі попереду. Коли вона ухилялася від зустрічних машин, вони сигналили, а водії люто жестикулювали. Це було безрозсудно, сміливо та божевільно, і результат міг бути лише один.
  Софі повернула кермо ліворуч, щоб уникнути лобового зіткнення з блискучим жовтим Ford Falcon, але він зачепив наше заднє крило й кинуло нас у обертання. Якимось дивом ми не вдарилися ні про що на нашому боці проїжджої частини, коли розвернулися на 360 градусів перед тим, як хитнутися назад на протилежну сторону. Ми перетнули смуги, ледве розминувшись з двома іншими автомобілями, і врізалися у величезний кам’яний стовп, який утворював стовбур південно-східного пілона.
  Навколо нас зупинявся рух транспорту, і це дало нам необхідні вирішальні секунди. Я показав на пішохідні закутки на пілоні й наказав Софі сховатися там, потім вискочив з машини й побіг у протилежному напрямку, на сам міст. Озирнувшись назад, я побачив, що «Мерседес» заблокувався, але Адам вийшов і пішов слідом. Я сподівався, що Софі врятувалося, і намагався бути якомога помітнішим для Адама, підстрибуючи вгору та вниз, наче бажаючи його побачити. Коли я переконався, що він мене побачив, я попрямував до найближчої сталевої балки й кинувся за неї.
  Я розраховував, що він досягне мене за тридцять секунд, тому мені довелося швидко подумати. У нього все ще була зброя – я в цьому не сумнівався, – але я не знав, чи готовий він використовувати її на людній трасі. Здавалося, він відкинув усю обережність у своїй божевільній одержимості спадщиною, тому я не хотів брати шанс. Мені довелося відволікти його — і від Софі, і від натовпу, який зараз накопичувався, коли водії виходили зі своїх машин, щоб побачити, що в біса відбувається.
  Наді мною на опорі моста до каркасу була прикручена ремонтна драбина. Я подивився вище й побачив, що він подавався прямо крізь отвір на верхню частину сталевої арки, яка перекривала затоку. За моїми оцінками, сама арка має менше десяти футів завширшки, але принаймні вона відверне цього озброєного маніяка від невинних перехожих. Я почав підніматися по драбині й просунув голову в отвір саме тоді, коли Адам обігнув опору піді мною.
  Він випустив кулю, яка шалено пролетіла повз сталеві конструкції, але тоді я вийшов на арку. Східці вели вгору по центру балки, по два-три фути з обох боків, і я почав бігти. Сіра дуга сталі прорізала повітря переді мною, і я опустив голову, уважно дивлячись на сходи. На щастя, вони були рівномірні, і я швидко ввійшов у рутину, але в один момент я наважився відвести погляд на воду далеко піді мною, і моя голова відразу запливла. Запаморочлива висота та обмежена ширина балки вдарили мій мозок, як кувалда, і я мусив зупинитися. Я впав на коліна й сплющився на живіт, намагаючись якнайменше стати мішенню для чоловіка, якого я знав, що піднімався мостом позаду мене. Я не міг чекати довше кількох секунд і, щойно відчув, що моя система рівноваги відрегулювалася, я скочив на ноги та продовжив підйом. З океану дув поривчастий вітер, і я відчув, що це може заважати Адаму зробити більше кадрів: йому потрібно буде наблизитися до мене значно ближче, щоб спробувати.
  Я знову зупинився. Ліворуч від мене павутина гігантських опор Meccano утворювала величезні Х-подібні фігури, що з’єднували обидві сторони на відстані приблизно 150 футів. Я думав про те, щоб вийти на них – центр павутини здавався якимось безпечнішим ніж вузька арка – але статистика спливла з глибини моєї свідомості та змусила мене переглянути. Шістнадцять чоловік загинуло під час будівництва цього мосту, і я не хотів запропонувати себе як сімнадцятий.
  А потім сталося те, що змусило мене все переосмислити.
  Я подивилася вниз по сходах і побачила Адама, тридцять футів нижче й вагаючись, дивлячись на мене у відповідь. Незважаючи на адреналін, який прокотився нашими організмами, я думаю, що усвідомлення нашої поточної ситуації вразило нас обох одночасно, і він захитнувся, а потім присів. Упираючись коліном у сходи, він прицілився з револьвера й вистрілив.
  Я посміхнувся йому.
  «Це п’ять», — крикнув я на вітер. «У вас закінчилися патрони».
  Я спостерігав, як він підрахував, що я правий, а потім він підвівся й почав повільно й рівномірно йти сходинками до мене, його куртка хвилювалася, наче непідстрижене вітрило.
  «Все кінець, Адаме. Тобі до біса вдалося це зробити, але ти повинен прийняти це – ти зазнав невдачі».
