Тобi дозволено все, все окрiм любовi, ти можеш радiти, спати. Вмиватись, ходити по магазинах, усмiхатись, не звертаючи уваги на стать. Ти повинна забути за рiзницю мiж статями, ти повинна сприймати всiх, як людей, як iстот... не бiльше.. не ближче. Ти повинна на деякий час, як найдовше, присвятити свiй вiльний час своєму внутрiшньому свiту.. пiзнати себе. Це важко. Значно легше ходити вулицями, знайомитись з людьми, емоцiйно сприймати нiжнiсть даровану протилежною статтю. Потрiбно поставити крапку на таких вiдчуттях i закритись у собi. Можливо. Для самосбереження, а можливо для того, що не тратити марно час i згодом.. в кiнцi життя сказати собi, що ти все-таки щось робила, крiм того, що телiпала язиком -ти писала... писала те. Що вiдчуваєш в даний момент i що смiх у склянiй спорудi дiйсно може розбити вдрузки обмеження. Смiх кохання, це було старою iдеєю, вона повинна померти, як i всi вiдчуття, що спалюють тебе, що приносять опiки ... якi з часом перетворюються у чорнi дiри.
Ти завжди втiкала вiд проблем, ховалась у пляшцi з алькогольним лемонадом чи у пачцi цигарок холодного пiслядощового вечора, часом ти сидiла при свiчках i слухала музику, не усвiдомлюючи того, що таким чином ти лише робиш яму глибшою. Що ти сама копаєш цю яму для себе ж. Не для них, а для себе. Дивишся на екран наполовину заплющеними повiками.. i всi цi слова нагадують хаос болю, хочеться зiбрати їх у жменю i жбурнути в чиєсь обличчя, можливо всього суспiльства.. Обличчя суспiльства в образi гвалтiвника твоєї душi , звичайно без реального обличчя, оскiльки тодi б довелося роками створювати одну iстоту з багатьох реальних людей.
Люблю, коли по шкiрi бiгають мурашки холоду, вони притуплюють бiль всерединi, принаймнi на кiлька моментiв з довгої дороги -Життя. Друга година ночi, i здавалось би записника з моєї екзистенцiї вистачило, щоб не загубитись у натовпi пiсля смертi. Так лишень пiсля смертi, до того часу звичайно доведеться стояти в чергах за Щастям, так i не дочекавшись його. Не всi люди, вмiють вийти з черги i пiти геть, я сама не знаю до якого виду належу . Часом здається, що маю достатньо смiливостi, щоб кинути всi цi марнi очiкування чи спроби добитись Свого.
Ця невгамовна надiя на бiлий колiр є надто сильною, щоб її цiлком викоренити з-пiд власної шкiри, навiть при опiках вона там залишається. I знову ж таки, смiливцi, що залишають чергу звичайно ж мають надiю, правда дещо iншого походження, але ж Надiю.. що знайдуть Щастя.. Там.. По за чергою...
Забути i стояти далi - основна мета теперiшнього, за неї звичайно соромно, але таким чином набагато легше перебувати в повсякденностi, нiж наважитись на вихiд.
Перечекати кiлька днiв. Мiсяцiв, рокiв i все це загоїться, правда на той час будуть вже зовсiм iншi поранення, але ж хрест нiколи не буває заважким.... я майже в цьому впевнена.. майже... впевнена?!..