Аннотация: незакiнчений роздiл нового твору про не зовсiм стандартнi вiдносини дiвчини iз темною силою.- новые добавления
I
Часом прокидаюсь в холодному потi, нiкого нема, самотнiсть... що з'їдає поступово мене, часточкою за часточкою... страшно, мара все не вiдпускає. Женуться сiрi собаки, їхнi бiлi iкла свiтять полум'ям вночi, моя порвана сукня зачiпляється за гiлки кущiв, голих кущiв, осоромлених зимою. Я завжди буду перша або остання.. але завжди...
Вiн прийшов тим же ходом, що i всi приходили, вiн посмiхнувся тою самою посмiшкою, вiн був вбраний у тi самi джинси i сорочку, якi вбирають усi.... його очi, так це були саме очi, випромiнювали жовте свiтло, вони були майже оранжевi. Провiвши втомлено рукою по власному лобi, ти поглянув на мене i нiчого не сказав, нiчого. Але менi цього вистарчило, щоб зрозумiти, що мiж нами нiколи нiчого не буде i твоє жовте свiтло буде свiтити в iншому будинку, в iншiй кiмнатi i скорiше всього у чужому лiжку.
Я вдячна кожному дню, бо я мазохiст, я та, що входить в розмову з Чорною Тiнню, щоб лякати себе саму, щоб боятись опинись не там де треба, пiсля закiнчення власної екзистенцiї. Це звичайно не легко - послати всiх далеко-далеко без жодних слiв чи натякiв, а просто припинити будь-якi зв'язки i замкнутись iз ним у тiснiй кiмнатi. Навiть при денному свiтi вiн палає i ловить екстаз, а тобi не стає легше вiд сонця, чи вiдчиненого вiкна. Вiн тебе не покидає. Замкнутi дверi, бiлi стiни, бiлi дверi, все-одно страшно, а чорна постiль зводить тебе з розуму, простирадло починає м'ятись без твого тiла. Так звана пустота змушує його рухатись, наче оргiя проходить на твоєму лiжку i тиша. Вiн нiколи не стукає у вiкно i заходить через стiни, вони не розсуваються, вони мовчать, як i вiн, але все рушиться. Якщо рахувати з кiнця, то спочатку пропадає бажання рухатись, згодом розмовляти з навколишнiм середовищем, потiм приходить вiдчуття, що ти все-таки з ним розмовляєш, правда вiн не вiдповiдає словами, лише показує тобi вiдео-стрiчки, якi справляють надзвичайне враження... i остання рiч... тобто перша, твiй розум їде... для суспiльства це зовсiм не в той бiк.
Вiн взимку показував тобi своїх коханок, серед них найкраща була з бiлим волоссям, вона ходила боса у довгiй синiй сукенцi, страшно... страшно.. тут тiльки я... Бiле, довге волосся, кров на стопах, вона залишається на снiгу i тане. Вона може так ходити довго-довго i нiколи не втомиться. От тiльки очi її часом стають кривавими i вона так тихо зiтхає. Але вiд того стає не легше. Лиш страшнiше i хочеться прокинутись.
Але то не був сон, ти опинилась бiля магазину, в якому продавався непотрiб, хтось там застряг, але тi люди для тебе нiчого не означали i спасати було вже надто пiзно, ти просто блукала навколо будiвлi i дивилась на прогулянку скривавлених нiг. Було холодно, снiг вже не падав , але тим неменше тобi здавалось, що щось тисне на пiдсвiдомiсть, щось бiлого кольору i воно вмiло кричати.
Ти пила чай, залишала трiшки на днi, чай завжди був iз цукром, згодом горнятко остигало i ти починала нюхати аромат залишкiв трав... ти намагалась вiдчути аромат дна... Воно пахло солодкавими домiшками, холодом, забуттям i темнотою а ще точнiше його Тiнню. Ми нiколи з ним не пили кави i майже нiчого не курили, оскiльки була зима i ми намагались тримати вiкна зачиненими, дверi також, особливо на нiч, щоб нiхто крiм мене не мiг знати, що нiч вiн проводить зi мною, близько-близько, впритул. Я не знаю чи вiн хоч колись спить, скорiш усього вiн намагається прокрастись у мої сни, що йому прекрасно вдається, i лякає мене ще дужче. Зранку в першi п'ять секунд менi завжди здається, що я вилiзла з ями i тепер починається нове життя, але плiвка швидко рветься i леза ножiв дiстають моє незахищене тiло, боляче.