  Зараз він був на відстані двадцяти кроків, тримаючи в руці рушницю й обережно крокуючи, поставивши ноги вбік на проступи для максимального контакту.
  «Що ти збираєшся робити, Адаме? Відштовхнути мене?
  П'ятнадцять кроків. десять. П'ять.
  Коли він нарешті зупинився, він був досить близько, щоб я міг побачити вени, що виступають на його шиї, і маніакальний погляд його очей, який не покидав мене ні на секунду.
  Потім, раптово поштовхнувши рукою, він накинув на мене револьвер.
  Моя реакція була швидкою, і я ухилився від нього. Я почув, як зброя брязкнула об метал позаду мене, і, озирнувшись, побачив, як вона летить дугою до води. Я не чекав сплеску чотириста футів нижче: я був готовий до наступного кроку Адама.
   Одним безперешкодним рухом він зірвав куртку зі своїх плечей і жбурнув її в мій бік. Тієї ж миті він кинувся на мене, але, коли його тіло змінилося, я чітко побачив арку позаду. За два кроки позаду нього, витягнувши руку до його махаючих ніг, Софі трималася за міст.
  Мабуть, вона мала лише найменший контакт із ним, але цього було достатньо. Курс Адама в повітрі був достатньо відхилений, і він вдарився об сталь поруч зі мною. Імпульс підняв його ще на дві ноги, і коли він перекотився через край, я простягнув руку, щоб спробувати схопити його за сорочку.
  Моя рука порожня, і Софі закричала.
  
  OceanofPDF.com
  
  VI
  Блакитне небо Сіднея, яке я пізнав і полюбив, було затьмарене в той день, коли ми пакували валізи, щоб їхати.
  'Все готово?' — запитав я Софі, коли ми востаннє замикали вхідні двері Кенні.
  Вона кивнула й потягла рюкзак на плечі.
  Я розглядав її профіль із заднього сидіння таксі, коли вона ввічливо розмовляла з водієм попереду. Жінка, яку я зустрів кілька тижнів тому, зникла. Софі здавалася старшою й похмурою, змученою мандрівницею, яка за одну коротку подорож відчула більше, ніж більшість людей за все життя. Вона зможе зіткнутися з усім, що їй піднесе життя, і мені стало цікаво, що це може бути. Як і місіс Дейкр, вона овдовіла молодою і мала взяти цю тінь із собою у свою подорож. Я знав, що вона також носитиме привидів дядька Джорджа та Доллі Хайнс, хоч і несправедливо, і сподівався, що це її не озлобить.
  Таксі зупинилося біля стоянки біля лікарні, і ми вийшли. Наразі ми вже добре знали маршрут до кімнати Кенні, але зі змішаними почуттями я зрозумів, що це востаннє, коли ми йшли ним.
  Він був у пристойному настрої для людини, яка захопила куля в кишку, і ми отримали суворі вказівки не бути сентиментальними.
  "Як вона була?" — весело запитав він, щойно ми зайшли.
  «Дайте нам шанс», — сказав я, підсуваючи другий стілець до ліжка, щоб сісти поруч із Софі, яка вже тримала Кенні за руку.
  Вона нахилилась і тихо заговорила. «Вона розбита жінка, але хто б не був таким, якби ваш син насмерть кинувся з Сіднейського мосту Харбор?»
  Кенні похмуро кивнув. «Депресивні місця, в'язниці. Чесно кажучи, я був вражений, що вона погодилася вас побачити».
  «Ну, виявляється, вона весь час була моєю свекрухою», — сказала Софі. «Було б грубо з її боку не зробити цього, вам не здається?»
  — І ти сказав те, що хотів сказати? — запитав Кенні, міцніше стискаючи Софі за руку.
  Вона кивнула й опустила очі. «Нічого особливо приголомшливого».
  «Тобі не потрібно розповідати нам», — сказав я.
  «Ні, все добре. Я просто хотів знати чому, насправді. Чому вона вважала за потрібне перетворити мене на жертву своїх інтриг. Чому вона відчувала, що людські життя можуть бути викинуті заради додаткових доларів у банку. Чому вона довела Адама до самопожертви, щоб догодити їй. Чому… просто чому».
  'Що вона сказала?'
  «Що вона могла сказати? Подібно до вашої дорогоцінної аналогії з Бетховеном, тут немає відповідей, чи не так? Але я хотів подивитися їй в обличчя, коли вона це зізналася».
  «Ну, я не думаю, що вам сподобаються сімейні зустрічі, навіть якби ви цього хотіли», — сказав я. — Копи кажуть, що їй загрожує двадцять років — щонайменше.
