Колись,вiн усмiхався
Лиш при найменшiм порусi моїм
Колись,вiн сподiвався,
Що завжди буде все,як в казцi чарiвним.
Колись,для мене кожен його погляд,
Був нiжним,як снiжинка на щоцi.
Колись,менi його цiлунок,Був найдорожчим на усiй Землi.
Колись,палали його очi щастям,
Як лиш погляне вiн менi в лице.
Колись,усе було,як в казцi.
Але життя...Життя,воно таке...
Враз,все змiнилось.Нi,не в почуттях!
А лиш ми припинили проявляти,
Це щастя,радiсть смiх i забуття,
I що один без одного нема життя.
Чому?I як? I нащо це усе?
Сама не розумiю...
Але життя таке,що не питає...
Воно лише дає та вiдбиває...
Та випробовує...
Не знаю я,чи це iще одне з випробувань,
Бо так безмежно я його кохаю,
Як лиш яскраве свiтло,
Любить океан...
Що буде,як закiнчиться воно?
Оце випробування...Я не знаю...
А може...Може це не гра життя,
А просто,просто як якась мара?
Не знаю...Й злюсь на тих людей,Через яких усе це почалося..
Люблю i злюсь...Й не вiдчуваю до пуття,
Що я з усiм оцим робити маю.
Колись писав менi щодень листи:
"Люблю,цiлую й так скучаю!Цi днi життя для мене тут пустi,
З тобою зустрiчi безмежно я чекаю!"
А зараз нi...не пише...
Я знаю,любить,але все не так,
Як я собi ранiше уявляла...
I як було...Не так,як у казках!
Найбiльш,чого я зараз тут бажаю,
Щоб все вернулось,було як ранiш...
але життя-то є лиш гра людської долi,
I як вона захоче,то i буде так...
Хоча не все залежить лиш вiд долi...