Я нiяк не могла його кинути, бо його краса заслiпляла всi чорнi вiдео-плiвки i мої страхи.
II
Поверхом вище реготали якiсь люди, деякi з них тебе образили, а точнiше просто знехтували тобою. Роздивились, оцiнили, а через деякий час взнавши поближче кинули мертву, навiть не довiзши до цвинтаря. Зайшла до кiмнати, де було так веселому комусь, комусь, тим, що зiдрали шкiру з твого серця, наче з якоїсь там змiї, але ж нова не виросте, не виросте. Обличчя роздiлене на рiвнi клiтини, намальованi чорною губною помадою, з таким лицем ти увiйшла в їхнiй свiт веселощiв. Усi замовкли миттєво i поглянули на тебе, як на останню iдiотку, кiлька секунд мовчання , а потiм реакцiї, кожен вiв себе по-iншому. Але разом це нагадувало iстот, що виросли перед стiною i нiколи не бачили, що знаходиться там, на другому боцi.
- Для чого ти прийшла в цьому маскарадному костюмi?
- Просто я зараз пишу про це, менi закортiлось перевiрити вашi реакцiї, дякую за увагу, ви менi дуже допомогли. Вибачте, що використала вас у своїх цiлях, - принаймнi я вибачилась.
Повернулась до нього, тепер ми знову наодинцi в темнiй кiмнатi, я запалила свiчки. Вдягнула светр, щоб не мерзнути, сiла бiля лiжка, притуливши голову до його плеча i почалося....
- Я i моє iм'я є жiночою статтю, ти чоловiк, так би мовити, хоча можливо ти -жiнка, менi все-одно. Зараз я буду говорити з тобою i вiдповiдатиму на власнi запитання твоїми думками i своїм голосом, всi думатимуть, що це монолог, але ж я знаю, я знаю...
- Так, ти права, ти знаєш, дуже мало, але знаєш i красу вмiєш цiнити, правда дорогою цiною все це обiйдеться, не люблю говорити про те, що ти вже i так знаєш.
- Чому ти завжди займаєшся коханням у мене в кiмнатi?
- Ти найкраща з усiх глядачiв, отож навiщо менi шукати далi, якщо я знаю наперед, що не знайду нiкого кращого за тебе?!
- Я дуже вагаюсь, коли спостерiгаю часточки твого життя, менi часом здається, що я їду глуздом. Я намагаюсь себе заспокоювати, виходжу у ванну кiмнату, дивлюсь у дзеркало, протираю сухi очi i довго вивчаю жилки на власних очах, начебто нiчого не палила, а вигляд просто нiкудишнiй.
- Ти надто багато звертаєш уваги на власну оболонку, коли я в тебе не думай про це, бо особисто для мене ти завжди одна i та сама, i не має значення чи ти вагiтна. чи ти оголена, чи ти мертва.. все-одно це ти.... Ти.. i ти нiколи не змiнишся, лише зовнiшнiсть i деякi погляди , якi я знаю наперед, отож ти є собою, для мене.. завжди...
- Для Тебе... це не справедливо, що у тебе є дар бачити все збоку i знати, що як би я не змiнилась для iнших, для Тебе я залишусь собою, сумно.
-Нарештi, тобi принаймнi тепер не страшно.
- Ти зараз нi з ким не кохаєшся, i не принiс вiдеокасет, чи гiпнозу, чи отрути. Вчора я пила валер'янку, до речi, через тебе.
- Брехня, i сама ти прекрасно знаєш, що це неправда. Ти пила, бо хотiла померти.
- Цiкаво, невже ти вважає, що зовсiм не причетний до мого бажання смертi?
- Моя думка в даний момент для тебе не має нiякого значення, отож я мовчу.
- Я хочу спати, - я так хотiла , щоб вiн мене вiдпустив, або принаймнi перестав залякувати.
- Не можна, не зараз, ти сьогоднi майже нiчого не зрозумiла, отже ще рано.
