Аннотация: Подорож, часом вона здаэться раєм, часом власними похоронами
Подорож...
Попереджаю, до кiнця краще не читати...
I
- Ну що купила?
- Так, пiвтора. П'ятнадцять гривень...
- Як завжди. Нас сьогоднi так багато, як нiколи...
По сiрiй грибковiй пiдлозi бiля дерев'яних сходiв проповз у свою нiрку щур. Вiн почувався тут, як вдома, нiкуди не поспiшав i не кремпувався через нашу присутнiсть.
- Це погана прикмета.
- У тебе що вже iзмєна?
- Нi, це просто дуже зле!
- Щур?
- Так, все годi йдемо...
- Ти ж кажеш, що це погана...
- Але я хочу трави! Iдемо...
Ми пiднiмались старезними дерев'яними сходами вверх, на останнiй поверх. Зi стiн облiтала шпаклiвка, на шершавiй поверхнi валялись шматки ганчiрок, качани яблук, залишки якоїсь тушеної капусти, вареної картоплi, моркви, гороху, чийогось лайна. Мене починало нудити... Запах стояв такий, що хотiлось насрати купу гiвна i нюхати ( воно має приємнiший аромат). Ми пiднiмались на горище, пiсок, попiл, якiсь дошки, наче мости, вели нас до культового мiсця. Величезна площа, маленькi круглi вiконечка, голуби, що тлумляться на даху, дерев'янi стiни, що пообписуванi матюками, iменами, закляттями, дивними, абстрактними словосполученнями, проханнями та погрозами. I були тут послання до Української Мiлiцiї.
Я сiла на листок паперу, що лежав тут ще з нашого першого вiзиту i втикнула. Всi стишили свої голоси, почали метушитись, а вiн витягнув з черевика полiетиленовий пакетик. В пакетику мiстились: шматок туалетного паперу, в який було загорнуто зелене зiлля i ще там була фольга з-пiд шампанського ' Одеське'. Вiн подивився єхидним поглядом на мене, спокусливо усмiхнувся, перед тим заклавши за вухо пасмо темного волосся, що час вiд часу падало йому на обличчя.
- Ну що починаємо?
- Ага ,- пробубнiли всi гуртом, нiби змовившись.
Хтось подав йому дивну ( не для мене) за формою пляшечку, я дала гравку, яку носила на шкарпетцi ( чорнiй, бавовнянiй).
Почалась давня традицiя: натягування фольги на горло пляшки, затягування її за допомогою пластикового кiльця, пробивання гравкою дiрок на фользi за спiраллю, дезинфiкування заднього отвору, ну i звичайно ж засипання у фольгу зiлля. Нас було шестеро: я, двоє моїх екс-дiвчат, двоє депресивнiкiв i вiн. Ми знали одне одного, як своїх шiсть вiдчуттiв. Я була дотиком, перша колишня дiвчина - нюхом, друга - зором, один хлопець - смаком, другий -слухом, а вiн шостим вiдчуттям. Вiн знав, що сьогоднi можна тут сидiти, знав, що сьогоднi ми вiльнi i знав, що я люблю його, як i вiн мене.
Колись я ходила сюди без нього, лише з одною iз своїх дiвчат. Спочатку все було нормально, але одного разу нас забрали в мiлiцiю. Це було грандiозно! П'ять молодих хлопцiв, схожих на звичайних прищавих гопiв забрали нас у вiддiлок. Спочатку вони обшукали мою сумку, не вiддавши належне травi, що лежала загорнутою в туалетний папiр, вони перерили сумку моїй подрузi. Узявши баклаху з собою ( вони сказали, що це речовий доказ) вивели нас вниз, попросили сiсти в їхнi бiлi 'Жигулi'. Ми чемно вiдмовились вiд такої ласки з боку шанованої мiлiцiї. Сказали, що краще пiдемо пiшки, оскiльки не довiряємо їхньому посвiдченню ( що, до речi, було одне на п'ять осiб!) Насправдi ми думали, що зможемо якось втекти. Коли ж ми нарештi пiшли пiшки, то з п*яти 'богатирiв' - сухоребрикiв з нами лишився лише один курдупель, якогось темношкiрого походження. Ми впевнено крокували вiд 10 брами пр.Свободи до пам'ятника Мiцкевичу, де я трохи невпевнено викинула свiй студентський. Я вважала, що не буду говорити їм свого справжнього призвiща, оскiльки не хотiла, щоб вони вийшли на мою адресу i батькiв. Хлопець йшов попереду, лише iнколи обертаючись, ми дивились по бокам, але нiякої путньої схованки не бачили; довелось прямувати до Мартовича...
Не хочеться ще раз в подробицях згадувати, що ми там робили. В основному сидiли i чекали, поки кожного з нас перевiрить тьотя-лесбiянка ( роздягне, роззує, проведе навчальну бесiду на рахунок пiрсiнгу, гадiв посеред лiта, поглядiв на навколишнє середовище i життя). Вiдкривала очi на новий 'прекрасний' свiт: хлопцi -рагулята, дискотеки, мiнi-спiднички, каблучки, довге волосся, хорошi манери... Це тягнулось приблизно три години, було настiльки нестерпно сидiти на диванi i слухати тупi розмови працiвникiв вiддiлку. Коли я йшла на перевiрку, то в темнотi на сходах позбулась залишкiв трави, якi перед тим нiяк не могла знайти у сумцi, щоб викинути ранiше... А потiм нас вiдпустили, без жодних заднiх думок чи вагань. Ми були вiльнi, нас вже не гребло i взагалi нам здавалось, що ми потрапили у автокатастрофу i вижили ( вийшли сухими з сечi). У мене в кишенi чорної сукнi лежав телефон тьотi-лесбiянки, яка допитувалась якої ми орiєнтацiї, потрiбно було довго вiдбрiхуватись, щоб часом не попасти в її пута. Уявляєте... стоїш гола перед жiночкою, що питається тебе про твої погляди на рахунок протилежної статi i т.д. i т.п.
Але це було так давно... Сьогоднi я з ним i менi нема чого боятись. Ми закiнчили наш обряд, забрали свої сумки з пiдлоги i почали виходити...