  Софі замовкла, розмірковуючи про це. Місіс Дакр мала бути старою жінкою, коли її звільнять в’язниця, але я порахував, що смерть Адама буде більшою карою.
  «Є ще одне «чому», яке мене непокоїло, — сказала Софі, знову дивлячись на Кенні. «Я досі не зміг зрозуміти, чому взагалі відбувся обмін титулом і чому дядько Джордж залишився жити на фермі».
  Кенні відкинувся на подушку й усміхнувся. «Тепер я можу вам трохи допомогти. Знаєте, я не просто лежав тут і нічого не робив цілий тиждень. І мені довелося зайняти Рут і Карлі, поки мене не було». Він звернувся до мене. «Я, до речі, вирішив продовжити практику. Я не міг виставити тих милих дівчат на вулицю».
  Я порадів за нього і сказав це. Він відмахнувся й повернувся до своєї розповіді.
  — У будь-якому випадку, вони вистежили старожила в Кубер-Педі, який знав Валентина Дікінса — пам’ятаєш, це було його ім’я на листі? Валентин був прадідом Джорджа, але він помер ще до народження Джорджа. А раніше я був, приходьте до цього. Зараз я не можу сказати вам, чому Валентин взагалі зробив обмін або що Гамільтон та Ірвайн думали, що це могло б їм бути корисним, але це були перші дні видобутку в цьому районі, і люди в глибинці були для себе законом .'
  «Змінилося небагато», — сказав я.
  Кенні проігнорував це. «Тож із причин, які зараз втрачені в тумані часу, обмін відбувся, але, здається, Валентайн ніколи не скористався своїми правами на ділянку в Сіднеї. Натомість компанія дозволила йому та його родині залишатися на місці та витягувати з-під землі будь-які дорогоцінні камені, які вони могли знайти. Можливо, вони уклали якусь угоду, що він буде видобувати це від їхнього імені, а вони розділять виручку. Хто знає? Річ у тім, що сім’я Дікінсів залишилася у власності, і після того, як старий Валентайн позбувся цього смертного кола, його син просто продовжив. Поки це дійшло до Джорджа, він ніколи не знав нічого іншого, ніж такий спосіб життя тому він, очевидно, вирішив дотримуватися того, що знав. Я не думаю, що хтось із «Гамільтона та Ірвайна» пам’ятав або навіть знав про угоду десятиліттями тому, але Джордж точно знав – звідси його ретельне секретування обміну титулами. Ти пам’ятаєш формулювання його заповіту, Софі?
  Вона на мить задумалася. «Він хотів, щоб усе залишилося в сім’ї».
  Кенні кивнув. «І коли твоя мати пішла, це означало тебе. Гадаю, він довірив мені свою волю, бо знав, що я не відпущу її, доки не знайду його найближчого родича. Ми могли бути такими ж упертими, як одне одного в колишні часи».
  Я запитав: «Чому він просто не надіслав вам обмін правом власності на зберігання?»
  Кенні знизав плечима. «Я не можу відповісти на це. Я припускаю, що він хотів тримати його під вартою, поки живий, а ферма була таким же безпечним місцем, як будь-яке інше. Але намальована від руки карта свідчить про те, що він хотів, щоб у нас було достатньо підказок, щоб ми могли знайти її, якщо з ним щось трапиться».
  «Як ви думаєте, він підозрював, що хтось його стежить?» Я запитав.
  'Не маю уявлення. Але чи сховав він каністри нещодавно, чи вони ховалися роками, факт полягав у тому, що він хотів, щоб їх знайшли, щоб члени його власної родини могли вирішити, що робити далі». Він знову нахилився вперед і пильно вивчив Софі. «То що ти збираєшся робити далі, Софі?»
  Її відповідь була однозначною. «Я йду додому і не поспішаю назад. Мені здається, я мав достатньо Австралії на деякий час».
  "Це ганьба", - сказав Кенні. «Я сподівався, що ми можемо бачити вас трохи більше тепер, коли ви неймовірно багатий власник нерухомості в Сіднеї».
  Софі похитала головою. «Я не хочу мати справу з усім цим. Насправді я хотів би, щоб ти розібрався з цим для мене».
   «Як розібратися?»
  'Продай це. Позбудься цього всього. Я не хочу цього і не хочу про це думати».
  Кенні подивився на мене, а я озирнувся й знизав плечима.
  «Що дівчина хоче», — сказав я.
  Ми сиділи мовчки хвилину чи дві, оцінюючи тишу після божевілля останніх кількох тижнів. Монітор серцевого ритму Кенні був єдиним, що порушувало спокій, і навіть це було легким гіпнотиком.
  «Що ви будете робити з грошима?» — зрештою запитав він.
  «Віддайте його в заповідник для коал чи щось таке».