- Що я повинна засвоїти? Не говори про червоний колiр. Будь ласка, молю.
- А що на рахунок дiвчинки з карими очима, яка загубила душу?
Потiк жаху перебiг моїм тiлом i спинився у двох пiвкулях мого мозку.
- Не треба! Отче наш, Ти що їси...
- Забудь... Не буду бiльше.
- Я iду спати.
- З тобою не можливо сьогоднi розмовляти, вбила собi дурницi в голову i навiть слухати не хочеш, завтра все-одно прибiжиш до мене i будеш просити, щоб я тобi хоч що-небудь показав.
- Я знаю. Але не сьогоднi, я втомилась, я не хочу, щоб ти ображався, я ж не можу без Тебе, просто втомилась, не вiд Тебе... от i все.
III
Я лежу серед зеленої трави, в руках тримаю пiсочний годинник, перехиляю його, споглядаю пiщинки, що слухаються мене i не мають жодного права на власну думку. На тiлi у мене не має нижньої бiлизни, лише довжелезна спiдниця свiтло-зеленого кольору з синiми стрiчками, що хаотично переплiтаються i утворюють слова, якi вмiємо читати тiльки я i Вiн. Я кiлька хвилин одна, в тишi, майже мертвiй, лише слабке дихання можу
почути випадково, коли сама перестаю дихати. Тихi стогони розпусти, але я зi всiх сил намагаюсь не вслухуватись i починаю наспiвувати одну iз улюблених пiсень:
- Чорна стеля падає камiнням,
Стiни вирiшили стиснути мене
I нема нiкого поряд.., - я не встигла закiнчити, як побачила його. Стояв бiля сосни, тримаючи в руках букет червоних ромашок. Його чорне волосся злегка завивалось, як i завжди, але чомусь саме сьогоднi вiн виглядав неперевершено i я нiяк не могла вимовити хоч якесь слово. Ромашки вiн тримав у лiвiй опущенiй додолу руцi, з них щось капало, щось темно-червоного кольору i це щось дуже менi нагадувало одну рiч, якої я так не любила в його свiтi.
- Давно вже тут лежиш? Я тобi квiточки принiс, думаю, що сподобаються, в них аромат надзвичайний. Зовсiм не такий , як у справжнiх ромашок i засихають вони дивовижно: поступово стають чорними. Лиш серединки незмiнно блищать бiлизною.
- Що це з них капає?
- Невже не здогадуєшся? - усмiхнувся i через мить його обличчя чомусь посмутнiло.
- Здогадуюсь, але менi вiд цього не легше.
- Знаєш, чому так виходить?
- Ти про що?
- Про квiти... Я ж їх вiд серця тобi збирав, от i пролилося моє серце на твої квiти.
- Мовчи...
Сонце поступово починало сiдати, хоча холодно не було, але передчуття чогось сумного не покидало нi на мить. Начебто було лiто, вiтер легко грався моїм волоссям, баламутив його i знову зникав на кiлька хвилин. В такi хвилин безвiтряностi наша мовчанка ставала нестерпною, я шарпала траву i розкидала зеленi шматки навколо себе. Життя просувалось поступово далi, а про мене воно начебто зовсiм забуло. Вiд цього хотiлось плакати. А ще й власна безпораднiсть, його присутнiсть. Вiн так i стояв з тими так званими ромашками i мовчав.
- Покажи менi їх., - повiльно пiдiйшов, сiв бiля мене, по моїй спинi пробiглись мурашки. Протягнув менi букет, доторкнувся до моєї долонi, що лежала на травi, своєю правою рукою, легко торкнувся вустами моєї холодної щоки. Я поглянула на квiти, бiлi серцевинки були заляпанi багряними краплинами, вони дихали...
IV
Годинник показував четверту ранку, я натягнула вище ковдру, щоб не лякатись пiсля сну ще дужче. Але, на превеликий жаль, вiн не спав, як i завжди. Не пройшло i секунди, як перед моїми очима замиготiла нова стрiчка психоделiї.