Коли ми опинились на перших сходинках я обернулась, щоб взяти його за руку, але нiчого не побачила крiм води ( морської мутної води), що величезним потоком вмить збила мене. Це нагадувало Содом, наче менi сказали не обертатись, а я обернулась i стала соляним стовпом! Але ж менi нiхто нiчого не казав! Вода шумiла, мене несло стрiмко вниз, спiралеподiбнi сходи здавались вiчнiстю. Лише згодом я змогла висунути голову над поверхнею рiдини. Вода була солена i першi спроби розтулити повiки i сфокусувати погляд на чомусь були невдалими. Через добрих пiвхвилини я змогла проаналiзувати побачене мною... Навколо мене пливли мертвi тiла, дуже глибокi рани виднiлись на деяких частинах. Я не могла впевнено сказати, що то були мої колишнi друзi. Так саме колишнi, теперiшнє з ними вже не iснувало, не важко було здогадатись, що вони мертвi. А де ж вiн? Де вiн? Я нiяк не могла зустрiти його поглядом, крiзь мутно-голубувату воду нiчого не було видно. Мої сiдницi весь час бились об сходи, а iнколи до мене притулялись вiдкинутi водою частини тiл ( руки, чиясь нога). Це було настiльки жахливо, що я не могла навiть крикнути вiд горя, я лише тихо стогнала... Вiн! Так це вiн! Безсумнiву... О, Боже! Що з ним сталось?! Попечене обличчя, тiло зрiзане на мiльйони шрамiв, викоченi зiницi, вираз обличчя переповнений розпуки, жаху , ненавистi, розгубленостi... Наступними моїми думками були: 'Чому я вижила, чому саме я повинна була це все побачити? Чому? Чому я можу слухати? Мовчання... чому можу розумiти мову без слiв, без поглядiв, без рухiв, без тебе? Чому ти тепер не можеш? Чому ти бiльше не дихаєш? Чому я не взнала першою, що це станеться... Чому я так рiдко говорю без слiв ?'Нi!', чому ж я так часто чую це слово? Не вiд тебе, а вiд Тебе, чому той кого просиш бiльше говорить :'Нi!'? Чому я потiм б'юсь головою об стiнку, чому лежу на пiдлозi i реву? Чому пiсня закiнчилась швидше, тому що я її прослуховувала вдруге? Чи чому? Чому стiльки запитань? Може колись все це закiнчиться? Коли? Коли я знайду когось нового чи коли захочу померти... i я скажу до Тебе :
- Забери мене до нього, не обов'язково до Себе. Лиш би до нього!
- Ой нi, це надто багато. Вибач!
- Нiчого я звикла...
Чому половину життя ми тратимо на пошуки? Чому ж цi пошуки не завжди приносять позитивних результатiв, а якщо i приносять, то так ненадовго... Чому я говорю сама до себе? А чому бiля мене нiкого нема? Лише трупи... Чому я повинна хотiти жити, якщо нема жодної людини, щоб жила зi мною? Нема? А чому? Хто винен? Я сама? А що я зробила не так? Просто взяла i прямо вiдкрила всi свої карти, пiсля Твого першого ходу! А Ти хотiв гри, а менi вона не потрiбна! Чому я не можу вiдверто говорити, що я щаслива, що я найщасливiша людина на свiтi? Чому?
Менi завжди всього мало? Маю ж батькiв, здоров'я їжу, лiжко, кiмнату( хоч i без дверей), але ж кiмнату i до того ж свою власну, одяг, косметику, вiкна, грошi, усмiшку ( що тепер буває так рiдко), друзiв ( хоча мертвих, але маю) - можна зробити порiвняння, мертвi друзi - це друзi за дев'ять тисяч кiлометрiв. То чого ж менi ще бракує? Його! Чому? Зараз буде нервовий зрив, вже бiла пiна на губах, зiницi помутнiли, що вже говорити за нiгтi, що впились у посинiлi вiд натиску ноги. Чому я не харкаю кров'ю? Цигарка..., друга, третя, четверта, fifth, sixth, seventh, восьма, дев'ята, десята, пачка, папiр вiд пачки, слова. Фольга, сiрники, кiмната (без дверей), їдальня, кухня, спальня, ванна, балкон... догорають... Лишились лише на попелi мої запитання :'Чому цього всього насправдi нема? Лише мертвий вiн, а я жива?! Чому?'
II
- Дiвчино, я так думаю, що вам вже краще?
- Так, здається... -я дивилась на людину в зеленому спецодязi дуже невпевнено, а бiлi стiни львiвської психiатричної лiкарнi зовсiм не заспокоювали мої нерви.
- Ну то що, ви можете зi мною поспiлкуватись?
- Напевно можу... Хоча спочатку я б попросила надати менi першу медичну допомогу! - дещо впевненiше випалила я.
- Навiщо?
- Як це навiщо? Ви що з глузду з'їхали, невже не бачите моїх ран по всьому тiлi?
- Панi, сядьте будь ласка, у вас шок, у вас щось трапилось, напевно. Я все розумiю, але ж нiяких ран чи тiлесних пошкоджень у вас не виявлено. Ми обслiдували вас, брали кров на аналiз... Знайшли в кровi залишки, як висловлюється українська прогресивна молодь : 'драпу'. Що ви на це скажете?
- Нiчого, це не має зараз нiякого значення. У мене загинули друзi, наречений!
- Так? - лiкар притворно-спiвчутливо поглянув на моє блiде обличчя, вiд його погляду менi стало ще гiрше.
- Послухайте... Вчора...
- Так, я це вже чув, ви вчора марили цiєю iсторiєю, як бачу сьогоднi нiчого не змiнилось.
- Ви ж не даєте менi сказати!
Лiкар нервово натиснув якусь телефонну кнопку, щось промимрив у слухавку i через декiлька секунд в кабiнетi з'явились двоє молодих чоловiкiв у бiлих халатах. Вони взяли мене попiд руки i спробували вивести.
- Нi, пустiть! Я вмираю. Допоможiть! Я не божевiльна, я не божевiльна, я не божевiльна!!!
III
- Агов, прокинься! Не репетуй на весь вагон! - мене хтось тормошив.
Я вiдкрила очi i зрозумiла, що це все був всього-на-всього сон, дуже страшний. Це було сновидiння про моє минуле з домiшками хворої уяви...
- Як ти? На, попий води! - бiля мене стояла дiвчина з надзвичайно бiлим обличчям, можна було подумати, що це їй наснився кошмар. Вона мило посмiхалася i простягала металеве горнятко з чимось, що хлюпало в серединi.
- Дякую, - бiльше я не знала, що сказати... Мою подяку завершив гудок потягу. Я їхала в Крим...