  Я не втримався від сміху, і Софі кинула на мене суворий погляд. 'Я серйозно. Нехай гроші принесуть принаймні користь».
  «Гаразд; але якщо ви серйозно збираєтеся віддати це, як щодо благодійної організації аборигенів? Я впевнений, що Рубі Маккензі може порадити добру справу».
  Кенні перехопив цю думку. — Це чудова ідея, Білле. Віддайте щось назад після всього, що білі хлопці в них забрали».
  Софі нетерпляче кивнула, і в її очах знову засвітився світло. — Тоді ми домовилися. Гроші підуть на благодійність – але тільки після того, як ми щось зробимо в пам’ять про Доллі. Я знаю, що ми не можемо її повернути, і перебування місіс Дейкр у в’язниці — це хистка справедливість за її смерть, але я хотів би вшанувати життя Доллі якимось жестом. Що вона любила, Кенні?»
  Він подумав на мить, а потім сказав: «Вона вас любила».
  Софі опустила голову й витерла куточок ока. Було зрозуміло, що навіть за той короткий час, який вона знала з Доллі, вона відчувала те саме — і все ще відчувала щодо Кенні.
  «Я думав, ми не стали сентиментальними», — сказав я.
  «О, геть, Білле, — сказав Кенні.
  Я намагався зберегти бадьору атмосферу, коли ми сідали на рейс Qantas на першому етапі нашої подорожі додому на Маршрут Кенгуру через Сінгапур. Я запасся блокбастерами та газетами в аеропорту, і коли ми сіли на свої місця, я сказав: «Я не очікую багато чого від компанії протягом наступного дня чи близько того».
  — Усе гаразд, Білле, — сказала Софі. 'Ні я.'
  Легкість у її голосі підказувала мені, що вона жартує, але я підозрював, що в ній був темніший відтінок. Буквально минулого вечора ми вели довгу, напружену розмову про… ну, про суспільство та його проблеми, насправді, але, здавалося, проблеми справді поверталися до чоловіків. Чоловіки, як вона стверджувала, відповідальні за велику частину бід планети, і, на думку Софі, світ був би набагато приємнішим, якби ним керували жінки – за винятком місіс Дакре, звичайно. Мені було важко не погодитися, і я сказав їй це.
  — Але не спишуй нас усіх одним ударом, — сказав я. «Є кілька з нас, хто не такий злий, як усі інші».
  Вона посміхнулася і нахилилася, щоб поцілувати мене в щоку.
  — Гадаю, ти не такий уже й поганий.
  Я почервонів, а потім додав: «І Кенні, звичайно».
  «І Кенні».
  Тепер, коли Boeing 747 рулив до злітно-посадкової смуги для нашого вильоту з Сіднея, мені раптом захотілося, щоб політ тривав якомога довше. Софі Керрінгтон, очевидно, мала похмуру думку про чоловіків; У мене було приблизно двадцять п’ять годин, щоб змінити її думку.
  
  OceanofPDF.com
  
  Також у цій серії
  Острів Доміно
  Інші книги Десмонда Беглі
  Золотий кіль
  Висока Цитадель
  Ураган Уайтта
  Зсув
  Лист Vivero
  Спойлери
  Біг наосліп
  Пастка свободи
  Канатні чоловіки
  Сніговий тигр
  Ворог
  Відлітати
  Багамська криза
  Несподіванка
  Ніч помилок
  Джаггернаут
  
  OceanofPDF.com
  
  
  Про видавництво
  Австралія
  HarperCollins Publishers Australia Pty. Ltd.
  13-й рівень, вулиця Єлизавети, 201
  Сідней, NSW 2000, Австралія
  www.harpercollins.com.au
  Канада
  HarperCollins Канада
  Bay Adelaide Centre, Східна вежа
  22 Adelaide Street West, 41-й поверх
  Торонто, Онтаріо M5H 4E3, Канада
  www.harpercollins.ca
  Індія
  HarperCollins Індія
  А 75, сектор 57
  Нойда, Уттар-Прадеш 201 301, Індія
  www.harpercollins.co.in
  Нова Зеландія
  Видавництво HarperCollins Нова Зеландія
  Блок D1, 63 Apollo Drive
  Роздейл 0632
  Окленд, Нова Зеландія
  www.harpercollins.co.nz
  Об'єднане Королівство
  HarperCollins Publishers Ltd.
  1 London Bridge Street
  Лондон SE1 9GF, Великобританія
  www.harpercollins.co.uk
  Сполучені Штати
  HarperCollins Publishers Inc.
  195 Бродвей
  Нью-Йорк, Нью-Йорк 10007
  www.harpercollins.com
   OceanofPDF.com
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"