Ще кiлька мiсяцiв тому ти вирiшила з'їздити до Вавилону, ти знала. Що нiчого там не знайдеш, але принаймнi зможеш вiдпочити кiлька днiв i забути практично все, що тебе так дiймало вдома. Збирання валiз, купiвля квитка, поспiх у всьому, навiть не було достатньо часу придiлити йому. Вiн всi цi днi сидiв поряд i мовчав, сумно так споглядав i не вимовив нi слова. Ставало часом нестерпно неприємно вiд того, що вiн мовчить, що навiть не намагається привернути до себе увагу. Можливо вiн знав усе наперед i тому мовчав, бо не хотiв ляпнути зайвого, не знаю, а можливо. Йому просто було образливо , що я хочу втекти, хоч на кiлька хвилин, я ж не знала, що йому все-одно де я живу. Що вiн завжди буде поряд, завжди.
Зiбранi сумки, складений одяг, взуття, останнi телефоннi дзвiнки до мiста розпусти. Вирiшила заночувати у свого партнера. Якого т ненавидиш лиш через те. Що вiн чоловiк, що вiн дитина i що вiн не знає твоєї рiдної мови. Чорному забуттю все ж таки все-одно на якiй мовi з тобою шепотiтись, вiн може мовчки. Ми робили кохання, правда у нас нiчого не вийшло, я ще раз зрозумiла, що все це не для мене i я лишень трачу марно час.
- Привiт, -поцiлунок.
- Ага, я, якщо ти не проти пiду спати, все-таки нам вставати завтра о четвертiй ранку i менi хотiлося б виспатись.
- Звичайно, - сiв бiля мене на канапi, обiйняв.
Як важко все це витримати, навiть кiлька хвилин. Його шкiру, його обiйми, тупi слова, пестощi... зараз вирве. Кiмната з ненависним менi прапором на стiнi, чорний диван, печеня на журнальному столику, напiвтемрява, тиша i очiкування завтрашнього дня. Його нема, його сьогоднi не буде. Я знаю, вiн образився за мої спроби зробити кохання з нiчого, за мої домагання на людське банальне щастя, яке менi звичайно не свiтить. Я це знаю, але тим не менше часом хочеться бути просто дiвчинкою в лiжку з простим хлопчиком i вiдчувати те, що вiдчувають мiльйони.
Нарештi лежу в темнотi, тепло i радiсно, тривожно, завтра зранку все буде по-iншому, завтра я летiтиму у своє нове i таке коротке життя. Екзистенцiя на чотири днi, а потiм прийде смерть i воскресiння у старiй трунi. Лежу i думаю про коротке майбутнє, Його сьогоднi нема i я про нього не думаю, вiдчуваю себе на волi, здається, що бути вночi наодинцi навiть краще нiж бути з ним. Але краще про це не думати, а то вiн ще передумає i прийде, почне тут знущатись на моїми сновидiннями.
Прокидалась кiлька разiв вночi з переживання, що проспала чи що забула квиток на лiтак, чи адресу нової домiвки чи ще щось подiбне. Через кiлька хвилин знову засинала i бачила увi снах темноту.
Ранок був весняним, хоча в календарi панувала зима. Я пам'ятаю лише те, як опинилась в лiтаку. Там було багато людей, всi такi рiзнi i чужi, всi такi соннi i далекi i Його не було. Менi закортiлось його обiйняти, вiдчути його тепло долонi на власнiй щоцi, подивитись у його палаючi очi. Поступово проковтнув сон.
Я їхала в пустому метро, Вiн сидiв бiля мене i щось розповiдав. На Його обличчi вигравала щира посмiшка, бурмотiв щось про минулi подiї, щось дотепне. Я не слухала. Просто дивилась на Твоє обличчя, милувалась Твоєю радiстю.
- Ти мене зовсiм не слухаєш, ось уже як 23 хвилини i 47 секунд.
- Вибач.
- I ще й до того всього ти сьогоднi дуже небагатослiвна. Знаєш де ми знаходимося?
- Нi.
- У Вавилонi, як ти ще не здогадалась?! - посмiхаєшся.
- Ясно. Я так i думала., - хоча насправдi я не думала взагалi.
- Брехня, але не будемо про це зараз. Я хочу тобi дещо показати, можливо, тобi буде до вподоби...
- Можливо... - я знала. Що менi треба щось сказати у вiдповiдь, що-небудь, лиш би Вiн не образився, не обернувся до мене спиною.