***
Менi було шiстнадцять, коли я виїхала до Америки i там... Я жила в невеличкому апартаментi з свiтло-сiрими стiнами i чорними меблями. Поступила на журналiстику, в той час я вже непогано знала англiйську, бо перед тим закiнчила High School. Я виглядала на всi сто: бордове волосся сягало середини шиї, воно стирчало в рiзнi сторони i робило мене дуже cute . Великi темно-карi очi були надто наївними, як на мiй вiк, пухлi губи мали спокусливий згин зверху, а нiс був трiшки курносим. Менi страшенно подобалось вчитись на факультетi , який я обрала. На третьому курсi у мене було вже багато знайомих, деякi з них були зiрками. Я почувалась впевнено i знала цiль свого життя. Я нiколи не шукала слави, лише популярностi. I я легко добилась її, саме на журналiстицi. Жоден хлопець з мого унiверситету не цiкавив мене, з деякими я зустрiчалась, але все це було не довготривалим. Мексиканцi. Негри i бiлi, що оточують тебе з усiх бокiв... така обстановка була в школi, першi мiсяцi депресiй, першi днi непреривних слiз i протирання дупи в шафi. Так, я досить довгий час сидiла у тому темному, улюбленому куточку кiмнати. Шафа для мене була iзоляцiєю вiд того життя, яке я ненавидiла. Я багато чула про розкомплексованiсть американцiв, але нiколи не могла подумати, що вони дiйсно настiльки прямi i збоченi. Перший день у школi був для мене величезним випробуванням: ходиш вiд одного стола до iншого, заповнюєш рiзноманiтнi документи, вiдповiдаєш на питання, яких не розумiєш, губиш номери твого власного коду для замка. Доводиться пояснювати людям на ламанiй англiйськiй про свої проблеми i знову шукати виходу iз дебiльної ситуацiї. Потiм зустрiчаєш якого придурка-мексиканця, що питається чи не потрiбна тобi допомога... ' Чи потрiбна менi допомога?! Так, звичайно! I ось вас уже двоє, звичайно вiд не кумекає українською, але принаймнi усмiхається i щось меле англiйською, ти навiть дещо розумiєш... Пiсля декiлькох хвилин мовчання вiн питається, чи маєш ти хлопця i додає, що йому повинно бути соромно за це. Але вiн хотiв би з тобою зустрiчатися, бо ти вiдiтєлi дуже мила... А що ти?! Ну що ти? Як тобi пояснити, що тобi в дупi те зустрiчання i взагалi тебе нудить вiд тої Америки з її послугами з надiєю на вiддачу! Ти починаєш вiдкараскуватись, як найбiльш впевнено i серйозно, але насправдi тобi так смiшно, аж до слiз.' Не знаю, я ще подумаю, зустрiнемось у вiвторок i я скажу. Поки що не знаю...' А хотiлось сказати зовсiм iнше:' Fuck off and leave me alone:' потiм сидиш вдома i надiєшся на те, що побачиш того виродка не скоро, оскiльки в школi навчається три тисячi учнiв...
I ось коли закiнчилось навчання в унiверситетi, через декiлька днiв один мiй знайомий запросив мене на закриту вечiрку його друзiв. Вiн нiчого не казав про те, хто там буде, лише таємниче посмiхався, що мало означати :' Тобi знайдеться там робота i ти будеш вiд неї в захопленнi!'
Я любила рiзнi вечiрки, особливо якщо там були сливки чикагського суспiльства. Так, я жила саме в Чикаго, в downtown. Менi подобався цей район - хмарочоси, газони, молодь на травi. Великi квартири, все зроблено для того, щоб людинi було зручно i комфортно. Я жила на тридцять восьмому поверсi i звичайно не могла порiвняти цю квартиру iз моєю колишньою в Бервiнi, де я жила з батьками. Тепер я заробляла бiльше-менш нормальну стипендiю, i до того ж отримала нову роботу, яка починалась через тиждень. Звичайно я не мала тонни грошей i не могла собi дозволити купляти багато дорого одягу чи косметики, але це не було для мене проблемою, оскiльки декiлька рокiв тому я навчилась шити. I тепер могла смiло втiлювати мрiї в реальнiсть. Отож цього вечора я сiла за машинку, бо вирiшила, що повинна створити щось нове спецiально для цiєї вечiрки. Яка, до речi, поки що виглядала для мене Чорною Магiєю... оскiльки мої знання Чорної Магiї дорiвнювали кiлькостi вiдомої менi iнформацiї про цю вечiрку.
Цiлу нiч я сидiла за шиттям, лише iнколи вставала випити соку чи з'їсти якогось грейпфруту. Пiд ранок сукня була готова... Чорний льон поєднувався з металевим обручем з шипами, на шию. Суконка сягала п'ят i була приталеною, а спина повнiстю вiдкритою, майже до дупи. Я прагнула, щоб всi були в захватi i вiдкрили менi свої таємницi, якi б я хотiла знати. Я нiколи не лягала в лiжко з тим, хто зацiкавив мене, як особистiсть про яку можна написати. Але я завжди намагалась виглядати так, щоб особа вiдкрила всi карти без злягання. Менi це вдавалось, хоча iнколи дуже важко. Я нiколи не була холодним журналiстом, що просо витягує факти, наче машина-автомат. Я була привабливою i м'якою, коли це було потрiбно, але не гнучкою. В менi поєднувався холодний розум i люб'язнiсть. Я уважно слухала спiврозмовника, навiть якщо вiн розповiдав про якiсь дебiльнi проблеми свого лайнового життя.
Сьогоднi я повинна була бути 'вища кляса', не знаючи, що мене чекало там, я вiдчувала, що це буде щось суперове... Закiнчивши всi приготування до сьогоднiшнього вечора я лягла в лiжко i заснула мертвим сном. Коли я прокинулась i подивилась на годинник, мене схопив сердечний корч. Була шоста година вечора, а менi потрiбно було бути в зазначеному мiсцi о сьомiй. Урочиста частина починалась саме в цiй годинi, а дорога до примiського палацу займала годину часу... Я була ще зовсiм не зiбрана. Страшенно не любила спiзнюватись, а коли хтось дозволяв собi прийти невчасно, я могла вичитувати йому моралi цiлих пiвгодини. До того ж час-грошi, яких у мене й не дуже багато. Саме на урочистiй частинi я могла опридiлитись зi своїми сьогоднiшнiми жертвами. Потiм я просто не зможу цього зробити, всi розiйдуться по рiзних кiмнатах i будуть вiддаватись коханню, алкоголю, швидше всього наркотикам.
Я швидко привела своє обличчя до нормального вигляду, зробила мокрий ефект волоссю, перед тим прийнявши холодний душ, вдягнула новоспечену сукню, бордовi босонiжки на шпильках, металевi браслети з шипами i не забула сумочку з блокнотом, диктофоном, вебкамерою i ще всiлякими причандаллями, в основному жiночими фiгнюшками.
