--- Ну то що? Як ти ? Тобi вже краще, чи ти ще досi думаєш про неї?
--- Та нi , я вже забув, до речi, твоя iдея на рахунок нашої "нової" любовi. Менi дуже навiть до вподоби...
---Так, а я вже навiть не надiявся на тебе , ти просто так ухилявся вiд вiдповiдi. I взагалi вiд моїх пiклувань про тебе...
--- Бачиш, не все в цьому життi так паскудно, просто я зрозумiв, що дiвчата створенi не для мене. Вони надто самозакоханi i дрiб'язковi!
--- Я радий , що ти це таки второпав, бо iнколи менi починало здаватись, що це забита iсторiйка...
--- Я теж щасливий, що маю такого друга, точнiше такого любого, як ти:)
Так вони iнколи втрачали один одного, але з часом все миналось, все поверталось на попереднi мiсця, вони знаходили одне одного i любилися до нестями. Їхнє життя було схоже на лабiринт, на прiрву. Обоє не знали чого хотiли, не знали для чого жили, лише на самому при кiнцi вони все зрозумiли... Це сталось якось несподiвано для них, нiхто вже не очiкував щастя i взагалi чогось на нього подiбного, вони просто виглядали смертi, очiкували чогось. Коли вони бачили життя, розваги цього життя їм здавалось що Земля створена для збочень, створена для таких пiдлот, як люди. I вони питали один в одного: "Як ми сюди потрапили, для чого Бог нас послав саме сюди, невже не має iншого мiсця для нас?" Вiдповiдей на цi питання нiхто з них не отримував, тому вони шукали усiх способiв прижитися на Землi, зникнути серед юрми. Розлитися. Були рiзнi часи: часи щастя i незгод, часи мирного життя i бурного , було все, але не було єдиного, не було справжньої любовi!
Звичайно нiхто з них не думав Спочатку про таке, вони обоє боялися цього , боялись їхнiх потягiв, боялись Церкви. Боялись Бога i його суду. Але через рокiв 30 обоє зрозумiли, що не потрiбно ховатись , не потрiбно нiчого такого!
--- Скiльки можна? Скiльки можна жити правильно, жити не для себе , а для iнших? Так, у Бiблiї написано що в першу чергу я повинен думати про ближнього, але , Боже, невже нiколи не настане так, що я зможу подумати про себе?
--- От власне, Господи, ми любимо тебе, ми поважаємо тебе , i можемо пожертвувати своїм життям заради тебе, але ми любимо один одного, i ми не можемо жертвувати поодинцi, ми потребуємо один одного! Зрозумiй це , будь ласка!
--- Я не можу жити один, не можу , менi потрiбен Вiн, бо лише вiн i думає про мене, пiклується, дихає мною, як i я ним дихаю. Нам не потрiбен кисень, нам потрiбна чиста любов, платонiчна любов!
Вони говорили це один до одного, говорили наче молитву, бо обоє вiрили, що Бог їх слухає, що вiн думає зараз про них i розумiє їх...
--- Боже, ми вже старi , нам не багато залишилось жити. Ми знайомi вже 30 рокiв, я його ЛЮБЛЮ, люблю усiм серцем, всiм єством, Господи , ти повинен мене зрозумiти. Ця людина вiддала вся заради мене, Покинула все, як i я покинув усе заради неї! Ми створенi один для одного, ти сам створив нас, я не можу без нього , не можу... - в примiщеннi почулись схлипування, чоловiк, який був уже весь сивий, i сидiв прикутий до iнвалiдного крiсла, плакав... Його схопив паралiч ще 8 рокiв тому, здавалось би для нас це дуже давно, але йому здавалось, що це було декiлька днiв тому, що життя проминуло як пташка над пiдвiконником.
--- Йдемо, нас уже всi чекають у їдальнi, ми не можемо спiзнюватись, за нас турбуватимуться, я не хочу робити їм неприємно.
--- Гаразд , пiшли, я думаю, що ми сьогоднi вiдбули молитву, Бог можливо колись простить нас, вiн змилується i забере нас на Небеса, а ти як думаєш?
--- Так , ти правий, я теж такої думки, але ми повиннi розмовляти з ним час вiд часу, показувати йому , що ми його не забуваємо, що вiн для нас є дорогим!
--- Так ми повиннi вiдбути покуту...
Обоє рушили в життя, вирушили у продовження своєї дороги , своєї стежини, яка невiдомо коли закiнчиться, та вони не дуже то i прагнуть кiнця, їм i так добре жити разом. Обоє рушили, кожен по-своєму: хтось на iнвалiдному вiзку , хтось за допомогою палички, але вони не йшли окремо, нi їхнi душi пливли поруч, за руки. I так спливало життя, так спливала доля людей, людей з Великими серцями.