- Я втомився вiд тебе, ти сьогоднi напрочуд нудна. Ось i наша зупинка. Виходимо, пропускаю тебе вперед i виходжу першим.
- Чому першим?
- У цьому мiстi дуже небезпечно вперед пропускати дам, все може трапитись... Одного разу...
- Не кажи менi, що ти вже тут був ранiше з кимсь iншим.
- Добре не буду тобi казати, що я вже тут був тисячi разiв i що я вже тут колись жив кiлька сотень рокiв.
- Дуже вдячна що ти менi не сказав.
- Що ти до мене зараз вiдчуваєш? Невже слово, що починається на лiтеру 'Р'.
- Га? Хiба ми можемо вiдчувати словами?
- Ну я намагався грати за людськими правилами, переграв... отож, ти що-небудь хоч вiдчуваєш?
- Так...
- Що?
- Невже Тебе це дiйсно так цiкавить?, - я знала, що цiкавило, але говорити, що я обожнюю його очi було принизливою рiччю.
Довге зiтхання, - Ну що за дитячi iгри, перестань.
Пiдземелля було похмурим, вульгарно розмальованим. На зупинцi стояло два чоловiки, що пристрасно цiлувались i мацали одне одного.
- Гидота i до того ж тут холодно.
- Друге спостереження було зовсiм не в тему, - це я тобi як редактор кажу.
- А я тобi, як фригiдна особистiсть жiночої статi скажу, що я втомилась вiд тебе i твоїх сюрпризiв.
В твоїх очах щось блиснуло, приблизився до мене, миттєво обiйняв i спробував поцiлувати. Майже вийшло, але я зупинила тебе вчасно, оскiльки розумiла. Що ти просто насмiхаєшся.
- Вгамуйся, у мене нема зараз нiякого бажання бавитись з тобою у плагiат.
-Тьфу, останнiй вираз був зовсiм не доречним.
- Ну й вали. Тобi все сьогоднi якесь не таке в менi, пошукай собi iншої спiврозмовницi.
Сiла втомлено на лавку i закурила одну з тринадцяти останнiх цигарок. Попiл падав на старi потертi чорнi джинси, що обтягували мою талiю i починалися на бедрах.
-У тебе красивi ноги, я хочу щоб ми швидше добрались до готелю, ти знiмеш джинси i ми насолоджуватимемось твоєю нiжною бiлою шкiрою i плавними вигинами.
- Хто ми?
- Я... ну i ще одна особистiсть, я впевнений, що тобi сподобається.
- Зузьки, я йду в клуб сьогоднi. Зi своїм другом, ми будемо насолоджуватись першим днем мого перебування у Вавилонi. I тебе не буде. Чуєш?! Не буде!!!
- Ну звичайно не буде... i не було i нема...
- Пiшов ти...
Цигарка вже закiнчувалась, в головi гудiло вiд думки, що доведеться цiлий вечiр дивитись на Його флiрт i з якоюсь дуже красивою дiвчиною, що продала свою душу заради Нього. Ми нарештi дiйшли до пошарпаної будiвлi, що має стати моїм притулком на кiлька ночей, тепер я знала, що так званий притулок доведеться дiлити iз Ним i Його Царством. Швидко заповнила всi папери, взяла ключ i поплелася на третiй поверх до своєї кiмнати. Там було тепло i свiжо, двоповерхове лiжко на червоному килимi, телевiзор i вiдео, дзеркало з умивальником, шухляда для одягу, вiкно з дебiльними фiранками, жалюзi, вiшалка для Його плаща i мого пальта, два рушника, двi ковдри, подушки i бiльше здається нiчого. Я лягла, прикрила повiки i намагалась не звертати уваги на шум, що робили машини на вулицi. Капав дощ.
- Менi подобається, - сказав ти i лiг безшумно бiля мене, навiть не подумавши залiзти на своє окреме лiжко на другому поверсi.
Я промовчала, просто дивилась у стелю лiжка i милувалась темрявою Вавилонського вечора. Здається ти взяв мене за руку, в такi хвилини менi завжди здавалось, що це не Ти є сценаристом мого життя, а я, так саме я могла зробити все, що хотiла з Тобою i рештою.