Залiзши у свiй чорний порш з вiдкидним дахом, я ще раз переконалась, що не помилилась у виборi авто. Увiмкнула радiо ' Alternative', саме в цю хвилину крутили пiсню M .Manson ' Tainted love'. Вiтер ворушив моє волосся, затемненi окуляри дозволяли розслабити очi, не зважаючи на сонце, що як раз заходило. Музика збуджувала мене i адреналiн все пiднiмався.
За пiвтора години я ледве припаркувала машину, оскiльки вiльного мiсця практично не було, ще раз матюкнувшись я все-таки знайшла мiсце за двадцять метрiв вiд будинку. Нерви мої були, наче натягнутi струни, оскiльки їхавши сюди я попадала з одного трафiку в iнший.
Натиснувши кнiпку дзвоника, дверi нiхто не вiдчинив. Я була така зла, що штовхнула зi всiх сил ногою тi довбанi дверi, вони на моє здивування вiдчинились. Зайшовши у вестибуль я була щиро шокована тим, що побачила : купа людей сновигали з однiєї кiмнати в iншу, деякi сидiли на пiдлозi i курили, дехто просто валявся на диванi. Серед них були вiдомi кiноактриси, вокалiсти, базгiтаристи, телеведучi деяких музикальних каналiв ( Mtv, First music), дизайнери, деякi редактори бульварних газет ну i ще багато менi незнайомих людей. Я нiяк не могла побачити свого знайомого, що запросив мене. Нiхто не звертав на мене уваги i навiть не думав пiдiйти i спитати чи є у мене хоч якесь запрошення на весь цей бедлам. Я вирiшила походити кiмнатами, може як раз пощастить знайти хоч якусь знайому менi людину. Зайшовши у першi покої, я не побачила нiчого, оскiльки все було в диму i лише якiсь голоси щось лепетали в туманi. Наступнi кiмнати не давали кращих результатiв, усюди були розкиданi бички, пляшки вина, Мартiнi, пива, горiлки. Втративши надiю я зайшла у ще одне примiщення, як виявилось це була їдальня. За довгим столом , на якому стояли свiчки, сидiли ще не втратившi над собою контроль люди. Серед них я побачила свого товариша, що пригублював якийсь лiкер i мило посмiхався дамочцi американською усмiшкою, своїми конячими зубами. Коли я приблизилась до вiльного крiсла, всi обернулись в мою сторону i запитливо глянули на мiй фейс. Я не розгубилась, нiчого не сказавши впевнено сiла i налила собi шампанського. Всiм сподобалась моя наглiсть i бiльше не дивились на мене, як на чужу. До того ж мiй друг представив мене. Хлопець, що сидiв праворуч мене поцiлував мою руку i це так насмiшило мене, що я не втрималась вiд того, щоб чокнутись з ним келихами. Я вливалась у цю атмосферу п'яного божевiлля. Злiва вiд мене сидiла особистiсть, яка чомусь дуже сильно впливала на мою пiдсвiдомiсть, у нього, напевно, було величезне бiо-поле. Я обернулась i побачила бiле обличчя з густим, прямим чорним волоссям, темно-сiрими очима i сталевим поглядом. Мене аж пересмикнуло, мiй веселий, безтурботний настрiй змiнився вмить на дискомфортнiсть.
- Браєн.
На його iм*я я лише змогла ковтнути слину i кивнути головою. Допивши своє шампанське я набралась бiльше смiливостi i вирiшила сьогоднi присвятити свiй час саме цiй особистостi. Але як це не було дивно для мене, я не могла почати свою лекцiю. Вiн виручив мене:
- Ти журналiстка? - холодно спитав вiн.
- Так, а звiдки ти знаєш? - це запитання було не зовсiм таким яким би я хотiла його бачити, але я чомусь перестала думати над тим , що говорю, менi здалось, що ця людина почала керувати моїми думками...
- Тiльки що про це говорив Майкл, - ще бiльш нервово випалив...
- Так, я журналiстка... - задумливо прошепотiла я i додала, - i як раз хотiла взяти у тебе iнтерв*ю! - я питливо поглянула в його розширенi зiницi.
- Невже?! - насмiшливо спитав вiн.
Менi чомусь здалось, що вiн почав нервуватись. Це було дуже дивно, особливо пiсля того, як вiн взнав, що я просто рядова журналiстка, що бiгає за знаменитостями.
- То ти не проти?
- А як на рахунок iншої кiмнати?
- Менi все-одно, хоча думаю тишина нам би не завадила.
- Ну то пiшли! - вiн встав, подав менi руку i ми вийшли iз зали, перед тим я обренулась i розгублено поглянула на Майкла, вiн лише хитро пiдморгнув менi та iронiчно посмiхнувся...
Ми опинились наодинцi в темнiй кiмнатi, вiн стиснув мою руку :
- Як на рахунок знайомства поблище? - прошепотiв вiн менi над вухом.
- А як на рахунок кращого ставлення до мене? Я не повiя, що хоче взнати факти, що її цiкавлять, через лiжко!
- Ясно, ну тодi менi нема чого тут робити!
- Нема?! - роззлючено прокричала я.
- Хоча нi, я собi зараз вiдiрвусь, хочеш приєднуйся.
- Нi, дякую, обiйдусь, - я втомлено сiла на лiжко i увiмкнула настiнне бра, яке в темнотi намацала рукою.
- Заспокiйся, чого надулась?! Я не хотiв тебе образити, прагнув зробити, як краще... До речi, вимкни свiтло, воно подразнює мої очi.
- Хотiв як краще, а вийшло як завжди...
- Чому це як завжди? У мене виходить так, дуже рiдко, - вiн зробив двi дорiжки i вдихнув їх за декiлька секунд.
Я налила собi лiкеру i почала мовчки смакувати. У кiмнатi знову запанувала темнота, жалюзi були опущенi, через це менi здалось, що я в могилi. Ми сидiли мовчки, потiм вiн встав, закрив дверi на ключ i знову сiв на лiжко.
- Це я , щоб нас не турбували...
- Ага, - протягнула я, бокал лiкеру почав дiяти. Вiн пiдсунувся до мене, поцiлував.
- Ти любиш Мартiнi?
Я не зовсiм розумiла до чого це запитання, але все-таки вiдповiла:
- Не дуже, а ти?
- Я теж. Давай бавитись у таку гру : ми по черзi говоримо все, що спадає на думку! - Ok. Хто перший?
- Ти!
-Я... боюсь i хочу iнколи я гублюсь серед своїх думок я люблю музику твою тебе я починаю п'янiти я напевно вже п'яна я люблю зеленi соковитi яблука я не люблю м'якi банани я божеволiю вiд чорного кольору вчора я думала що все буде зовсiм iнакше ... - я зупинилась, налила собi ще один келих, витягнула iз сумки 'Captain Black' Gold, вiн припалив i я продовжила, - я iнколи плачу я дуже нiжна хоча навiщо я все це говорю?
- Продовжуй, не бiйся, я не зроблю тобi боляче, хоча я дуже не люблю, коли хтось бiля мене курить...
- Знаєш iнколи менi хочеться послати весь свiт я дуже не люблю коли мене хтось критикує я готова роздерти на шматки цю людину це мiй мiнус!
- Ну не знаю, чи це мiнус. Я теж не люблю критики.
- Її, напевно, нiхто не любить!!!
- Напевно...
- Тепер твоя черга, - тихо сказала я i поклала свою отяжiлу голову йому на колiна, простягнула ноги на лiжку i закрила повiки.
- Я бачу коридор, в кiнцi коридору зелене свiтло, там стоїш ти! Гола i прекрасна! Твої повiки заплющенi. Ти плачеш. Я знаю, що не можу пiдiйти, але не знаю чому... Нi, я знаю! Я не маю тiла, лише моя душа! Я мертвий, а ти все плачеш.
Вiн нахилився i поцiлував мене ще раз. Я була готова поламати всi свої правила щодо дiлових вiдносин до спiврозмовникiв не мого кола.
- Я хочу тебе.
Я мовчала, менi було важко зламати всi стiни, але я зробила це :
- Я теж...
Вiн обняв мене своїми довгими холодними руками, нiжнi, стрункi пальцi заковзали по моєму одязi. Вiн допомiг менi роззутись, поклав на лiжко i почав облизувати мої пальцi на ногах. Нiжно торкаючись вологим язиком поверхнi моїх пальцiв, я вiдчувала себе настiльки щасливою. Його губи ковтали пальцi по черзi, я всiма клiтинками нiг вiдчувала чутливiсть його вуст. Простогнала i протягнула до нього руки.
В дверi хтось постукав...
- Агов, люди, вiдчинiть, я забув тут свої condoms!
Ми не хотiли зупинятись, але кожен з нас розумiв, що потрiбно виручити чувака. Браєн встав i вiдчинив дверi. Я сидiла на лiжку з п'яним, розгубленим i трiшки засоромленим поглядом.
- Sorry, я на секунду, - сказав незнайомець, - до речi, раджу вам спускатись вниз, там приїхав iменинник!
- Ага, - сонно промурчала я i почала застiбати свої босонiжки.
Коли виходили з кiмнати, у living room всi свистiли i щось викрикували. А менi так не хотiлось бачити того iменинника, до того ж нiхто менi нiчого не казав про день народження i я не купляла подарунок.
- Давай пiдiйдемо до нього!
Цiлий вечiр ми провели бiля того Гаррi, який виявився дуже веселим i дотепним чоловiком. Вiн дуже любив Браєна i я йому також сподобалась, отож вiн нас тримав бiля себе цiлу вечiрку. Я не скажу, що було нудно, було суперово, особливо нiчна прогулянка в лiсi при повному мiсяцi, ми розпалили вогнище i готували шашлики. Це була одна з найкращих вечiрок на яких менi доводилось бути. Темнi древа, м'яка прохолодна трава, полум'я, зiрки, салюти, музика, танцi навколо вогню пiд техно, медитацiї... Пiсля того всього ми так i заснули в лiсi. Прокинувшись я вiдчула на собi теплу ковдру i на грудях чиюсь руку. Коли я вiдкрила повiки, то зрозумiла, що це була рука Браєна. Вiн мав серйозний вираз обличчя у снi. Менi чомусь не хотiлось їхати додому. Звичайно я могла встати, перейти галявину, сiсти в машину i поїхати геть. Я чомусь вiрила, що вiн не попрощається зi мною так просто, що вiн не скаже , що його вже не гребе i вiн не хоче мати зi мною щось спiльне. Я вирiшила полежати i почекати поки вiн прокинеться.
- Привiт, протягнув вiн i позiхнув.
- Iдемо?
- Якщо хочеш, пiшли. Я трiшки змерз, треба їхати додому вiдiгрiватись.
Я посмiхнулась, хоча всерединi закрався страх, оскiльки вiн мiг поїхати до себе додому, а я залишусь з нiчим. Я встала, взяла свою сумку i не обертаючись пiшла вперед, спрацював iнстинкт самодостоїнства i гордостi.
- Агов, зачекай, чого так поспiшаєш? Все-одно ми поїдемо разом!
- Разом? Куди?
- До мене, ти не проти?
-Не проти.
Я сiла у своє авто, вiн у своє, менi довелось їхати за ним, як виявилось вiн знiмав номер в центрi Чикаго, зовсiм не далеко вiд мого помешкання. Сам вiн жив у Лос-Анджелесi, а в Чикаго приїхав спецiально на це день народження. В принципi вiн мiг їхати сьогоднi додому i йому не потрiбен був номер, але знаючи свою гультяйську натуру вiн вирiшив пiдстрахуватись на всяк випадок.
- Заходь! Почувайся, як вдома!
- Ага. Але не забувай, що ти в 'Ляльцi'...
- Що?
- Та нiчого, це у мене ностальгiя за Україною, я там народилась.
- То чому ти туди не з'їздиш?
- Не знаю... Менi здається, якщо я туди поїду, то вже не захочу повертатись.
- Ну то що?
- Тодi я бiльше нiколи тебе не побачу... Лише по телевiзору...
- Ха, ти ступила на небезпечну дорогу... Ти це знаєш? До речi...
- Що?
- Лiна...
- Так? - я була здивована тим, що вiн пам'ятає моє iм'я, зазвичай такi особистостi , як Браєн не запам'ятовують iмена дiвчат з якими провели нiч. Зi мною у нього навiть цього не було... Але все ж...
- Я йду в душ, можеш приєднатись.
- Дякую за запрошення! Ти йди, я ще подумаю.
Вiн зняв пiджак, сорочку i гонорово направився у ванну кiмнату. Пройшло п'ять хвилин, а я так i не знала , що робити. Тупо дивилася на годинник, що стояв передi мною на столi i тiкав. Я боялась цiєї особистостi. Ранiше я стiльки чула про його грубiсть, збоченiсть, самозакоханiсть, цинiчнiсть, гордiсть..., що тепер менi було страшно падати йому в обiйми... Можливо, я стану для нього ще одною iграшкою, пiсля першої гри вiн зламає мене i викине. Минуло десять хвилин, а вiн все ще не виходив ( дожидав свою здобич). А я була, наче та наполохана лань, що бачила приманку i знала, яке можна задоволення отримати вiд неї, але також я знала наслiдки. Ранiше я завжди вiдмовлялась вiд насолоди, оскiльки боялась фатального завершення. Та сьогоднi я вирiшила отримати кайф, а що буде далi мене не цiкавило... Я сама не вiрила в це, але все ж таки роззулась i рушила до цiлi.
Зайшовши у bathroom, я побачила його тiло крiзь скло душової кабiнки. Воно було пiком моїх потаємних бажань. Воно було плодом моїх пiдлiткових i теперiшнiх фантазiй. Я вiдчинила дверцята i зайшла i вiддала себе потоку долi. Мокрi краплi вiдразу намочили мою сукню i саме в цю мить я зрозумiла таку просту але важливу для мене рiч : моя туш не водостiйка. А вiн всього-на-всього переможно посмiхався.
- У тебе дуже сексуальний вигляд у цiй сукнi в душi.
- Дякую, але менi здається у мене от-от потече туш.
Пiсля моїх слiв вiн почав пристрасно цiлувати мої повiки i водночас зривати iз мене сукню. Я почувала себе другою половинкою мiсяця. Його руки творили мої думки, його очi були дзеркалом свiту, у який я так хотiла потрапити, а його вуста були входом у темний тунель, де я могла сiсти в темному кутку, притулитись до найдорожчого для мене i напитись холодної, джерельної води -життя. Я знала, що передi мною не людина. Це посланець Вищої сили, що я лише маленька мурашка, яка може зазирнути в середину Раю i можливо, якщо їй дуже пощастить - залишиться там назавжди.
- Я...
- Мовчи, я все знаю... - поцiлунки, воз*єднання, народження, воскресiння,
свiтанок, вихiд iз темної, сирої труни, новий погляд, божевiлля, впевненiсть у тому, що бути не такою, як всi - це зовсiм не страшно i не боляче. Це блаженство. Краплi води, що пестять твоє стомлене колишнiм життям тiло, його пальцi, що є солонуватими на присмак, наче океан. Я топлюсь, наче снiг, навеснi. Сонце ще не пекуче, воно ще дуже нiжне, але все-одно топить мене. Я топлюсь в океанi, такому глибокому i темному. Дзеркала вiдбивають ту густу темноту, якої я завжди так прагнула. Того спокою, тишi, вiчностi, того божевiлля, що виливає крiзь твої вуста щось в'язке i холодне - це колишнє життя, що так втомило тебе. Забуття, дотики, анестезiя, амнезiя вперемiшку з реальними теплими краплями, що обпiкають твою душу. Там народилось, щось нове, ти вимкнула свiтло в серединi себе, ти нарештi знайшла вимикач i змогла зробити собi приємно, тепер тебе не рiзатимуть тi променi рiзкого бiло-жовтого вiдтiнку. Тепер ти вiднайшла стан Екстазу. Там народилась квiтка... По обличчю котяться сльози, краплини щастя i пекла, що в тобi. Бог дає нам радiсть i в той самий час вiн нiби поколює нас десь злiва ( ми знаємо, що це має означати - це все не назавжди). I вiд цього нам хочеться смiятись i плакати. Я вiдчувала, я вiдчувала... Я воплотилась у нього, а вiн у мене. Ми помiнялись мiсцями, бо нам хотiлось знати одне одного краще, потiм нашi душi знову повернуться до своїх тiл. Але це буде потiм, а зараз... Зараз не iснує, ми загубили годинники, ми загубили колишнє життя, але ми не жалкуємо... Ми лише смiємося, вiн смiється, я смiюсь. Ми нiяк не можемо спинитись. Нам смiшно. Так дивно, я так давно не смiялась, так давно... А тепер все змiнилось, мiй смiх тепер не нагадує момент коли розбивається скло. Нi, вiн тепер ллється iз мого горла наче солодке вино, якого я перепила на метрополiї. Пiсля цього смiху на душi стає так легко, ти вiдчуваєш, що знову оживаєш пiсля довгої дороги клiнiчної смертi. Вiн дає менi свою долоню, я бачу лише багато коротких лiнiй, що весь час перериваються i народжуються знову. А у мене лише три довгих дороги, що тягнуться безкiнечно довго, що говорять менi про майбутнє, в яке я не вiрю тепер без нього...
Все закiнчилось... Я одягнулась в його чорний костюм, пiдкотила штани i поїхала додому, перед тим домовившись з ним про вечерю сьогоднi у мене вдома.
Я з самого початку знала, що скоро йому доведеться їхати назад до свого мiста, до свого реального. Але тепер я знала, це нове життя, новий сенс...
Ми зустрiчались з ним щотижня, вiн просив мене переїхати до Лос-Анджелесу, але я вiдмовлялась. Оскiльки не хотiла мiняти все знову, я навiдувала батькiв, я мала роботу, я боялась все кинути заради сну.
Одного разу, коли вiн обiдав у мене я сказала :
- Знаєш, менi здається, що це було б чудово, якби ми разом з'їздили до мене додому, на Україну. Ми б провели декiлька днiв у Львовi, а потiм поїхали б в Крим - гори, море, пiсок, хвоя, сонце, нiч, зорi, стежки серед лаванди, цвiркуни, пiд музику, яких засипаєш вночi, медузи, що свiтяться фосфором, палатка, що стає вдень сауною, пляж нудистiв, заморожений сiк, який ми ковтатимемо один за другим, сонячнi окуляри, слiди вiд купальника, сухi вина, осетрина, вогнище з печеною картоплею, поїзд...
- Поїзд?
- Знаю, ти проти, але я не хочу лiтаком, я хочу, щоб ти вiдчув, що таке подорож Україною: через лiси, поля, степи, Днiпро. Я хочу, щоб це були незабутнi враження для нас обох. Розумiєш?
- В принципi так, але поїзд...
- Думаю купейний вагон, буде нормально... А СВ я не хочу, там нема верхньої полички! А я її дуже люблю!
- Але я не впевнений коли зможу звiльнитись, у мене зараз дуже напружений графiк.
- Я розумiю, але все ж таки спробуй! Ця подорож надихне тебе. От побачиш. Це буде щось нове i неповторне. Обiцяю! Я не можу сказати, що Крим - це безлiч вражень, скорiше всього це мiсця, де ти краще пiзнаєш своє я. Це iзольованiсть вiд людей, це ти i твоя пiдсвiдомiсть.
- Цiкаво... - ти порився у своїй сумцi i витягнув пакетик з кокаїном.
- Жеби тебе качка копнула з твоїми наркотиками, - розлючено виплеснула я на англiйськiй.
- Що?
- Це такий український вислiв.., - злiсть перетворилась на жалiсть, -менi чомусь шкода стало його через те, що вiн не знає української, мого народу, його ментальностi, моєї душi до кiнця.
Останнiм часом я все бiльше хотiла покинути USA... Але я розумiла, що тодi згублю його... Ми зустрiчались вже два роки. Для мене це так багато означало, думаю для нього також. Вiн -шосте вiдчуття, що береже мене вiн депресiй. Вiн -мiй талiсман, моя вiра...
IV
Повернення додому... Я змiнилась, я виросла, але я не зметалевилась, я не закам'янiла. Я просто стала iншою. Та й не тiльки я. Все, що я залишила на Українi набуло нових форм, все стало таким далеким, але не чужим. Дев'ять тяжких годин роздумiв i покусувань верхньої губи. Зараз я побачу все... I я побачила... Наче все стоїть на своїх мiсцях, але тепер все таке дивне.
- Ну як тобi? - спитала я Браєна, коли ми зайшли в Дзиґу.
Вiн промовчав... Звичайно для нього це мiсце - мистецька дiрка, а для мене це стiльки переживань, спогадiв, стiльки тепла, стiльки емоцiй!
- Це моя батькiвщина. Це я! Тут моя душа! Тут моє дитинство i моя молодiсть... Тут я! - ми йшли по площi Ринок.
- Я розумiю, менi подобається це мiсто андеґраунду. Я в захватi вiд десятої брами, вiд Мiцкевича, 'Лялька' також нiчого. Я б не хотiв тут жити, але менi здається тобi пощастило , що ти тут народилась. Тебе це мiсто народило особливою.
- Я знаю... Менi пощастило, що я знайшла тебе, я перестала боротись iз собою. Якби ж ти знав, що я пережила за цi роки життя без тебе. Моє дитинство... Гiвно, усе життя гiвно, а люди хотiли, щоб я любила те загране життя i люди казали, що я повинна його любити, бо так сказав Бог. Як я могла любити життя, якщо росла серед матiв, серед крикiв. Я сидiла в туалетi i намагалась рiзати свої руки. Я знала, що не зможу померти, але я намагалась побачити кров. Коли я рiзала ножем шкiру я ще раз i ще раз переконувалась, що вона у мене з металу, нiякої кровi, нiяких порiзiв, лише рожевi смуги, що залишались вiд тупих лез. Менi здається я зустрiла тебе саме тодi, коли цього потребувала найбiльше, Бог вичiкував моменту найвищої потреби, а я так довго страждала лише для того, щоб належним чином оцiнити тебе!
- Я не такий вже дарунок, повiр менi... Я вiдчуваю, що не зможу довго жити на цiй планетi. Це нiколи не був мiй свiт... нiколи... I хтось заплатить за мою смерть...
- Ти знаєш я зараз якось перестала думати про смерть. Не знаю чи я б колись змогла заподiяти собi кiнець. Я надто боюсь Бога... Це моя слабiсть, розумiєш? Я не зможу змiнитись, я навiть боюсь якихось змiн в цей бiк...
- Я розумiю тебе, менi шкода, що ти запрограмована саме на таке iснування, ти залежна. Менi жаль... Сумнiваюсь, що я зможу тобi допомогти, в принципi ти не потребуєш цiєї допомоги.
- Напевно... Ну, якщо на рахунок смертi, то я точно не потребую допомоги, оскiльки хочу, щоб Вiн сам забрав мене, коли б я просила. Напевно, вiн забере, коли це буде потрiбно менi найбiльше. Тодi б я точно знала, що вiн мене любить i що Вiн є...
- Лiна... якби вiн був, вiн би повбивав нас усiх...
- Нi! Ти помиляєшся, вбивати - це не цiкаво...
- Ти так вважаєш? Менi здається це приємно вбивати свої iграшки...
- Куди приємнiше над ними знущатися...
- Ти зробила прогрес. Суперова думка...
- Одна людина, яка живе у Львовi, сказала б, що це грiх.
- А що таке одна людина?
- Спогад i бiльш нiчого... Хоча ти також один, але ти...
- Лiно, я -далеко не все...
- Ти читаєш мої думки!
- Я читаю книгу життя.
- Перестань, це вже починається дiалог обкурених iстот.
- Ти боїшся цього?
-Нi, напевно нi, хоча я чомусь хочу плакати... Сама не знаю чому, просто хочу... Я згадала дитинство, я згадала своїх батькiв... Я згадала Eminem, слова пiсень:
- Поплач, вилий почуття на волю, а то вони засохнуть. До речi, я вважаю, що нашi дiти слухатимуть Eminem.
- Iдемо, скоро треба буде їхати на вокзал...
***
Поїзд... Верхня поличка, бiле простирадло, ще двоє не знайомих менi людей i вiн знизу. Трiшки вiдкрите вiкно, м'яка подушка, щастя вiд того, що я так далеко вiд усiх знайомих менi ранiше людей. На яких я тепер дивитись не можу. Скiльки болю, скiльки слiз я пролила через них! Я їду в Крим. Подорож iз ним, я заспокоїлась пiсля останньої нашої розмови, закрила повiки i тихi поштовхи потягу заколисали мене, як малу дитину.
- Sweet Dreams:
- Same to you:
Гарячий ранок, довгi розмови в тамбурi...
- Ти знаєш, я щасливий, що ми поїхали поїздом...
- Чому?
- Тому що ти менi показала те, про що я вже забув. Точнiше такого я ще не бачив. Це настiльки жахливi умови, iнколи потрiбно опинятись у такому мiсцi, це дає нам можливiсть стати кращими. Менш вимогливими... Розумiєш?
- Звичайно... Коли я подорожую поїздом, це нiби занурення в бруд, але коли ти виходиш з нього, то починаєш цiнити життя бiльше, нiж колись, ти наче очищуєшся...
- Саме так. Я нiколи подумати не мiг, що це буде таким чином. До того ж звуки руху потягу так заспокоюють мене i у мене з'явилось натхнення. Україна...
- У мене вона не викликає агресiї, лише люди цiєї країни iнколи можуть настiльки вивести мене. Ти знаєш, американцi не кращi, але вони принаймнi ставились до мене лiпше, нiж мiй рiдний народ!
- Я розумiю, але менi чомусь здається, що вони не такi тупi.
- В цьому я з тобою згiдна на сто вiдсоткiв... Але проте вони сидять в багнi i не вiдомо коли з нього вилiзуть! Чому така несправедливiсть?
- В Америцi є все, але люди...
- Люди добрiшi, тому що їм нема чого злитись одне на одного. А в нас це зовсiм iнакше. Кожен дивитись одне на одного, як на вовка!
- Але все ж таки ти хочеш повернутись?!
- Я навiть не знаю чого я хочу зараз, можливо лише продовження цього сну...
- Ти велика фантазерка...
- Я знаю... - сумно посмiхнулась i проковтнула ще один ковток кави.
- Тобi не здається, що я змiнився?
- Так, навiть дуже. Я думаю, що це на краще, принаймнi я задоволена змiнами...
***
Вогкiсть, дощ, теплi калюжi по яких бiгаєш босонiж. Вiтер, що розвiює наше волосся i воно тече за хвилею цього дня, що тiльки-но розпочався. Шоста ранку. Ми на вокзалi в Сiмферополi. Сiдаємо на автобус i їдемо подалi вiд цивiлiзацiї, вiд москалiв. Браєн нiколи не зможе зрозумiти, що таке москалi, хто такi цi люди для мене i мого народу. Для нього це лише росiяни i Москва, яка йому, до речi, дуже сподобалась... Звичайно, Москва бiльше схожа на Лос-Анджелес. Нiж Львiв. Хоча Петербург менi бiльше до вподоби. В цьому нашi погляди розбiгаються. Я обожнюю сiрi, пошарпанi будинки, музеї, в яких можеш проводити цiлi днi поспiль, в яких можна назначати зустрiчi i потiм не шкодувати за свiй вибiр. Львiв, Петербург, Амстердам, Париж, Рим, Берлiн... мiста моєї мрiї...
Тепло його руки в цей прохолодний день, що є таким рiдкiсним для даного середовища. Степ, поля лаванди, винограду, низькi вершини, полин, будяки, бiле сонце. Наша зупинка... Тягнемо обоє сумки i стiкаємо потом...
- Здалась тобi та подорож, я вже здихаю...
- Ще трохи, потерпи, я знаю цю мiсцевiсть. Через пiвгодини ти будеш лежати бiля води, на пiску i нюхати свою коку! От побачиш!
- Ти вмiєш вселити надiю...
- Я знаю! До речi, як тобi аромат?
- Нiчого, хоча я не в захватi. Надто парко.
- Ага, я Карпати бiльше люблю, але цю сторiнку України я покажу тобi якось iншим разом...
- Я хочу сiсти i вiддихатись...
- Добре. Тiльки без наркотикiв?
- Ок. Може дасиш води?
- Тримай! - я пiдiйшла, дала йому пляшку i керуючись невiдомою менi силою накинулась на нього. Звалила його з нiг у вологу, пожовтiлу траву i почала роздягати, серед поля.
- О, це вже серйозно! - Браєн засмiявся i вкусив мене легенько за плече.
Нашi нагi тiла торкались одне одного i вiдкидались в протилежнi боки. Ми прагнули возз'єднання з природою за допомогою любовi одне до одного. Пiсля наймiцнiших вiдчуттiв ми вiдштовхувались одне вiд одного i задоволенi падали на мокру землю. Менi здалось, що я злилась iз плоттю землi, я влилась у неї, вдихнула її життя i знову вилилась на поверхню.
- Дякую...
- Завжди готовий допомогти за таких обставин...
Свiжi, з новими силами ми рухались вперед до скелi, бiля якої я вже колись вiдпочивала. Я вже давно там не була i зараз була такою щасливою ще раз побачити красу минулого. Я любила пiсок, вiн нагадував менi героїн. Вiн був таким блiдим, жовтим, таким сипучим i його було так багато. Мене гребло, ми випили пляшку сухого вина, ми лежали на пiску i повiльно вмирали. Я вiдчувала. що падаю, ми курили траву, ми занурювались, так повiльно, за спiраллю, нас змивало водою на дно, я вмирала, я вiдчувала приближення кiнця фiльму. Я ще не втомилась його переглядати, але Хтось сказав, що скоро настане кiнець, оскiльки режисер любить обламувати не тiльки глядачiв, але й акторiв. Я вiдкривала повiльно повiки i дивилась на нього, а вiн на мене, ми вмирали, я тримала його за руку, моя рука була мокра, як i його. Нам було жарко, сонце пекло несамовито, воно не любило нас i ми його теж. Я не могла встати, я не могла вилiзти, смерть пiдступила надто близько. Вона огорнула нас з усiх бокiв, вона тримала нас за вiльнi руки. Тi руки були такими холодними, а її долонi такими кiстлявими i крихкими, як пiсок. Але вона не зникала. Вона не нагадувала героїн, вона була смертю... Я зазирнула в її пустi зiницi, i я побачила пустоту. Вона нiяка, її неможливо описати, не можливо намалювати, бо вона пуста, вона не має тiла, оболонки, слiв. Вона не має нiчого, але все-таки вона iснує! Вiн також її бачив, але на вiдмiну вiд мене, вiд нього вона не вiдвернулась, вона заполонила його, напевно вiн їй сподобався, вона тримала його три години i я не могла допомогти. Я не могла його витягнути, я не на жарт перелякалась. Але не знала що робити, вода не допомагала, поцiлунки не рятували, вiн спустошився, вiн помер на три години...
***
- Я тут...
- Як ти? - я дивилась на нього, як на людину, що воскресла.
- Не знаю. Мене попустило, це було так страшно, я думав, що це кiнець життя, а початок нового iснування в пустотi.
- Вона вiдвернулась вiд мене, це як у фiльмi, ти наступний, я проскочила...
- Це гiрше, я хочу у воду. Я хочу вiдчути щось реальне i прохолодне, бо я зараз поїду...
- Iдемо, тримайся за мою руку...
Вода, ти заходиш у неї i торкаєшся маленьких камiнчикiв на днi, що масують твої ступнi. Ти вдягаєш маску на обличчя i занурюєшся у цей холодний, голубий всесвiт. Це зовсiм iнакше життя: маленькi риби плавають стаями, вони бояться залишитись на одинцi, вони завжди разом, вони такi мiзернi, що їх навiть важко побачити, але вони є. Плавають бiля поверхнi води, грiються на сонечку, що ховається вiд них за плiвкою води. А вода така мокра...
Я виплила на поверхню...
- Знаєш, менi здається, що все крутиться по колу.
- Наприклад...
- Моє ставлення до життя... Я щось не можу зараз про це говорити, я йду на берег, менi треба подумати..
Iнколи вiн буває таким звичайним, матерiальним, iнколи нам так важко порозумiтись, дiйти згоди, iнколи я думаю, що це кiнець. Пригадались слова : ' A pill to make you numb, a pill to make you dumb, a pill to make you anybody else, but all the drugs in this world wan*t save her from herself:.' А що ж мене тодi врятує вiд себе? Ну от а тепер вiн почав спiвати... До мого вуха долинають слова...